— Що сталося? — Слотроп не відповідає. — Оті дві твої Пташки[40]… коли тебе побачили… — Потім помічає, що Слотропа, який далі вже не розповідає своїх побрехеньок, усього тіпає. Взагалі-то він тремтить уже деякий час. Тут холодно, але ж не настільки. — Слотропе…
— Не знаю. Господи. — Зрештою, навіть цікаво. Дике відчуття. Неможливо зупинитися. Він підіймає комір «Айкової» куртки[41], руки ховає в рукави, так і сидить.
Нарешті, після паузи, рухається сигарета.
— Не чути, коли вони прилітають.
Алюр розуміє, що це за «вони». Відводить погляд. Коротке мовчання.
— Певна річ, що не чути, вони ж надзвукові.
— Так, але… річ не в тому, — слова прориваються назовні крізь пульсацію тремтіння, — інші, V-1[42], їх чути. Розумієш? Може, зумієш якось ухилитися. А ці спершу вибухають, та-а по тому чуєш, як вони прилетіли. А якщо мертвий, то не чуєш.
— У піхоті так само. Ти знаєш. Свою ніколи не почуєш.
— Ну, так, але…
— Думай, Слотропе, що то величезна куля. Зі стабілізаторами.
— Господи, — цокотить зубами, — умієш заспокоїти.
Алюр, стривожено нахилившись у хмільному смороді й бурій імлі, більше переймаючись Слотроповим тремтінням, ніж власними передчуттями, має перевірені способи відігнати ману.
— Ану ж, спробуємо — може, вдасться відправити тебе кудись туди, де бабахнуло…
— Навіщо? Та що ти, Алюре, від них нічого не залишилося. Так же?
— Не знаю. Навіть сумніваюся, чи німці знають. Але кращої нагоди поставити на місце отих з Техрозвідки вже не буде. Повір.
І таким чином Слотроп устряв в розслідування «інцидентів» з V-бомбою. Наслідків. Щоранку — спершу — хто-небудь з Цивільної Оборони передає в АХТУНҐ перелік учорашніх вибухів. В останню чергу цей список потрапляв до Слотропа, він відкріпляв почерканий олівцем аркуш, виїжджав з гаража на одному й тому ж допотопному «хамбері[43]» і вирушав маршрутом — запізнілий Святий Георгій їхав шукати лайно Звіра, шматки німецького заліза, що не схотіло існувати, у блокноті занотовував пустопорожні висновки — працетерапія. Надходження в АХТУНҐ прискорювалися, і частенько він з’являвся на місце вибуху, саме щоб устигнути допомогти пошуковим загонам: за невгамовно-м'язистими собаками королівських ВПС пірнав у сморід тиньку, витоки газу, криві довгі тріски та провислі мережі, розпростерті безносі каріатиди, іржа поточила цвяхи, оголилася нарізка, порохнявий слід руки Небуття на шпалерах із павичами з розпущеними хвостами на порослих травою галявинках перед стародавніми георгіанськими обійстями, перед безтурботними гаями скам’янілих дубів… серед закликів до тиші він прямував туди, де чекала висунута рука або яскраво біліла шкіра, хтось живий або загиблий. Коли нічим було допомогти, він стояв собі збоку, попервах молився Богові, як належить, вперше з часу Бліцу, аби перемогло життя. Але гинуло дуже багато, тож невдовзі, не вбачаючи у молитвах сенсу, він це діло кинув.
Учора був гарний день. Знайшли дитину, маленьку дівчинку, що ледь не задихнулася під столом Моррісона[44]. Чекаючи на ноші, Слотроп тримав її долоньку, почервонілу від холоду. На вулиці гавкали собаки. Коли вона розплющила очі й побачила його, її першими словами були «Чувак, жуйка є, так?» Застрягла на дві доби без жувальної ґумки, а в нього лишень теєрівські пастилки. Почувався ідіотом. Перед тим, як її забрали, дівчинка все одно потягла його за руку, поцілувала її, щока й губи у світлі пошукових ламп холодні, як іній, і місто довкола, наче велетенська спустошена льодовня, затхла і на віки вічні убезпечена від несподіванок. Вона кволо всміхнулася, і він зрозумів, що саме на це чекав, ну й посмішка, як у Ширлі Темпл[45], і ніби саме вона скасовувала все те, посеред чого відшукали дівчинку. Якась дурня. Він на дні потоку своєї крові, 300 років західних болотяних янкі, і спроможний хіба укласти непевне перемир’я з їхнім провидінням. A détente[46]. Руїни, куди він приходить щодня, — це проповідь про марноту марнот. Тижні зітлівають, а він не знаходить ані найменшого фрагменту ракети, і це свідчить про те, наскільки невидимим є акт смерті… Слотропів Шлях — споконвічний Лондон повчає його: лиш заверни за будь-який ріг, як втрапиш в історію.
