— Вони тебе знали, Володарко. Вони були твоїми.
— І ти також.
— Ти обізвалася до мене, ти сказала: «Я тебе ніколи не покину. Ти належиш мені. Ми будемо разом, знову і знову, хоч і мине багато років. І ти завжди мені служитимеш».
Він знову на колінах, голий, як немовля. У світлі свічки видно, як його старече тіло вкривається великими сиротами, тут і там на шкірі гуртуються старі шрами та нові рубці. Його пеніс наче салютує. Вона всміхається. За командою він підповзає цілувати її черевики. Відчуває запах крему для взуття і шкіри, крізь чорну шкіру відчуває, як її пальці рухаються у нього під язиком. Краєм ока зауважує на столику залишки ранньої вечері, обідок тарілки, шийки двох пляшок — мінеральна вода, французьке вино…
— Час для болю, бригадире. Матимеш дванадцять найліпших, якщо мені догодить твоя сьогоднішня офіра.
Настає найгірша мить. Раніше вона йому відмовляла — його спогади про Іпрський виступ її не цікавлять. Їй байдуже до масової бійні, а цікавить радше міф і особистий жах… але прошу… прошу, нехай вона прийме…
— У Бадахосі, — покірно шепоче, — коли була війна в Іспанії… на місто наступав батальйон франкістського Легіону, всі співали полковий гімн. Співали про наречену, яку собі взяли. То були ви, Володарко: вони-вони проголошували вас своєю нареченою…
Вона якийсь час мовчить, змушує його чекати. Нарешті, втримуючи його очі поглядом, усміхається, а частка зла, якої, на її погляд, він так потребує, сама про себе дбає, як завжди:
— Так… Багато з них стали того дня мені нареченими, — шепоче вона, вигинаючи яскраву різку. Кімната дихає зимовим вітром, її образ от-от розпадеться на лапаті сніжинки. Йому подобається слухати, як вона говорить, її голос відшукав його у розбитих кімнатках фламандських сіл, за вимовою він розрізняє дівчат, що постаріли у Нижніх Землях, дівчат, чиї голоси псувалися від юності до старості, від веселості до байдужості мірою того, як ішла війна, з однієї нелегкої пори року до ще важчої… — Я взяла їхні смагляві іспанські тіла, вони мали колір пилу, і сутінків, і м’яса, засмаженого до ідеальної текстури… більшість із них були дуже молоді. Літній день, день кохання: один з найболючіших, які я знаю. Дякую тобі. Сьогодні ти отримаєш свій біль.
Ця частина вистави їй принаймні подобається. Хоча вона ніколи й не читала класичної британської порнографії, але дуже добре, як риба у воді, почувається в цьому річищі. Шість по сідницях і шість по сосках. Лясь, і де ж той Гарбузовий Сюрприз? Га? Їй подобається, як до рубців учорашньої ночі приливає нова кров. Зчаста вона ледве втримується, аби самій не застогнати після кожного болісного схрипування, два голоси в дисонансі, які менш випадкові, ніж видається… Часом вона вставляє йому кляп з парадного шарфа, зв’язує золотими шнурами аксельбанта або його власною портупеєю. Але сьогодні він скрутився на підлозі біля її ніг, його всохлий зад здійнявся, випрошуючи різку, і нічого йому не треба, крім болю, крім чогось справжнього, чистого. Вони вже настільки віддалили його від звичайних переживань, напхали паперових ілюзій і воєнних евфемізмів між ним і цією правдою, рідкісною порядністю, миттєвістю біля її бездоганних ніг… ні, тут не стільки муки сумління, скільки звичайне здивування — адже стільки років він слухав священників, науковців, лікарів, і кожен з них мав для нього заготовлену брехню, а вона весь час була тут, впевнена у своїй влади над його дедалі слабкішим, його справжнім тілом — не прикритим одностроєм, не нашпигованим медикаментами, аби приглушити для нього її послання запаморочення, нудоти й болю… Понад усе — болю. Найчистішої поезії, найкоштовнішої ніжності…
Важко спинається на коліна поцілувати різку. Тепер вона над ним нависає, ноги розставлені, таз випинається вперед, хутрова накидка розійшлася на стегнах. Він набирається сміливості подивитися на її піхву, страхітливу вирву. Її лобкове волосся з такої нагоди пофарбоване в чорний колір. Він зітхає, з горла виривається тихенький соромливий стогін.
— А… так, я знаю. — Вона сміється. — Бідолашний смертний Бригадире, я знаю. Це моя остання таємниця, — нігтями погладжує собі нижні губи, — ти ж не можеш прохати жінку розкрити її останню таємницю, адже так?
