Поворотний пункт — зелене рівнодення і розворот від сонливих риб до молоденького баранчика, від водосну до вогнедії — гряде. По той бік Західного фронту, у Гарці, у Бляйхерьоде, Вернер фон Браун — нещодавно ушкоджена рука в гіпсі — готується святкувати тридцять треті свої уродини. Цілий день гупає артилерія. Російські танки здіймають пилові примари високо над німецькими перелогами. Повернулися лелеки, розквітли перші фіалки.

Дні «Білої візитації» на крейдяному шматку морського узбережжя тепер ясні й погожі. Конторські дівчата щуляться у дедалі менших светрах, груди знову помітно випинаються. Березень надійшов, мов те ягнятко. Вмирає Ллойд Джордж. Випадкові заброди по всьому до того забороненому пляжі сидять серед непотрібних старих мереж зі сталевих прутів і кабелю, штани закочені до колін або розпущене волосся, мерзлякуваті сірі пальці ніг торсають камінці. Одразу біля берега, під водою, пролягли милі таємних трубопроводів, тільки поверни клапан — і струменем вдарить нафта, підсмажить німецьких загарбників, що відійдуть у забуті вже сни… пальне чекає на самозаймання, якого не станеться, якщо тільки не розійдеться котресь молоде бюрократичне дрантя або не трапиться весняного піднесення духу, і під жваву мелодію баварського пісняра Карла Орффа

всеньке укріплене узбережжя не спалахне від Портсмута до Данджинесса, полум’яніючи від любові до весни. Ось такі підступи щоденно вигадують енергійні голови з «Білої візитації» — зима із собаками, з чорними снігопадами марних слів добігає кінця, от-от лишиться позаду, але чи й тоді вона променітиме потаємним холодом, як у морі запалають вогні?

Казино «Герман Герінґ» переходить на новий режим. Генерал Віверн — тепер єдине знайоме обличчя, хоча, здається, його понизили у званні. Підозри Слотропа про змову міцнішають. Раніше вона була монолітною, всемогутньою — не доступишся. До гри із випивкою та сценою з Катьє, до обох тих раптових прощань. Але тепер…

Приповідка для Параноїків 1: До Творця ти, може, й не дотягнешся, але його створіння полоскочеш.

А тоді, ну, річ у тім, що останнім часом він починає входити в особливий стан свідомості, не сон, безперечно, а можливо, те, що раніше називалося «маренням», хоча барви тут яскравіші, не пастельні… і щоразу видається, що він зачіпає і торкається ще якийсь час знайомої душі, голосу, що не раз говорив через експериментальну апаратуру Керрола Евентира: нещодавно померлого Роланда Фельдспата, давно кооптованого фахівця із систем керування, рівнянь наведення, зворотного зв’язку, що працював на цей і той Повітроплавний Заклад. Скидається на те, що з якихось особистих міркувань Роланд продовжує ширяти над Слотроповим простором у сонячному світлі, чиєї енергії він майже не відчуває, в бурях, що лоскотали йому спину статичною електрикою, тож нашіптує Роланд з відстані у вісім кілометрів, зі страшенної висоти, оскільки розташувався на одній із Останніх Парабол — траєкторій польоту, якими у жодному разі не можна літати, — і працює як один з невидимих стратосферних Перехоплювачів. По той бік він безнадійно обюрократився, як і тут колись, — свої астральні загребущі руки, як і слід було чекати, запускає у «небеса» з усією силою досади, що не може чогось там досягти, а ще від безсилля, притаманного деяким сновидцям, які хочуть прокинутися або заговорити і не можуть, борються з пригніченням і внутрішньочерепним болем, якого, здається, не витримати, якщо не спати, тому чекає на безцільні виходи таких бевзів, як Слотроп…

Роланд тремтить. А цей? Цей? очолює найостанніший проліт? Ой, лишенько. Хай Бог милує: що за бурі, і яких же чудовиськ Етеру цей Слотроп зуміє відігнати?

