А трапився графітовий циліндр завдовжки шість і діаметром два дюйми, місцями вціліли лусочки зеленої армійської фарби, все інше обгоріло. Лишень цей уламок і пережив вибух. Видно, так було й задумано. Всередину, схоже, напхали паперів. Підбираючи циліндр, старший сержант обпік руку, всі чули, як він заверещав «Ой, курва!», викликавши сміх серед нижчих чинів. Всі чекали на капітана Прентіса з Управління спеціальних операцій (ці шельми ніколи не квапляться), і він таки з’являється. Слотроп якусь мить його бачить — обвітрене лице, здоровенне таке мурло. Прентіс забирає циліндр, авто рушає, і на цьому крапка.

У такому разі, міркує Слотроп, АХТУНҐ може мимохідь надіслати 50-мільйонний міжвідомчий запит у це ж таки Управління спеціальних операцій, поцікавитися звітом про вміст циліндра, і, як завше, на запит просто начхають. То нічого, він не образиться. УСО всіх ігнорує, і всім чхати на АХТУНҐ. Та-а зрештою, що воно, власне кажучи, міняє? На якийсь час це його остання ракета, а хотілось би вірити, що й назавжди.

Цього ранку у кошику «Вхідні» з’явився наказ про його відрядження до якогось госпіталю в Іст-Енді. Жодних пояснень, окрім машинописної копії меморандуму в АХТУНҐ, де вимагали його переведення «у рамках тестування В. П. П.» Тестування? В. П. П. — Відділ політичної пропаганди, це Слотроп уже знає. Поза сумнівом, знову щось на кшталт Міннесотського багатоаспектного лайна[31]. Хоч відпочине від біганини за ракетами, бо вже приїлася.

Колись Слотроп уболівав за справу. Серйозно. Принаймні, він так гадав. Багато з подій, що сталися до 1944-го, уже тьмяніють. Він пригадує перший Бліц[32] лиш як довгу вервечку удач. Жодна зі скинутих «Люфтваффе» бомб не впала поблизу нього. Цього літа вони перейшли на «хрущі[33]». Ідеш собі вулицею чи вже дрімаєш у ліжку, а тут ніби щось заперділо над дахами — якщо триває, сягає піку, а потому минає — то добре, не мій клопіт… але ж, якщо двигун глохне, то стережися, Джексоне — воно вже пірнає, пальне хлюпається у хвості, подалі від форсунок, і маєш десять секунд, аби кудись сховатися. Ну, загалом, не так і страшно. Помалу пристосовуєшся — і ти вже робиш невеликі, на шилінг чи два, ставки з Алюром Макер-Маффіком за сусіднім столом, де саме рвоне наступна…

Але у вересні полетіли ракети. Срані ракети. До такої гидоти не пристосуєшся. Жодних шансів. Уперше він з подивом зрозумів, що боїться. Став більше пити, менше спати, курити одна за одною цигарки, відчуваючи, що починає божеволіти. Господи, це ж не може тривати так і далі…

— Бачу, Слотропе, одна у тебе вже у роті…

— То все нерви, — Слотроп все ж таки припалює.

— Але ж не мою, — благає Алюр.

— Дві зразу, бачиш? — Він спрямовує їх донизу, наче ікла у коміксі. Лейтенанти витріщаються один на одного крізь пивну паволоку, а день за високими холодними вікнами «Механіка і Гака» тьмяніє, і Алюр от-от зарегоче або форкне, Боже милостивий, через усю дерев’яну Атлантику їхнього столу.

Таких Атлантик було чимало за останні три роки, і часто суворіших за ту, що її якийсь там Вільям, перший трансатлантичний Слотроп, перетнув багато предків тому. Варварське вбрання і мова, промахи в поведінці — одного жахливого вечора їх обох витурили з «Молодого Атенея[34]», бо п’яний Слотроп, гість Алюра, цілився дзьобом опудала сови у яремну вену Дековерлі Поксу, а той, приладнавшись до більярдного столу, намагався загнати кулю Слотропові в горлянку. Схоже трапляється страхітливо часто, але доброта — міцне судно для таких океанів, і Алюр завжди поруч, червоніє, шкіриться, і Слотроп дивується, коли йдеться про справу, бо Алюр жодного разу його не підвів.

