Стара будівля поділена на окремі гетто для військових бюрократів. АХТУНҐ — це Адміністрація хіміко-технічного управління німецьких ґрунтів. Прокурений паперовий гадючник, наразі практично порожній, чорні друкарські машинки вивищуються, мов надгробки. На підлозі — зашмульганий лінолеум, вікон нема, електричне світло жовте, дешеве, безжальне. Блоут зазирає до кабінету, відведеного його давньому приятелеві по коледжу Ісуса, лейтенантові Оліверу «Алюру» Макер-Маффіку. Нікого нема. Алюр і Янкі на обіді. Гаразд. Отже, виймай стару камеру, вмикай гнучку лампу, наводь рефлектор осюди…

Подібні закапелки, либонь, розкидано по всьому ЄТВД[24] — три замурзані обшарпано-кремові стінки з фіброліту, а стелі катма. Алюр ділить її зі своїм американським колегою — лейтенантом Тайроном Слотропом. Їхні столи стоять під прямим кутом один до одного, тож поглядами колеги не зустрічаються, хіба незграбно крутнувшись градусів так на 90. Стіл Алюра чистий, а на Слотроповому страшенний безлад, його не розчищали до первісного дерева стільниці з 1942 року. Бюрократична смегма, що осідала на дно шарами, складається з мільйонів червоних і рудих крихт ґумки для стирання, стружки від олівців, засохлих плям чаю або кави, слідів цукру та «Домашнього молока», маси тютюнового попелу, найтонших чорних пилинок зі стрічки друкарської машинки, застарілого бібліотечного клейстеру, зламаних і викришених на пудру піґулок аспірину. Вище лежить пласт канцелярських скріпок, камінців від «зіппо», ґумок, дротяних скобок, недопалків і зім’ятих сигаретних пачок, загублених сірників, шпильок і кнопок, пер від ручок, олівцевих недописків усіх кольорів, включаючи дефіцитні геліотроп та умбру, дерев’яних кавних ложечок, пастилок для горла «Рудий берест» від «Thayer», які надсилає Слотропу його мама Наллін аж із Массачусетсу, обривків клейкої стрічки, мотузки, шматочків крейди… а понад цим — шар забутих меморандумів, порожніх продовольчих книжок кольору буйволової шкіри, телефонних номерів, листів, залишених без відповіді, подертих клаптів копірки, нашкрябаних акордів для гавайської гітари до десятка пісеньок, включно з «Джонні-Пундик знайшов собі троянду в Ірландії[25]» («У нього справді є досить вдалі аранжування, — каже Алюр. — Щось на кшталт американського Джорджа Формбі[26], якщо можеш таке уявити», — але Блоут вирішує, що ліпше не уявляти), порожнього флакона з-під тоніка для волосся «Кремль[27]», окремих пазлів із зображенням бурштинового лівого ока ваймаранера[28], зелених оксамитових складок вечірньої сукні, сланцево-блакитних прожилків далекої хмарки, помаранчевого німбу вибуху (а може, заходу сонця), заклепок в обшивці «Летючої фортеці», пін-ап дівчини з надутими губками і частиною рожевого стегна… кілька старих тижневих звітів управління розвідки, закручена штопором струна гавайської гітари, коробка від клейких різнобарвних паперових зірочок, частини ліхтарика, кришка від крему для взуття «Самородок», у якій Слотроп час від час досліджує своє нечітке мідне зображення, хтозна скільки довідників з бібліотеки АХТУНҐа, що далі по коридору, словник технічних термінів німецької мови, Особливі вказівки МЗС або Міський план і, якщо тільки не позичили чи не викинули, то «Н’юз оф зе Ворлд» також десь там є — Слотроп любить читати.

До стіни біля столу Слотропа пришпилена карта Лондона, саме її досліджує і фотографує маленькою камерою Блоут. Речовий мішок відкритий, і кімнатка поступово заповнюється запахом стиглих бананів. Може, запалити недопалок, щоб перебити цей запах? повітря майже не рухається, вони здогадаються, що тут хтось був. Робить чотири кадри, клац-цок-клац, ого, який спритний, щойно хтось поткне сюди свого носа, він одразу кине камеру у мішок, а там банановий сандвіч пом’якшить — і зрадливий звук, і шкідливі для камери перенавантаження.

