Подібний лімфатичний монстр колись заблокував славетну носоглотку лорда Блатерарда Осмо, який у ті часи відповідав за Нові Пазар у Міністерстві закордонних справ, незрозуміле покарання за попереднє століття британської політики у Східному питанні, бо від цього непримітного санджака[19] залежала колись доля всієї Європи:

Доволі звабливі молоді танцівниці з кордебалету, грайливо зодягнуті в ківери й ботфорти, якийсь час витанцьовують, а тим часом в іншому кварталі лорда Блатерарда Осмо поглинає його власний Аденоїд… едвардіанська медицина неспроможна пояснити настільки моторошне перетворення клітинної плазми… незабаром на площах Мейфера вже розкидано циліндри, нічийні дешеві парфуми зависають у світлі пабів Іст-Енду, Аденоїд же шаленіє, він не ковтає жертву навмання, о ні, пекельний Аденоїд має генеральний план, його цікавлять лише обрані, лише потрібні йому, і ось нові вибори, в Англії нові інтереси за кордоном, у Міністерстві внутрішніх справ істерика і болісна нерішучість… ніхто не знає, що робити… не надто охоче намагаються евакуювати Лондон, чорні фаетони гуркочуть мурашиними кортежами по ажурних мостах, у небі висять аеростати спостерігачів. «Вирахував його у Гемпстед-Гіт, сидить і дихає, начебто… вдихає-видихає…» — «Що-небудь чути звідти?» — «Так, це страхіття… так, ніби велетенський ніс втягує шмарклі… секунду, зараз воно… починає… о ні… о Господи, не можу описати, це така почвара», — канат обривається, зв’язок зникає, повітряна куля злітає в аквамариновий світанок. З Лабораторії Кавендіша прибувають бригади, щоб обгородити Гіт велетенськими магнітами, електродуговими терміналами, панелями з чорного металу зі шкалами та ручками, з’являються військові у повному бойовому спорядженні, з бомбами, заповненими найновішим смертоносним газом — Аденоїда намагаються висадити у повітря, тіпають електрошоком, труять, він тут і там змінює колір і форму, високо над верхівками дерев з’являються жовті жирові утворення… під спалахами камер Преси огидний зелений псевдопод повзе у бік кордону військових і раптом хххлоп! — спостережний пост змітає валом якогось мерзенного помаранчевого слизу, у нім нещасні перетравлюються — без зойків, сміючись, отримуючи задоволення…

Завдання пари Пірат-Осмо — встановити контакт із Аденоїдом. Ситуація стабільна, Аденоїд загарбав увесь Сент-Джеймс, уже ніяких історичних будівель, урядові контори перемістилися, але настільки розпорошені, що зв’язок між ними дуже нестійкий — листонош на шляху перехоплюють жорсткі, прищаві, осяйно-бежеві мацаки Аденоїда, а телеграфні дроти рвуться — варто йому лиш забажати. Ранками лорд Блатерард Осмо, нацупивши котелок і прихопивши портфель, змушений здійснювати щоденний démarche до Аденоїда. Це забирає стільки часу, що лорд практично занедбує Нові-Пазарський санджак, і це тривожить Міністерство закордонних справ. У тридцятих про політичний баланс сил дбали всерйоз, усі дипломати злягли з балканозом, шпигуни з гібридними іноземними іменами снували по всіх базах Оттоманського охвістя, кодовані повідомлення на десятку слов’янських мов татуювалися на виголених верхніх губах, а поверх них оперативники вирощували вуса, що їх відтак зголювали лише уповноважені службовці-криптографи, а пластичні хірурги Фірми пересаджували шкіру поверх ран… ці губи були палімпсестом таємної плоті, вкритої шрамами та неприродно білої, за якою вони пізнавали один одного.

Хай там як, але Нові Пазар залишався croix mystique[21] на долоні Європи, і МЗС нарешті зважилося звернутися до Фірми по допомогу. Фірма знала, хто саме це зробить.

