За хвилину лунає приємний ніяковий голос з «ви-ще-тут». Ох, просто неземний. Слотроп сахається, вішає слухавку, стоїть, дивлячись на людей, що вечеряють і витріщаються на нього — прокляття, прокляття, тепер Вони знають, що він їх засік. Ще лишається ймовірність, що його параноя вийшла з-під контролю, але надто вже забагато збігів. Окрім усього іншого, він упізнає звучання Їхньої показної безневинності, це Вони уміють…

Знов у місто: акуратні набережні, церкви, готичні двері мелькають повз нього… він має триматися подалі від готелю і тих трьох кав’ярень, так-так, так-так… Постійні мешканці Цюриха походжають у надвечірній блакиті, у синій, як міські сутінки, темній блакиті… Шпики та ділки порозходилися по домівках. Заклад Семявіна не годиться, Воксвінґове коло було дуже люб’язне, тож не варто ставити їх під удар. Наскільки люблять гостей у цьому місті? А може, ризикнути й поселитися в іншому готелі? Але ні. Стає прохолодно. З озера дме вітер.

Ловить себе на думці, що доплентався аж до «Одеона», одної з найвідоміших у світі кав’ярень, чия спеціалізація ніде не значиться — та й чи значилася колись узагалі. Ленін, Троцький, Джеймс Джойс, доктор Ейнтшейн — усі вони сиділи за цими столиками. І що такого вони мали спільного: навіщо вони займали цю вигідну позицію… можливо, річ у людях, у звичайній смертності, безупинному схрещуванні потреб і відчаю на одному доленосному відтинку вулиці… діалектика, матриці, архетипи — усім їм необхідно час від часу долучатися до пролетарської крови, до запаху тіл і безглуздих викриків через столи, до обдурювання й останніх надій, бо в іншому разі — вся ця застаріла Дракульня, прадавнє прокляття Заходу…

Виявляється, Слотропові вистачає грошей на каву. Влаштовується всередині, сідає обличчям до входу. П’ятнадцять хвилин — і він отримує шпигунський сигнал від смаглявого кучерявого чужинця в зеленому костюмі за кілька столиків. Також любить сидіти обличчям до входу. На його столі стара газета, схоже, іспанська. Розгорнута на незвичайній політичній карикатурі: черга чоловіків середнього віку, одягнених у камзоли та перуки, у поліційному відділку, де коп тримає буханець білого… ні, це немовля, а на етикетці підгузка напис LA REVOLUCIÓN… о, всі вони претендують на немовля революції, всі ці політики гризуться поміж себе, достоту зграя нібито-матусь, тож карикатура має бути своєрідним пробним каменем, а цей зелений чолов’яга, як з’ясувалося, арґентинець на ймення Франсиско Сквалідоссі, чекає на реакцію… ключовий пасаж у самому кінці, де великий арґентинський поет Леопольдо Луґонес промовляє: «А зараз я вповім вам у віршах, як зачав її, не заплямувавши Первісним Гріхом…» Революція Урібуру 1930 року. Отже, газетці вже п’ятнадцять літ. Незрозуміло, чого Сквалідоссі чекає від Слотропа, тож має саме нерозуміння. Таке видається прийнятним, арґентинець одразу розслаблюється і зізнається Слотропу, що він і ще десяток колег, серед яких і міжнародна дивачка Ґрасієла Імаґо Порталес, кілька тижнів тому захопили вінтажний німецький підводний човен у Мар де Плата і перетнули Атлантику — просити політичного притулку в Німеччині, щойно закінчиться Війна…

— Кажете, у Німеччині? Здуріли? Там казна-що робиться, Джексоне!

— Бачили б ви казна-що в нас удома, — сумно одказує арґентинець. Навколо рота пролягають довгі зморшки, зморшки, що свідчать про життя поряд з тисячами коней, де бачиш забагато приречених лошат і заходів сонця на південь від Ривадавії, де й починається справжній Південь… — Там безлад, відколи полковники захопили владу. Тепер, коли заворушився Перон… наша остання надія на «Acción Argentina[295]», — що це він торочить, Господи, я вмираю з голоду, — її придушили за місяць після заколоту… тепер усі вичікують. Ходять на вуличні акції хіба через звичку. Жодної надії. Ми надумали рушати, поки Перон не домігся чергового портфеля. Найвірогідніше військового. Він уже обіймав посаду descamisados[296], а тепер ще й армію отримає, розумієте… питання часу… ми могли б податися до Уругваю, там перечекати — така вже традиція. Але, можливо, він там надовго. Монтевідео кишить вигнанцями-невдахами та невдалими сподіваннями…

— Ага, але Німеччина — останнє місце, куди варто так рватися.

