— Ти направду відьма?

— Гадаю, деяка схильність таки є. Вже був на Брокені?

— Таж я щойно приїхав.

— Відколи у мене перші місячні, буваю там кожної Вальпургієвої ночі. Якщо хочеш, можу відвести.

— Розкажи про отой, як його, «Шварцґерет».

— А тобі ж наче й не цікаво?

— Звідки мені знати, цікаво чи ні, якщо я поняття не маю, що мені має чи не має бути цікавим?

— Видно, ти і справді кореспондент, вмієш гратися словами.

Чичерін з ревінням вривається крізь вікно, його наган вивергає потоки вогню. Чичерін приземляється на парашуті й вкладає Слотропа прийомом дзюдо. Чичерін заїжджає до кімнати на танку «Йосип Сталін» і розриває Слотропа 76-міліметровим снарядом, дякую, що затримала його, Liebchen, він був шпиком, ну, то бувай, дівчинонько, подамся до Пенемюнде, до сексапільної польки з цицьками, як ванільне морозиво, навідаю тебе ще коли-небудь.

— Ну що ж, треба йти, — каже Слотроп, — друкарська машинка потребує нової стрічки, та й олівці треба підстругати, сама знаєш, як воно буває…

— Кажу тобі, сьогодні його не буде.

— Чому не буде? Полює на «Шварцґерет»?

— Ні, він не знає останніх новин — повідомлення зі Штеттина надійшло тільки вчора.

— Нешифроване.

— А нащо?

— Тоді, значить, неважливе.

— Продається.

— Повідомлення?

— «S-Gerät», дурбецало нещасне. Його можна роздобути в Свінемюнде. Пів мільйона швейцарських франків — ринкова ціна. Щодня до полудня чекає на Штранд-променаде, буде вдягнений у білий костюм.

То ось у чому річ.

— Блоджетт Воксвінґ.

— Там не сказано. Наче не Воксвінґ. Він тримається ближче до Середземномор’я.

— А ти на цьому таки знаєшся.

— Воксвінґ у Зоні — це легенда. Як і Чичерін. Може, і ти станеш. Тебе як звати?

— Кері Ґрант. Ґе-лі, Ґе-лі, Ґе-лі… Послухай, а Свінемюнде у совіцькій зоні, так?

— Ти чисто німець. Забудь про кордони, забудь про підрозділи — їх просто не існує.

— Але солдати є.

— Солдати є. — Дивиться на нього. — Але то інше.

— Ага.

— Побачиш. Усе зависло у повітрі. Вацлав називає це «межицарством». Просто пливи за течією.

— Ну, все, побіг я звідси, маленька. Дєкую за інфу, Скаффлінґ скидає перед тобою капелюха…

— Будь ласка, не йди. — Скрутилася на ліжку калачиком, з очей от-от покотяться сльози. Ох і йолоп ти, Слотропе, вона ж просто дитина… — Йди до мене…

Але щойно він устромив, вона божеволіє, ніби дичавіє, роздирає його ноги, плечі й сідниці обгризеними нігтями, гострими, як зубці пилки. Турботливий Слотроп намагається не кінчати, поки вона ще не готова, аж зненацька щось важке, пернате і дуже колюче гупає йому на крижі, підскакує, тож Слотроп зривається і, як потім бачить, Ґелі також — ЦОННҐҐҐ! Еееее… що за чортівня. Лопочуть крила, і Вернер — бо то був Вернер — зникає у темряві.

— Курва твоя мама, сова прибацана, — репетує Слотроп, — ще раз спробує, запхаю «Бейбі Рут» їй у сраку. — Та це якась змова, це павловські рефлекси! точно щось таке. — Чичерін навчив, так?

— Ні! Я навчила. — Вона усміхається, як чотирилітнє дитя, нічого не приховує, тож Слотроп приймає рішення вірити кожному її слову.

— От відьма. — Параноїк є параноїком, він умощується під стьобаним покривалом на ліжку поруч із довгоногою чарівницею, запалює сигарету і, попри стовписько чичеріних, що стрибають через стіни без даху з цілим арсеналом лиха для Слотропа, йому вдається заснути в обіймах її голих рук.

