Різкий стукіт.
— Дампстере…
— Ні, ні, це Мюррей Смайл, проходив з тобою підготовку, 84-та рота, пам’ятаєш? Наші порядкові номери відрізнялися тільки на дві цифри.
— Треба було… треба було все ж таки Дампстеру відчинити… куди він пішов? Я спав?
— Не кажи їм, що я приходив. Просто хотів сказати, що тобі не обов’язково вертатися.
— Невже? Вони сказали, що так буде ліпше?
— Буде ліпше.
Так, але чи вони так казали? — Мовчанка. — Агов? Мюррею? — Мовчанка.
Вітер продимає залізні конструкції, а внизу, на вулиці, вергає з боку на бік ящик від овочів, дерев’яний, порожній, темний. Мабуть, четверта ранку.
— Таки треба вертатися, курва, ще запізнюся.
— Ні. — Лишень шепіт… Але саме її «ні» залишилося з ним.
— Хтотам? Дженні? Це ти, Дженні?
— Так, я. Коханий, як добре, що я тебе знайшла.
— Але мені треба… — Вони дозволять їй жити з ним у Казино?..
— Ні. Не можу. — Але що сталося з її голосом?
— Дженні, я чув, що поцілило у твій квартал, хтось мені казав, одразу після Нового року… ракетою… і мені дуже хотілося повернутися і переконатися, що з тобою все добре, але… так і не вернувся, а тоді Вони перевели мене у Казино…
— Та нічого.
— Але якби я не…
— До них не вертайся.
А десь темною рибою за гранями рефракції у нічній течії сьогодні ховаються Катьє з Алюром, двоє гостей, яких він найбільше хоче побачити. Він намагається вивести голоси біля дверей, вивести, як ноти на гармоніці, але нічого не виходить. Надто глибоко те, чого він хоче…
Удосвіта хтось гримає дуже гучно… з металевою твердістю. Слотроп відчуває, що цього разу треба лежати тихо.
— Ану відчиняй.
— Військова поліція, відчиняй.
Американські голоси, сільські голоси, високі й безжальні. Лежить і мерзне, боїться, що пружинний матрац може його виказати. Можливо, він уперше чує американця, як мав би чути неамериканець. Пізніше він пригадає, що найбільше його здивував фанатизм, упевненість не просто у силі, але у правильності того, що вони зібралися робити… йому давно казали сподіватися такого від фашистів, а особливо від япошок — ми завжди граємо чесно, — але оцих двійко за дверима настільки деморалізують, ну, як вигляд Джона Вейна зблизька (під тим кутом, що підкреслює, наскільки він косоокий, аж смішно, що раніше не помічав), який верещить «БАНЗАЙ!».
— Зачекай, Рею, вже йде…
— Гоппере! Ану, бовдуре, вертайся…
— Не полізу я у вашу гамівну сорооочкууу. — Голос Гоппера стихає за поворотом, поліцейські кидаються навздогін.
І тут Слотропа осяває, достоту, крізь жовто-брунатні фіранки, що це його перший день Ззовні. Перший ранок на волі, йому не треба повертатися. Свобода? А що таке свобода? Нарешті він засинає. Незадовго до полудня заходить молода жінка, відімкнувши двері універсальним ключем, і віддає йому папери. Тепер він англійський військовий кореспондент на ім’я Ян Скаффлінґ.
— Ось адреса одного з наших людей у Цюриху. Воксвінґ бажає вам удачі і питає, чому так довго.
— Маєте на увазі, що йому потрібна відповідь?
— Сказав, що ви маєте подумати.
— А ска-а-ажі-іть-но мені, — йому це щойно спадає на думку, — з якого це доброго дива ви мені так допомагаєте? Ну, за безплатно, просто так?
— А хто ж його знає? Граємо у свою гру. Ви ж бо граєте у свою.