— Pero ché, no sós argentine[297]…

Довгий погляд у далечінь, уздовж спроєктованих шрамів швейцарських проспектів, у пошуках покинутого Півдня. Не та сама Арґентина, Слотропе, яка, за повідомленнями Боба Еберлі, підіймала тости за «Tangerine[298]» у кожному барі, тепер… Сквалідоссі хоче сказати: З усіх магічних дистилятів стогнучого, запітнілого перегінного куба Європи ми — найдрібніші, найнебезпечніші й найзручніші для практичного використання… Ми так само, як і ви, намагалися знищити своїх індіанців, ми так само, як і ви, прагнули білої версії реальності, яку отримали, — але навіть у найзадимленіших лабіринтах, у найдальнішій щільності полуденних балконів або дворів і воріт земля не дозволила нам забути… Але вголос він каже:

— Ви наче зголодніли. Ви вже їли? Я саме хотів повечеряти. Зробите мені честь?..

У «Кроненгалле» знаходять столик нагорі. Вечірня метушня потрохи стихає. Ковбаски та фондю — Слотроп таки добряче зголоднів.

— За часів ґаучо моя країна була чистим аркушем. Пампаси простягалися, скільки сягала людська уява, невичерпні, незагороджені. Місце, куди міг доїхати ґаучо, ставало його. Але Буенос-Айресу забаглося гегемонії над провінціями. Напруга через власність посилювалась і повсюдно ширилася. З’явилися загорожі, свободи для ґаучо стало обмаль. Наша національна трагедія. Ми одержимі спорудженням лабіринтів на місцях, де раніше простиралися розлогі рівнини і небо. Прагнемо накреслити на чистому аркуші паперу дедалі складніші візерунки. Для нас нестерпна така відкритість: для нас це страхіття. Гляньте на Борхеса. Подивіться на околиці Буенос-Айреса. Тиран Росас уже сто років як помер, але культ його процвітає. Попід вулицями міст, під перенаселеними кімнатами і коридорами, під загорожами і мережами сталевих доріг серце Арґентини у своїй упертості та винуватості прагне повернутися до первинного споконвічного невимовного спокою… анархічної єдності пампасів і неба…

— A-але колючий дріт, — Слотроп, натоптавши фондю у рот, знай собі наминає, — це вже прогрес — не-не можна вічно розкошувати на вільних просторах, неможливо стояти на шляху прогресу… — так, він насправді збирається ще пів години, цитуючи суботні вестерни, присвячені Власності, забивати баки цьому іноземцеві, що пригостив його вечерею.

Сквалідоссі, сприймаючи це як легке божевілля, а не грубість, лиш кліпає раз чи двічі.

— За звичайних умов, — намагається він пояснити, — завжди перемагає центр. Його сила з часом зростає, і цього не спинити, принаймні не звичайними засобами. Децентралізація, повернення до анархії вимагають незвичайних часів… ця Війна — ця неймовірна Війна — на сьогоднішній день стерла купу маленьких держав, що існували в Німеччині ціле тисячоліття. Геть стерла. Відкрила Німеччину.

— Аякже. Але чи надовго?

— Ні, не надовго. Безперечно, ні. На кілька місяців… може, до осені вже й мир настане — discúlpeme[299] до весни, ніяк не звикну до вашої півкулі — хіба що на одну весняну хвильку, можливо…

— Так, але… що ви збираєтеся робити, захопите землі й триматимете? Вони, друже, швиденько вас звідти випровадять.

— Ні. Захоплена земля — це нові загорожі, а ми хочемо лишити все відкритим. Хочемо, щоб земля зростала, мінялася. У відкритості Німецької зони наша безмежна надія. — Відтак, ніби отримав у чоло, раптом швидкий погляд, не на двері, але нагору, на стелю. — І така ж небезпека.

На цей час підводний човен ходить десь неподалік Іспанії, занурений упродовж дня, вночі на поверхні заряджає батареї, час від часу приповзає на заправку. Сквалідоссі про подробиці заправки балакати не хоче, але скидається на те, що вони мають багаторічні зв’язки з республіканським підпіллям — співтовариством доброчесності, дарунком завзятості… Тепер Сквалідоссі контактує в Цюриху з урядами, які з різних міркувань можуть захотіти допомогти його анархії-у-вигнанні. До завтра він має встигнути надіслати повідомлення до Женеви: звідти його передадуть до Іспанії, на підводний човен. Але в Цюриху повно агентів Перона. Стежать за ним. А він не має права ризикувати і підставити контакт у Женеві.