Світанок із недільних коміксів — дуже блакитне небо з убивчо рожевими хмарами, багно на бруківці настільки гладеньке, що відбиває світло, тож ідеш не вулицею, а довгими, з прожилками жиру, скибками сирого м’яса, сухожиллями вовкулаки, окостом Звіра. А Чичерін має добрячі чоботи. Ґелі довелося напхати якогось дрантя зі старої сорочки у носаки, аби Слотроп міг у них ходити. Постійно ухиляючись від джипів, десятитонних вантажівок, російських вершників, Слотропові нарешті вдається зловити попутку — 18-річний американський перший лейтенант у сірому штабному «мерседесі» з ум’ятинами по всьому кузову. Слотроп ворушить вусами, світить пов’язкою, готовий до несподіванок. Сонце починає припікати, пахощі хвої заполонили гори. Лейтенант за кермом із танкового підрозділу, який охороняє «Міттельверк», вважає, що Слотроп спокійненько потрапить усередину. Англійська ГСРО прийшла і пішла, саме зараз американські артилеристи зайняті тим, що пакують і відправляють частинами А-4. Ох і мороку ж мають…

— Хочемо все вивезти, поки росіяни не запопали. — Межицарство. Щодня з’являються цивільні та бюрократи, високоповажні туристи, дивляться й охають. — Мабуть, і не бачили раніше таких величезних, навіть не знають, що воно таке, просто цирк на дроті. Нічогісінько не роблять, тільки витріщаються, майже всі з фотоапаратами. У вас, бачу, нема. Якщо треба, можна взяти на прокат при головному в'їзді.

І цей намагається щось впарити. Косоокий Джеймс, кухар, десь роздобув фургон із сандвічами, і тепер у тунелі лунають його вигуки: «Підходьте і беріть! Гарячі та холодні, багато зелені!» А ще за п’ять хвилин у половини дурнів, що зараз душаться сандвічами, всі окуляри будуть засмальцьовані. Нік Де Профундіс, тутешній дармоїд, здивував усіх, раптом ставши енергійним бізнесменом — продає ракетні сувеніри у телефонних будках фабричних корпусів: всілякі дрібнички — брелоки для ключів, затискачі для грошей, декоративні шпильки для коханої, що чекає десь удома, латунні форкамери з камер згорання, підшипники від серводвигуна, а цього тижня вищий клас — діоди-жолуді «СА 100», чудові змішувальні клапани, зняті з «Телефункенів», навіть рідкісні «СА 102», але ці вже дорожче, аякже. І ще є Ґрем «Мікро», що відростив бакенбарди і вештається Штольнями, куди іноді заходять легковірні відвідувачі:

— Т-с-с-с.

— Т-с-с-с?

— Та нічого.

— Тепер навіть цікаво.

— Ти ніби сміливий. На екскурсію?

— Ну, я просто на секунду відійшов. Справді, я вже вертаюся…

— Що, нуднувато? — Вкрадливий Мікро вирушає на лови. — Коли-небудь задумувався: «А що тут насправді відбувалося?»

Якщо відвідувач готовий витрачати гроші, він рідко залишається розчарованим — Мікро знає потаємні двері до проходів у скелях, що ведуть у «Дору», концтабір біля «Міттельверк». Кожному учасникові екскурсії видають електричний ліхтар, проводять швидкий базовий інструктаж, що робити на випадок зустрічі з мертвяками.

— Не забувайте, як їм тут велося. Коли американці визволили «Дору», вцілілі в’язні пустилися берега: грабували, жерли і пиячили до знемоги. Інші замість американської армії зустріли Смерть, себто духовне звільнення, і тепер, мабуть, шаленіють духовно. Контролюйте свої думки. Не забувайте про внутрішню душевну рівновагу. Також пам’ятайте: вони нападають, коли вам страшно.