Слотроп знає, що можна вилити душу. Говорити особливо нема про що — амурний звіт про Норму (пухкі ніжки, наче в малявки з якого-небудь Сідар-Репідз[35], яка ще не виходила у світ), Марджорі (висока, ставна, фігура — ніби з кордебалету «Млина[36]»), дивні події суботнього вечора в клубі «Фрік-Фрак» у Сого[37], кублі, що зажило недоброї слави, з рухомими прожекторами всіляких пастельних відтінків, табличками ВХІД ЗАБОРОНЕНО і ДЖИТЕРБАҐ НЕ ТАНЦЮВАТИ, аби задовольнити претензії різноманітних поліцаїв, військових і цивільних — а в наші часи «цивільний» може означати що завгодно, — які час від часу заглядають до клубу і там, попри будь-яку імовірність, внаслідок якоїсь моторошної змови Слотроп, що має зустрітися з однією, заходить і раптом бачить кого? обох, стоять собі рядочком, ракурс вибрано саме для нього, над синім суконним плечем машиніста 3-го класу, під спокусливою голою пахвою дівчиська, яке зумисне застигає у вихорі лінді-хопу, і тут рухливе світло плямує шкіру лавандовим кольором, і одразу охоплює параноя, а два обличчя починають обертатися до нього…

Обидві юні леді стали срібними зірками на Слотроповій карті. Видно, в обох випадках він відчував себе сріблястим — блискотів і дзеленчав. Барви наклеєних ним зірок відповідають суто його почуттям того дня, від синього до золотого. Ніяких інших оцінок — хіба можна? Карту бачить один лиш Алюр і, Господи, всі вони прекрасні… у листку чи квітці довкола його зимного міста, у перекусних, у чергах, вони закутані в хустки й загорнуті в пальта, зітхають, чхають, фільдеперсові ніжки на бордюрах, зупиняють попутки, друкують, розкладають по теках, із високих зачісок проростають жовті олівці, він знаходить їх — дами, персики, дівулі у светрах в обтяжку — трохи нарочито, але… Томас Гукер[38] проповідував: «Я знаю, у світі — вдосталь нестримного кохання і радощів, як ото буває дикий чебрець та інші трави, але ми плекаємо сад любові і сад радощів, який посадив Господь». Ось як росте Слотропів сад. Повниться незабудками, ломиносом, рутою — і повсюди жовто-фіолетові, немов синці, знаки безтурботного кохання.

Він полюбляє розповідати їм про світлячків. Англійські дівчата нічого про них не знають — ось, власне, майже все, що Слотроп напевно знає про англійських дівчат.

Карта таки бентежить Алюра. Її не спишеш на галасливе американське свавілля, хіба що на рефлекс хлопця зі студентського братства у вакуумі, рефлекс, якого Слотроп не може стримати, рикає у порожні приміщення, у червоточини лунких коридорів, коли потреба давно минула, а брати відбули на Другу світову, щоб отримати нагоду згинути. Загалом, Слотроп не любить балакати про дівчат, навіть тепер Алюр змушений дипломатично його піддрочувати. Спершу Слотроп намагався, як справжній джентльмен, не розповідати взагалі нічого, доки не зрозумів, наскільки Алюр сором’язливий, йому спало на думку, що Алюр просто хоче поговорити. Алюр же почав усвідомлювати масштаби Слотропової самотності — схоже, у Слотропа взагалі нікого не було в Лондоні, крім ватаги дівчат, з котрими він рідко зустрічався двічі, а так геть нікого, з ким можна бодай про щось потеревенити.

І все ж Слотроп щодня із безглуздою сумлінністю працює над картою. У кращому разі вона символізує потік, швидкоплинність, з якої — серед раптових небесних вивержень, таємничих наказів, що надходять з темної суєти ночей, які для нього самого даремні, — він може викроїти мить чи дві тут і там, а дні знову холоднішають, вранці іній, помацати груди Дженіфер під холодною вовною светра, натягнутого, аби трохи зігрітися у до чорного задимленому коридорі, денний смуток, якого він ніколи не відчує… чашка «Боврілу[39]», ледь не сягаючи кипіння, обпікає йому голе коліно, Айрін, оголена, як і він, у призмі заскленого сонця, перебирає безцінні нейлонові панчохи, шукаючи пару без «стрілок», обоє пронизані спалахом світла крізь засніжену трельяжну сітку… у Еллісон гугняві американські дівочі голоси верещать з борозенок котроїсь платівки крізь тернову голку маминої радіоли… лапаєш заради тепла, усі вікна затемнені, ані проблиску, лише вогник їхньої останньої сигарети, англійський світлячок, за її примхою скаче курсивом, лишаючи по собі слід — слова, яких він ніяк не прочитає…