Щодня протягом двох з половиною років Пірат відправлявся з візитом до Сент-Джеймського Аденоїда. Ледь не збожеволів. Хоча він і спромігся розробити суржик, яким спілкувався з Аденоїдом, проте, на жаль, Піратові назальні можливості не дозволяли чітко вимовляти всі звуки, і завдання його страшенно ускладнилося. Вони обоє шморгали носами, як могли, а психіатри в чорних піджаках із сімома ґудзиками, шанувальники доктора Фройда, на котрих Аденоїд відверто не зважав, стояли на драбинах, приставлених до його огидних сіруватих боків, згрібали новий диво-препарат кокаїн, навперемінку тягли його цеберками нагору по драбинах і намащували пульсуючу лімфопотвору, пазухи, де гидко хлюпали паростки з токсинами, без якогось помітного ефекту (хоча хтозна, що відчував сам Аденоїд, еге ж?).

Зате лорд Блатерард Осмо нарешті зміг цілковито присвятити себе Нові Пазару. На початку 1939-го його знайшли в будинку Однієї Віконтеси, у ванні, заповненій пудингом з тапіоки, у якому він загадковим чином утопився. Дехто вбачав у цій події руку Фірми. Минули місяці, почалася Друга світова війна, минули роки, а про Нові Пазар не було жодної звістки. Пірат Прентіс врятував Європу від Балканського Армагеддону, про який мріяли старі дідугани, умліваючи у своїх ліжках перед його величчю, — хоча від Другої світової, звичайно, не вберіг. Однак до того часу Фірма дозволяла Піратові лише крихітні гомеопатичні дози миру — саме стільки, щоб тримати його укріплення у формі, але недостатньо, аби втруїти.

Тедді Блоут на обідній перерві, хоча обід сьогодні — тьху, розкислий банановий сандвіч у провощеному папері, його Тедді спакував у стильний ранець з кенгурячої шкури і приткнув між усяким причандаллям — мініатюрною шпигунською фотокамерою, слоїком мастики для вусів, бляшанки лакричних, ментолових і перцевих «Пастилок для пом’якшення голосу», сонячними окулярами в золотій оправі у стилі генерала МакАртура, парою гребінців, кожен у формі палаючого меча ВГСЕС[22], які мама замовила йому у «Ґаррарда», а сам Блоут вважає вишуканими.

Цього мрячного зимового дня його мета — сіра кам’яна садиба, ані досить велика, ані достатньо історична, щоб фігурувати у довідниках, розташована трохи в глибині — її не видно з Ґроувнер-сквер, дещо обіч офіційно натоптаних столичних маршрутів війни та коридорів влади. Ледь замовкнуть друкарські машинки (о 8:20 та в інші містичні години), якщо в небі не літають американські бомбардувальники, а на Оксфорд-стрит ущухне вуличний рух, іззовні долинає цвірінькання зимових пташок, що діловито юрмляться біля розвішаних дівчатами годівничок.

Плитняк слизький від туману. Настав понурий, важкий, зголоднілий за тютюном, болиголовний, гастритний полудень, а мільйони бюрократів старанно проєктують смерть, багато з них уже приклалися до другої-третьої пінти чи хайболу, породжуючи своєрідну ауру відчаю. Але Блоут, заходячи в обкладені мішками з піском двері (о так, тимчасові піраміди, зведені задля втіхи нащадків допитливих богів), нічого цього відчути не може: він надто зайнятий пошуком можливих відмовок на випадок, якщо його заскочать, ну, не те, щоб таке точно сталося, самі розумієте…

Приязна дівчина в окулярах із ЖДК[23] за головною стійкою жує ґумку і помахом руки відсилає його сходами нагору. Впрілі суконні ад’ютанти дорогою на штабні наради, у вбиральні, по годині-другій добрячої випивки, кивають на ходу, взагалі не бачачи Блоута, всі його знають, він приятель того, як-там-його, однокурсника з Оксфорду, того лейтенанта, що працює на АХТУНҐ…