ПСИХІВ НА ПОБИВЦІ!

(У кордебалеті не традиційні Хлопці та Дівчата, а Санітари і Психи незалежно від статі, хоча всі чотири комбінації на сцені є. Багато хто носить сонцезахисні окуляри з темними лінзами і білою оправою — не задля модного вигляду, а натякаючи на снігову сліпоту, антисептичну білизну Клініки, можливо, навіть на присмерк розуму. Але всі, здається, щасливі, розслаблені, невимушені… нібито й не пригнічені, нема різниці навіть у їхніх костюмах, тому спочатку важко відрізнити Психів від Санітарів, коли всі вони вистрибують з-за куліс, танцюючи та співаючи):

Перший Псих (а може, Санітар): Маю для тебе чудову пропозицію. Американець? Я одразу пізнаю обличчя з батьківщини, скааажімо, також костюмчик, хоч на льодовик вилазь — ніхто не побачить! Ну так, я знаю, що ти думаєш про вуличних торговців, які ходять собі й ходять, три карти монте на тротуарі[294] (якийсь час снує по сцені туди-сюди, вимахує пальцями, співає «Три карти монте на тро, туарі», знову і знову, тим самим нав’язливим тоном, повторів — скільки дозволять), і ти одразу бачиш — тут щось не те, бо всі тобі щось обіцяють просто за так, хіба ні? Саме так, і, як не дивно, це головне заперечення інженерів і вчених супроти поняття (понижує голос) вічного руху або, як ми це називаємо, Керування Ентропією — ось, ось маєте нашу карту — ну що ж, вони мають слушність. Принаймні мали слушність. Досі…

Другий Псих або Санітар: Ти вже чув про карбюратор двісті-миль-на-галон, про завжди гостру бритву, вічну підошву, таблетку від корости, помічну для гланд, про двигун, що працюватиме на піску, про орнітоптери і рободжазменів — ти мене чуєш, борідка цапина зі сталевої вовни — такі жваві, отак, а ось над цим треба тобі поміркувати! Готовий? Блискавична Засувка, Двері, Що Відчиняють Тебе.

Слотроп: Думаю, треба піти трохи подрімати…

Третій П. або С.: Перетворюємо звичайне повітря на діаманти Катаклізмовим Відновленням Двоокису Вуглецю-у-у-у-у…

Якби Слотроп виявився чутливим до таких речей, вона була б дуже образливою, ця перша хвиля. Але вона відкотилася, жестикулюючи, звинувачуючи, благаючи. Слотропові вдається зберігати спокій. Пауза — відтак приходять справжні, спочатку повільно, але збираються, збираються. Синтетична ґума або бензин, електронні калькулятори, анілінові барвники, акрил, парфуми (вкрадені есенції у флаконах для зразків), сексуальні звички сотні обраних членів ради директорів, креслення заводів, шифрувальні книжки, зв’язки і відкати — попроси, і вони роздобудуть.

Нарешті якось у «Штреґґелі» Слотроп наминає братвурст і окраєць хліба, які проносив цілий ранок у паперовому пакеті, і тут нізвідки з’являється такий собі Маріо Швайтар у зеленій камізельці з жабками, отак просто собі вигулькує зозулею з лунких ходиків Другої світової, за спиною нескінченні темні коридори, і приносить Слотропу вдачу.

— Т-с-с-с, Джо, — починає він, — агов, містере.

— Це не до мене — відповідає Слотроп із набитим ротом.

— ЛСД не цікавить?

— Фунти, шилінги, пенси. Ви помилилися кав’ярнею, друже.

— Боюся, що помилився країною, — Швайтар дещо скорботно. — Я із «Sandoz».

— Ага, «Sandoz»! — вигукує Слотроп і підсовує йому стілець.

З’ясовується, що Швайтар і справді дуже тісно пов’язаний із «Psychochemie AG», він один із фахівців Картелю з вирішення всіляких проблем, перебуває у вільному плаванні, працює на них поденно і шпигує у приватному порядку.