Популярна розвага — елегантний гардероб космічних скафандрів «Раумваффе», створених знаменитим військовим кутюр’є Гайні з Берліна. І це не просто обладунки, достатньо ефектні, щоб вразити юних примадонн космічної оперети, аж до мерехтіння розцяцькованих телекадрів на кігтиках пальців ніг, — Гайні подумав і про вбрання для надзвичайних Космічних Жокеїв (Raum-Jockeier) з електричними батогами, що одного прегарного дня гарцюватимуть за межею сяйва Ракетен-Штадта верхи на «конях» відполірованих метеоритів, всі з однаковими стилізованими поличчями (контрастне зображення коня, що йде за тобою, підкреслено нестямні очі, зуби, темрява під задньою частиною тулуба…), коли ж реактивні гази вириваються з-під хвостів назовні, наче коні пердять, юні примадонни дружно хихотять з такого туалетного казусу і повільно й легко, подихом тяжіння, сяючи флуоресцентним пластиком, знову пускаються у Вальс, у дивний спільний Вальс Майбутнього, тривожно-дисонансний хорал чаїться у завихреній тиші облич, оголені лопатки перетягнуті якось дуже по-космічно-віденському, загнані Завтрашнім Днем…

А відтак… Космічні Шоломи! Попервах ви стривожитесь, коли помітите, що виготовлені вони наче із черепів. Принаймні горішня частина цього неприємного головного убору — однозначно череп якоїсь схожої на людину істоти, хіба трохи більшої… Можливо, тут, під горою, жили Титани, і їхні черепи збирали, немов велетенські гриби… В очиці вставлені кварцові лінзи, їх можна накривати фільтрами. Носову кістку і горішні зуби замінили на метал дихального апарата, там повно прорізів і сітка. Замість нижньої щелепи якийсь пристрій, ледь не лицевий гульфік із заліза та ебоніту, імовірно, для передавача, що випинається з чорною невідворотністю. За кілька додаткових марок цей шолом дозволять одягти. Коли у цих жовтих печерах дивишся крізь матово-сірі очниці, коли чуєш, як твоє дихання свистить між кістками черепа, те, що ти колись вважав душевною рівновагою, тобі навряд чи допоможе. Житловий відсік Шварцкомандо вже не видається захопливою ілюстрованою лекцією про дикунів, що пристосовуються до XXI сторіччя. З’ясовується, що баклажки для молока виготовлено з якогось пластику. На місці, де, подейкують, Енціан зазнав Просвітлення під час еротичного видіння про стикування зі стрункою білою ракетою, лишилася темна пляма, якимсь дивовижним чином вона досі залишається вогкою, відчуваєш запах, як ти розумієш, сімені, хоча більше скидається на мило або відбілювач. Настінний живопис втратив задуману примітивну грубість і набрав примітивного обширу, глибини й блиску, скажемо навпростець, перетворився на діораму «Обітниця Космічних Подорожей». Залите різким карбідним світлом (воно шипить і смердить, як з рота давнього знайомого), це видовище полонить. По кількох хвилинах розрізняєш уже рух, навіть на неймовірних відстанях, позначених масштабом: так, ми хитаємося на останньому відтинку траєкторії до Ракетен-Штадта, позаду лишилася важка ніч магнітних бур, вихорові течії досі мерехтять крізь залізо, немов дощові краплі на ілюмінаторах… так, це Місто: відлунюють мляві «нічого собі!» і «тільки глянь!», коли всі юрмляться біля просвіту ілюмінатора у соляному підземеллі… Як не дивно, перед нами постає не та симетрія, яку ми запрограмовані бачити, аж ніяк не плавники, не обтічні кути, не пілони і не проста міцна геометрія формального бачення — таке для слабаків, що залишилися на Екскурсії у пронумерованих штольнях. Ні, це Ракетоград, залитий білим світлом у спокійних космічних сутінках, навмисно збудований таким чином, аби Уникати Симетрії, Допускати Складність, Вселяти Страх (з Преамбули до Статей про Іммахінацію) — але туристам доводиться поєднувати цей вигляд з речами, які вони пам’ятають зі своїх часів і своєї планети — з розбитою в раковині винною пляшкою, з колючими соснами, які тисячоліттями протистоять Смерті, з покинутими багато років тому бетонними дорогами, зачісками кінця 1930-х років, індольними молекулами, зокрема, полімеризованими індолами, як в «Imipolex G»…