Алюр… Ох, курва, не може бути, зачекай-но…

«Справжня чарівність… сором’язливість… сила характеру… засаднича християнська чистота і доброта… ми всі любили Олівера… його відвага, чуйне серце і незмінна добродушність усім нам служили натхненням… героїчно загинув у бою, очоливши відважну спробу врятувати солдатів свого підрозділу, на яких обрушилася німецька артилерія…» І підпис його найвідданішого товариша по зброї Теодора Блоута. Уже майора Теодора Блоута…

Втупившись поглядом у вікно, в нікуди, стискає столовий ніж з такою силою, що ледь не ламаються кістки. З прокаженими таке трапляється. Перебої мозку зі зворотним зв’язком, не відчувають, наскільки несамовито стискають кулак. Ну, ви знаєте отих прокажених. Ну…

Десять хвилин по тому знову у своєму номері, лежить долілиць на ліжку, нічого не відчуває, всередині утворилася порожнеча. Плакати не може. Нічого не може.

Це зробили Вони. Заманили його товариша у якусь пастку, мабуть, дозволили вдати «геройську» смерть… а тоді закрили його справу…

Перегодя йому спаде на думку, що, може, вся ця історія — цілковита брехня. Вони легко могли підкинути таку інформацію у «Таймз», могли ж? І залишили газету, щоб Слотроп її побачив. Але коли він до такого додумається, назад вороття вже не буде.

Опівдні, протираючи очі, приходить Гіларі Баунс із самовдоволеною посмішкою.

— Як вам учорашній вечір? Мені страшенно сподобався.

— Дуже радий чути. — Слотроп усміхається. Ти також у моєму списку, хлопче. Ця усмішка вимагає від нього більше люб’язності, ніж досі вимагало будь-що в його млявому американському житті. А тієї люб’язності, як він вважав, йому ніколи не вистачало. Але спрацьовує. Йому дивно, і він настільки вдячний, що мало не пускає сльозу. Найліпше не те, що усмішка ввела Баунса в оману, а те, що вона йому ще не раз стане у пригоді…

Він таки дістається Ніцци після швидкої втечі Карнизом[286], через гори, його машину заносить, ґума м’яко порипує над нагрітими сонцем прірвами, відірвався од усіх хвостів ще на пляжі, коли йому вистачило розуму позичити свої новенькі псевдотаїтянські плавки новому приятелю Клоду, помічникові кухаря приблизно такого ж зросту й зі схожою статурою, і поки вони стежили за Клодом, він знайшов чорний «сітроен» з ключами, все дуже просто, і покотився до міста у стильному білому костюмі, темних окулярах і м’якій панамі Сідні Ґрінстрита[287]. Надто вирізняється у юрмі військових і мамзелей, що вже одягли літні сукні, але він ставить машину на площі Ґарібальді, прямує до бістро на старо-Ніццевому боці «La Porte Fausse»[288] і повагом жує булочку, п’є каву, а відтак вирушає на пошуки адреси, яку дав йому Воксвінґ. Виявляється, це допотопний чотириповерховий готель, коридорами тиняються ранні п’яниці, набряклі повіки — як маленькі буханці, змащені останніми променями вечірнього сонця, літня пилюка статечно клубочиться у брунатно-сірому світлі, на вулицях відчувається літня полегкість, квітневе літо гуде неосяжною круговертю передислокації з Європи до Азії, щоночі змушуючи не одну душу чіплятися за тутешній супокій, зовсім поруч із водостоком Марселя, передостанньою зупинкою паперового циклону, що вимітає все з Німеччини, вздовж річних долин, декого починає тягти із самого Антверпена та північних портів, бо круговерть набирає сили, позаяк основні маршрути вже прокладено… Як ножем різонуло, тут, на рю Россіні, Слотропа спіткало найсильніше враження, яке тільки може дати захід сонця в чужому місті: там, де світло з небес врівноважує електричне світло вуличних ліхтарів, саме перед першою зіркою — обіцянка подій без причин, несподіванок, рух під прямим кутом до всіх напрямків, які могли трапитись у його житті.