Що ж, Роланд має цим скористатися якнайліпше, от і все. Якщо вони дотягнуться аж сюди, доведеться їм показати, що він знає про Контроль, це одне з таємних завдань його смерті. Його загадкові висловлювання про економічні системи тої ночі біля «Сноксола» — звичайне приятельське фонове патякання, таке вже буття. Спитайте, наприклад, у німців. Ох, то дуже сумна історія, як паскудно їхнє Schwärmerei[268] Контролем використовувала влада. «Параноїдні Системи Історії» (ПСІ), нежиттєздатне періодичне видання 1920-х років, чиї стереотипні пластини, само собою, загадковим чином пощезли, не в одній своїй передовиці висували припущення, що Німецьку Інфляцію розкрутили навмисно лиш для того, щоб спонукати до роботи юних ентузіастів із «Кібернетичної Традиції» Контролю. Зрештою, інфляція роздимає економіку, яка випорскує вгору, як надувна кулька, її власне визначення земної поверхні набуває вартості, неконтрольовано, щодня вище, система зворотного зв’язку, яка, за очікуваннями, мала тримати марку, щоразу зазнає принизливої невдачі… одиничне підсилення у всьому контурі, одиничне підсилення, нульова зміна і т-с-с, і ось назавжди, це були таємні дитячі віршики Дисципліни Контролю — таємні й страхітливі, як стверджують яскраво-червоні історії. Найрізноманітніші непередбачувані коливання були чи не Найгіршою Загрозою. На цих дитячих майданчиках неможливо було розгойдати гойдалку сильніше певного відхилення від вертикалі. Бійки припинялися дуже швидко, і то з невідворотною плавністю. Дощовим дням бракувало блискавки і грому, лиш у нижніх шарах збиралася поважна скляна сірість, монохромний вид долин, забитих замшілим вітровалом, що штрикає корінням у небо зовсім не через свою згубну грайливість (наче якийсь білий сюрприз для горніх небожителів, що не звертають жодної уваги, бодай найменшої…), долин, густих від осені, і під її золотом, під дощем — блякла, перестигла іржа… дуже так вибірково дражниться дошкульний дощ, виганяє вас на пустирища і задвірки, які що далі, то більш таємничі, гірше вимощені й нерозбірливо розмічені на картах, один пустир переходить в інший кривий пустир, і так разів сім, а іноді й більше, обгинаючи кути парканів, через примхи денної пори, поки ми не виходимо, гарячково, безмовно, з району вулиць у сільську місцевість, на клаптики темних полів і в гаї, де починається праліс, де вже видніється важке випробування, тож серця наші завмирають від страху… але як і гойдалку неможливо розгойдати вище, так і в ліс далі певного радіусу не зайдеш. Завжди межа, далі — зась. Під таким наглядом зростати було нескладно. Усе було надзвичайно цільним. Краю вже й не бачили, тим паче — не загравали. Руйнування, ох, і демони — так, серед них і Максвеллів демон, — були десь там, у глибині лісів, а інша звірина плигає поміж валами вашої безпеки…

Так і був жахливий політ Ракети зведений буквально до буржуазних понять, до понять рівняння, ось як ця елегантна суміш філософії та «заліза», абстрактної зміни і шарнірів зі справжнього металу, що описує рух з погляду керування:

зберігаючи, володіючи, пробираючись межи Сціллою і Харибдою аж до самого Бреншлюса. Якщо якісь молоді інженери бачили взаємозв’язок глибокого консерватизму Зворотного Зв’язку і життя, яке їм належало вести в самому процесі його прийняття, він губився чи маскувався — ніхто з них такого зв’язку не простежував, принаймні, за життя: Роланду Фельдспату задля цього довелося померти, померти з усіма шансами Запізнитися — і кільканадцятеро душ, що відчували себе — навіть тепер — Ракетоподібними, такими, що кермують до безмежної блакиті вогнів Вакууму під Контролем, який вони неспроможні навіть назвати… освітлення несподівано м’яке, як м’які хіба що небесні шати, тут відчуття сукупності й невидимої сили, уривки «голосів», погляди на інший порядок буття…