Шкода лишень, що той, хто фінансує цю маленьку капость, не розщедрився на кольорову плівку. Може, воно б і виглядало трохи інакше, міркує Блоут, хоча нема кого й спитати. Зірочки, наклеєні на карту Слотропа, охоплюють увесь можливий спектр, починаючи зі сріблястої (підписаної «Дарлін»), яка ділить сузір’я з Ґлейдіс, зеленою, і Кетрін, золотою, потім через Еліс, Делорес, Ширлі, дві Саллі — вони тут здебільшого червоні й сині — погляд проходить у сузір’я поблизу Тауер-Гіл, фіолетове скупчення довкола Ковент-Ґардена, потік туманності у Мейфері, Сого і далі до Вемблі та Гемпстед-Гіт — навсібіч розповзається глянцева, різнобарвна, тут і там порепана небесна твердь, Кароліни, Марії, Анни, Сьюзен, Елізабет.

Але, можливо, кольори вибрані навмання, без кодування. Можливо, ті дівчата навіть не справжні. Зі слів Алюра, після кількох тижнів поставлених недбалим тоном запитань (ми знаємо, що він твій однокласник, але втаємничувати його у справу надто ризиковано) Блоут може лишень відзвітувати, що Слотроп почав працювати над картою минулої осені, приблизно тоді, коли взявся, за дорученням АХТУНҐа, виїжджати на огляд місць ракетно-бомбових ударів, видно, мав трохи вільного часу у своїх напружених подорожах по місцях смерті, тож бігав за спідницями. Якщо існує причина для появи зірок що кілька днів, чолов’яга її не розтлумачив, і це, здається, не самореклама, бо Алюр — єдиний, хто взагалі дивиться на цю карту, та й то більше з доброзичливістю антрополога: «Таке нешкідливе хобі у янкі, — пояснює він своєму другові Блоуту. — Може, щоб чого не забути. Він веде справді складне світське життя», — після чого заводить розмову про Лорейн і Джуді, констебля-гомосексуаліста Чарльза та піаніно у меблевому фургоні або ж про ексцентричний маскарад за участі Глорії та її сексапільної мамці, ставки на одного «коника» у грі між Блекпулом і Престон Норт-Ендом, непристойну версію «Тихої ночі» та благословенний туман. Та у цих побрехеньках нема жодного промінця світла для тих, кому звітує Блоут…

Ну, справу зроблено. Речмішок застебнутий, лампа вимкнена і знову на місці. Може, він ще застане Алюра у «Механіку і Гаку», пропустять по пінті, як добрі товариші. Він рухається назад лабіринтом із пресованого картону у тьмяному жовтому світлі, розсуваючи приплив зустрічних дівчат у ґумових чунях, байдужий Блоут, не всміхається, бачте, зараз не час перейматися попліскуванням і лоскотанням, у нього сьогодні ще є доставки…

Вітер змінився на південно-західний, барометр падає. Звернуло за полудень, під навісом дощових хмар уже темно, як увечері. Тайрона Слотропа він також застане. Сьогодні була довга безглузда погоня до нульової відмітки, і доповідати, як завжди, нічого. Вважали, що стався черговий дочасний вибух у повітрі, палаючі шматки ракети розлетілися на кілька миль, найбільше їх потрапило в річку, і лишень один уламок зберіг форму, але і той на час Слотропового прибуття оточили щільним кільцем, небаченим раніше, та ще й вояки були украй недоброзичливими. М’які вицвілі берети на тлі бузкових хмар, треті «Стени[29]» поставлені на автоматичний вогонь, вуса на цілий рот, покривають величезні верхні губи, жодних тобі жартів — ніякий американський лейтенант нічого не побачить — принаймні, не сьогодні.

Хай там як, але АХТУНҐ — це бідний родич розвідки країн-союзників. Цього разу Слотроп хоча б не самотній, він дещо підбадьорився, спостерігаючи, як колега з Технічної Розвідки, а за ним і шеф відділу, спішно прибувають на місце у «Волслі-Восп» 1937 року, і їх обох теж завертають. Ха! Ніхто з них не реагує на дружній кивок Слотропа. Справи кепські, хлоп’ята. Проте хитрий Тайрон тиняється недалечко, ділиться «щастям[30]» і примудряється розвідати, яке неЩастя трапилося цього разу.