— Е…
Але вона вже пішла. Слотроп озирається: у денному світлі все навколо вбоге і ніяке. Тут і тарганам, либонь, незатишно… Невже він отак перескакує, як Катьє на своєму колесі, по заскочці ось таких кімнат, затримується у кожній, аби хіба зібратися на силі чи достатньо впасти у відчай і наважитися на перехід до наступної, і вороття назад уже нема? Не вистачає навіть часу на те, щоб як слід роздивитися рю Россіні, галасливі пики у вікнах, пошукати заклад, де можна добре попоїсти, дізнатися назву пісні, яку всі насвистують у ці дні передчасного літа…
За тиждень він уже в Цюриху після довгої подорожі поїздом. Доки самотні металічні створіння у затишку суцільного туману проводять дні й години за грою з молекулами, зображаючи промисловий синтез, коли молекули розпадаються, з’єднуються, зчіплюються і розчіплюються, він, дрімаючи, входить і виходить з галюцинацій Альп, туманів, прірв, тунелів, нудних до щему підйомів під неймовірними кутами, у темряві чути передзвін коров’ячих дзвіночків, вранці — зелені схили, запах вологого пасовиська, за вікном неголені робітники йдуть ремонтувати чергову дільницю дороги, довгі стоянки на сортувальних станціях, рейки сходяться і розходяться, як шари розтятої навпіл цибулини, сірість і спустошення, повні свистків ночі, зчеплення, гуркіт, бічні відгалуження, витрішкуваті корови на вечірніх схилах, армійські конвої на переїздах, а потяг мчить далі, ніякої чіткої національності чи протиборчих сторін, Війна всюди, однаковий понівечений краєвид, і «нейтральна Швейцарія» — це радше задушлива умовність, за якою спостерігають з не меншим сарказмом, ніж за «визволеною Францією» або «тоталітарною Німеччиною», «фашистською Іспанією» тощо…
Війна перелицьовує час і простір на свій копил. Тепер дорога біжить у різних мережах. Що видається руйнуванням, насправді — підготовка перегонів під інші цілі, інші наміри, які Слотроп починає намацувати лише тепер, проїжджаючи тут уперше…
Поселяється у готелі «Німбус» на тихій вулиці у Нідердорфі, районі цюрихських кабаре. Номер на горищі, туди можна дістатися драбиною. До вікна приставлено саме таку, ну що ж, дуже навіть добре, розмірковує Слотроп. Коли настає ніч, він виходить на пошуки місцевого представника Воксвінґа, знаходить його трохи далі, на набережній Ліммата, під мостом, у кімнатах, напханих швейцарськими наручними годинниками, настінними дзиґарями та ще висотомірами. Росіянин на прізвище Семявін. За вікном на річці й озері гудуть судна. Нагорі хтось грає на піаніно: збивається, приємний мотивчик. Семявін наливає настоянки на тирличі у філіжанки щойно завареного чаю.
— Найперше маєте зрозуміти, що тут кожен на чомусь спеціалізується. Потрібен годинник, ідете до одної кав’ярні. Якщо жінки — вже до іншої. Хутра поділяються на Соболині, Горностаєві, Норкові та Інші. Те саме з наркотою: Стимулятори, Депресанти, Психотомиметики… Чого бажаєте?
— Е… інформації? — Отакої, наче сьорбнув «Моксі»…
— Ага. І ви туди ж. — Кидає на Слотропа кислий погляд. — До першої війни жилося легше. Ви не пам’ятаєте. Наркотики, секс, брязкальця. Валюта у ті дні була чимсь побічним, а слів «промислове шпигунство» ніхто й не чув. Але я бачив, як усе змінювалося — і як воно змінилося. Німецька інфляція, я мав би здогадатися, нулі тяглися вервечкою аж до Берліна. Тоді я сказав собі: «Семявін, це лише тимчасовий відступ від реальності. Невеличка аберація, нема чого смикатись, дій як завжди — покладайся на стійкість і здоровий глузд. Тримайся, Семявін! Незабаром усе владнається». Але знаєте що?
— І що б це могло бути?..
Трагічне зітхання.
— Інформація. Чим вам жінки і наркотики не догодили? Не дивно, що світ божеволіє, якщо інформація стала єдиною твердою валютою.
— А я думав, що сигарети.
— Ага, якраз. — Він приносить список цюрихських кав’ярень і кубел. Під заголовком «Шпигунство, промислове» Слотроп знаходить три заклади: «Ультра», «Ліхтшпіль» і «Штреґґелі». На різних берегах Ліммата, ще й далеченько одне від одного.
— Нозі мої, нозі… — ховає список у величезну кишеню зут-костюма.
— Колись буде легше, усе це робитимуть машини. Інформаційні. Ви — хвиля майбутнього.
Починає курсувати між трьома кав’ярнями, у кожній сидить по кілька годин і п’є каву, один раз на день їсть цюрихські ковбаски і рьошті у Народних їдальнях… спостерігає за юрмами підприємців у синіх костюмах, почорнілих від сонця лижників, що збавляли час, краючи багатомильні льодовики і сніг, нічого не відали про воєнні кампанії чи політику, нічим не цікавилися, крім показань термометра та напрямку флюгера, всі їхні звірства у лавинах і льодопадах, перемоги у шарах доброго снігу… обшарпані іноземці у заляпаних мастилом шкіряних куртках і подертому солдатському робочому одязі, гості з Південної Америки закутуються у пальта на хутрі і тремтять під яскравим сонцем, літні іпохондрики, яких Війна заскочила під час лікування мінеральними водами на курорті, жінки у довгих чорних сукнях не всміхаються, чоловіки у забруднених плащах, навпаки, всміхаються… і божевільні, випущені на вихідні з фешенебельних клінік, швейцарські психи: Слотроп знаний у цьому товаристві, і як його не знати: серед вуличної сірості й похмурих облич він один у білому — штиблети, зут-костюм, капелюх — білі, як тутешні цвинтарні гори… А ще він Нова Міська Дивина — ледве може відрізнити першу хвилю корпоративних шпиків від