Його гризла нав’язлива думка про ракету з написаним на ній своїм іменем — якщо вони й справді налаштувалися його уколошкати («Вони» означало щось значно більше, ніж нацистська Німеччина), це гарантований спосіб, і їм нічого не вартує взяти та й написати його ім’я на кожній із ракет, адже так?
— Ну, можна й так, — Алюр дивиться на нього якось дивно, — чому ні, особливо на війні, знаєш, прикинутися. Дуже навіть можна. Вважай, «оперативна параноя», ну, щось таке. Але…
— А хто прикидається? — закурює сигарету, трусить чубом у диму. — А хай тобі біс, Алюре, не хочу тебе засмучувати, проте… Тобто я на чотири роки загальмував, так, це могло статися будь-якої миті, наступної секунди, авжеж, просто раптом… курва… просто нуль, просто ніщо… і…
Він цього не бачить, не може помацати — зненацька гази, у повітрі вибух, а потім ані сліду… Слово, неждано сказане тобі на вухо, а потім вічне мовчання. Окрім невидимості, крім падіння молота й суремного голосу, ось він, істинний жах, заграє з ним, з німецькою педантичністю обіцяє смерть, із реготом відкидає всі заспокійливі Алюрові аргументи… ніякої кулі зі стабілізатором, друже… не це Слово, не єдине Слово, яке роздирає день на шматки…
Минулий вересень, вечір п’ятниці, після закінчення робочого дня прямував до станції метро «Бонд-Стрит», у голові плани на вихідні та думки про двох його «Пташок», Норму і Марджорі, яким не можна дізнаватися одна про одну, і щойно він підняв руку, аби подлубатися в носі, як раптом за кілька миль позад нього вище за течією — memento mori в небі, страшенний тріск і потужний вибух, наче удар грому. Але не зовсім так. Ще кілька секунд, і ось попереду все повторилося: ясно й чітко, на все місто. Вилка. Не «хрущ», не Люфтваффе.
— І не грім, — подумав уголос.
— Та газ, мабуть, вибухнув. — Пані з коробкою для обіду, очі підпухлі в кінці дня, проходячи повз, штурхнула його ліктем у спину.
— Ні, то німці, — її подруга із кучериками, що білявими торочками звисають з-під картатої хустинки, виконує якийсь монструозний ритуал, простягає руки до Слотропа, — ось прийшли по його душу, вони просто дуже люблять гладеньких пухкеньких американців, — ще мить, і вона дотягнеться і вщипне його за щоку, потермосить сюди-туди.
— Привіт, кицюню, — сказав Слотроп. Її звали Синтія. Перш ніж вона помахала рукою і зникла у хвилях натовпу в «пікову» годину, йому вдалося дізнатися номер її телефону.
У Лондоні був черговий чудово-залізний день: жовте сонце дражнять тисячі димарів, сопуть, безсоромно тягнуться догори. Їхній дим — не просто подих життя, не просто темна сила, це верховна присутність, вона живе й рухається. Люди перетинали вулиці й площі, повсюдно метушилися. Автобуси сотнями виповзали на довгі бетонні віадуки, засмальцьовані безрадісними роками немилосердної експлуатації, в димну сірість, жирну чорноту, червоний свинець і блідий алюміній, поміж куп відходів, що здіймалися хмарочосами, у бокові з’їзди, які вливаються в дороги, забиті армійськими конвоями, іншими височенними автобусами й брезентовими вантажівками, велосипедами й автомобілями, і в кожного своє призначення й початок, кожен плине, щоразу пригальмовує, а понад цим усім неосяжна газова руїна сонця серед заводських димарів, загороджувальні аеростати, лінії електропередач і комини, брунатні, наче дерево, що прожило вік під дахом, ось брунатна барва темнішає, за мить сягає чорноти — можливо, істинного лику заходу сонця, — твоє вино, вино й розрада.