— Ну, — каже Слотроп, — мені дуже б хотілося знати все, що вони мають на Л. Джемфа, та-а на «Imipolex G».

— Феее…

— Прошу?

— Дурня. Забудь. Це навіть не по нашій лінії. Ти коли-небудь пробував створити полімер, коли навколо самі індольники? А велика матуся з півночі тільки й робить, що надсилає ультиматум за ультиматумом? «Imipolex G» — це альбатрос компанії, розумієш, янкі? Є спеціальні віце-президенти, що займаються тільки одним — здійснюють ритуал, щонеділі їздять і плюють на могилу старого Джемфа. Ти мало спілкувався з індольниками — шляхетна кров! Вважають себе останньою ланкою європейської діалектики, поколінням виродженого насіння, ерготизм, відьми на мітлах, общинні оргії, загублені посеред гір кантони, де жодного дня за останні 500 років не минуло без видінь, вартові традиції, аристократи…

— Зачекайте-но — Джемф помер? — Чого це ви кажете «могила Джемфа»? — Треба копнути глибше, але ж він і живим як слід ніколи не був, то як він міг…

— Високо в горах, неподалік від Ветліберґа.

— Ви коли-небудь…

— Що?

— Ви з ним бачилися?

— Це ще до мене. Але я знаю, що у таємних файлах «Sandoz» про нього купа даних. Отримати те, що тобі потрібно, справа не з легких.

— Ну…

— П’ятсот.

— П’ятсот чого?

Швейцарських франків. Слотроп не має п’ятсот нічого, крім хіба клопотів. Грошей з Ніцци майже не лишилося. Він вирушає до Семявіна через Ґемюзе-Брюке, постановляє від сьогодні ходити пішки, жує білу ковбаску і гадає, коли вдасться побачити наступну.

— Спочатку, — радить Семявін, — ідіть у ломбард, отримайте франки за це, е-е, — показує на костюм. Але ні, тільки не костюм. Семявін нишпорить у комірчині, виходить із купою робочого одягу. — Вам би трохи зменшити свою помітність. Зайдіть завтра. Може, щось знайду.

Зі згортком білого зут-костюма під пахвою і менш помітний, Ян Скаффлінґ виходить надвір, заглиблюється у середньовічне надвечір’я Нідердорфа, кам’яні стіни під присмерковим сонцем повиростали, як той хліб у печі, отакої, він тепер докумекав: влізе у щось схоже на бучу Тамари/Італо, і то так влізе, що й не вилізти…

Повертаючи на свою вулицю, у вечоровому холодку бачить чорний «роллс», мотор працює вхолосту, скло затемнене, надвечір’я настільки сутінкове, що в салоні нічогісінько не видно. Гарна машинка. Давно таких не бачив, було б дуже цікаво, якби не

Приповідка для Параноїків 4: Ти ховаєшся, вони шукають.

Цуннґґґ! Диддилунґ, диддила-та-та-та, я-та-та-та це в нас увертюра до «Вільгельма Телля», назад у тінь, сподіваюся, ніхто не дивиться з-поза поляризованого скла — дж-ж, дж-ж, звертаючи за ріг, петляючи вузькими провулками, здається, погоні нема, але це один з найтихіших моторів, якщо не брати до уваги «королівського тигра»…

Забудь про «Німбус», каже собі Слотроп. Його починають турбувати ноги. Дістається Луїзештрассе і ломбарду перед самісіньким закриттям, вдається отримати трохи грошей — вистачить на сардельки на день або й два. Бувай, модний зут-костюмчику.

Ох і рано ж тут усе зачиняється. Куди піти ночувати? На мить він проймається оптимізмом: пірнає у ресторан, телефонує на рецепцію у «Німбус»:

— Так, алло, — англійська англійська, — будь ласка, скажіть, чи отой британський хлопчина, що чекає у вестибюлі, все ще там, а чи, може…