— Благаю…
— Ні. Не сьогодні. Вклякни і прийми те, що я тобі дам.
Мимохіть — уже рефлекс — він кидає швидкий погляд на пляшки на столі, на тарілки, замащені м’ясними підливами, голландським соусом, шматками хрящів і кісток… Її тінь укриває його обличчя і горішню частину торса, її шкіряні черевички злегка порипують, коли напружуються м’язи стегон і живота, і ось вона струменем починає мочитися. Він роззявляє рота і ловить струмінь, захлинається, пробує ковтати, відчуває, як тепла сеча скрапує з кутиків рота вниз по шиї та плечах, поринає у шиплячу бурю. Коли вона закінчує, він злизує останні краплі зі своїх губ. Ще кілька золотистих крапель залишається на лискучих волосинах її потки. Обличчя, що нависає між оголеними грудьми, гладке, мов сталь.
Вона обертається.
— Потримай хутро. — Він слухається. — Обережно. Не торкайся моєї шкіри. — Колись у цій грі вона дуже нервувала, мала закреп і питала, чи не схоже все це на чоловічу імпотенцію, але винахідливий Пойнтсмен, усе це передбачивши, підкидав їй у їжу таблетки проносного. Тож її кишківник тепер тихо скімлить, і вона відчуває, як кал починає ковзати і висковзувати. Бригадир стоїть навколішки, зведені догори руки тримають багату накидку. У розколині, з цілковитої пітьми поміж її білих сідниць, з’являється темний кал. Він розставляє коліна, дуже незграбно, аж поки торкається шкіри її чобіт. Нахиляється вперед, аби охопити гарячий кал губами, злегка його посмоктує, облизує знизу… він думає, вибач, нічого не можу зробити, думає про негритянський пеніс, так, він знає, що це скасовує частину домовленостей, але його не відкинеш, отого африканського дикуна, що змусить його… Сморід лайна забиває носа, збирається, охоплює звідусіль. Це сморід Пашендейле, сморід Виступу. Змішаний з багном, з розкладеними трупами, цей запах був головним під час їхньої першої зустрічі, її символом. Кал ковзає йому до рота і далі у стравохід. Він душиться, але міцно стискає зуби. Хліб, що поплив би десь у порцелянових водах, невидимий, некуштований, — тепер піднявся і спікається у нестерпній Печі кишківника і стає хлібом, який ми знаємо, легким, як домашній затишок, як смерть у постелі… Спазми у горлі тривають. Біль страшенний. Язиком він розмелює лайно об піднебіння і заходиться жувати, вже часто, тільки це й чути у кімнаті…
Ще дві порції, трохи менші, і коли він їх з’їдає, то вилизує залишки екскрементів з її ануса. Він благає, аби вона дозволила йому вкритися накидкою, дала дозвіл затриматись у шовковій пітьмі ще трохи, аби покірний його язик спробував проникнути у її задній прохід. Але вона відступає, хутро випаровується з його рук. Вона наказує мастурбувати у неї на очах — спостерігала за капітаном Блікеро з Ґоттфрідом і знає, як треба.
Кінчає бригадир швидко. Густий запах сперми, наче димом, сповнює кімнату.
— Тепер іди. — Йому хочеться плакати, але він уже благав її раніше, пропонував їй — який абсурд — своє життя. Підступають сльози, стікають донизу. Він не годен поглянути їй у вічі. — Твій рот весь у лайні. Добре було б сфотографувати. Таким. На випадок, якщо ти від мене колись втомишся.
— Ні. Ні, я втомився лишень від того, — кивком голови показує на Крило Д, охоплюючи всю «Білу візитацію». — Просто по-чорному втомився.
— Одягайся. І рота не забудь витерти. Прикличу, як знову схочу тебе бачити.
Розійтися. Знов у однострої, зачиняє двері й повертається тим самим маршрутом. Нічний вартовий спить собі далі. Щосили б’є холодне повітря. Він хлипає, згорблений, самотній, щокою притулився до грубої камінної стіни паладіанського будинку. Звичайні апартаменти стали для нього місцем заслання, його справжній дім у Владарки Ночі, біля її м’яких чобіт і суворого чужинського голосу. Йому нема на що чекати, крім як на вечірнє горня бульйону, підписування нудних паперів, дозу пеніциліну, яку Пойнтсмен велів йому приймати, аби боротися з дією Е. Coli[266]. Хоча, можливо, завтра вночі… мабуть, саме тоді. Він не розуміє, як триматиметься далі. Але, може, перед самим світанком…