Слотроп занадто нетерплячий, щоб чекати першої зорі, тому заходить до готелю. Килими запилюжені, смердить спиртним і хлоркою. Неквапливо, разом та поодинці, ходять моряки й дівчата, а Слотроп кидається від дверей до дверей, шукає, хто йому що-небудь скаже. У кімнатах з важкими дерев’яними меблями горлає радіо. Скидається на те, що сходи тут не прямі, а ніби хиляться на бік, ще й по стінах збігає світло двох кольорів: землі та листя. На горішньому поверсі Слотроп нарешті надибує літню мамцю-femme de chambre[289], що прямує до номера зі зміною білизни, дуже білою у сутінках.

— Навіщо ви звідти поїхали, — сумний шепіт ніби з телефонної слухавки в якомусь далекому місці, — вони хотіли вам допомогти. Нічого поганого вони б вам не заподіяли… — Її волосся закручене догори, як у Джорджа Вашингтона. Дивиться на Слотропа під кутом 45°, таким собі терплячим поглядом шахіста на парковій лавиці, дуже великий горбатий ніс і яскраві очі: вона манірна, широкої кістки, носаки шкіряних капців загнуті догори, на дебелих ногах червоно-білі смугасті шкарпетки, тож має вигляд доброї істоти з якогось іншого світу, щось на зразок ельфа, що не тільки шиє вам чоботи, поки ви спите, але й часом підмітає, ставить на вогонь банячок і, можливо, кладе свіжу квітку біля вікна…

— Перепрошую?

— Ще маєте час.

— Ви не розумієте. Вони вбили мого друга. — Але побачити це в «Таймз» отак, на людях… як отаке може бути реальним, достатньо реальним, щоб його переконати, що Алюр не вигулькне звідкись одного дня, якпоживаєтелюдоньки, а тоді сором’язлива усмішка… Агов, Алюре, ти де був?

— Де я був, Слотропе? Нічогеньке запитаннячко. — Його усмішка сяє знову, і світ геть вільний…

Слотроп світить на Воксвінґову картку. Стара розпливається у широчезній усмішці, у світлі двох нічних лампочок виблискують два вцілілі зуби. Вона тицяє великим пальцем угору, а тоді показує V, що може означати перемогу або бути якимось сільським оберегом від пристріту, ну, аби молоко не скисало. Так чи інак, але вона саркастично хмикає.

Там горище, схоже посередині на мансарду. Біля входу сидить трійко молодиків із бакенбардами апашів і молода жінка, споряджена плетеним шкіряним кийком, курять тоненьку сигаретку з неоднозначним запахом.

— Ви заблукали, mon ami[290].

— Е, ну, — знову показує Воксвінґову картку.

— Ah, bien[291]… — вони відсовуються, а він вступає у сум’яття канарейково-жовтих «борсаліні», коміксових черевиків на корковій підошві з величезними круглими носами, наляпаних докупи контрастних кольорів (помаранчевого й блакитного, нев’янучої улюбленої зелені та пурпуру), буденної втіхи полегшення, як це буває у громадському туалеті, і телефонних перемовин у хмарах сигарного диму. Воксвінґа там нема, але його колега, щойно побачивши картку, перериває гучне укладання якоїсь угоди.

— Що вам треба?

— Carte d’identité[292], потрапити до Цюриха, Швейцарія.

— Завтра.

— Нічліг.

Чоловік передає йому ключ до кімнати внизу.

— Маєте гроші?

— Небагато. Не знаю, коли зможу…

Рахує, кидає погляд, шурхоче.

— Ось.

— А…

— Усе гаразд, це не кредит. Накладні витрати. Ще таке, надвір не виходьте, не напивайтеся, тримайтеся подалі від дівчат, що тут працюють.

— Ой…

— Побачимося завтра. — І знову до справ.

Уночі Слотропу незатишно. На жодному боці не вдавалося проспати довше десяти хвилин. Клопи невеликими підрозділами роблять вилазки на його тіло, і не скажеш, що не скоординовано, якщо брати до уваги ступінь його неспання. До дверей підходять п’яниці, п’яниці та ще гультяї.

— Роне, пусти мене, це Дампстер, Дампстер Віллард.

— Що це за…

— Херово мені сьогодні. Ти вже вибачай. Мені не треба так напрошуватися, від мене більше проблем, ніж того я вартий… чуєш… мені холодно… я здалеку…