Така вона, європейська пригода у чистому вигляді. Навіщо були потрібні всі ці вбивчі моря, гангренозні зими і голодні весни, безглузде переслідування невірних, ночі боротьби проти Звіра, коли піт перетворюється на кригу, а сльози на бліді сніжинки, як не заради таких митей: крихітні неофіти струменіють з поля зору, такі благі, довірливі — хіба ж заклякне пташиний зоб від страху, невже пролунає малодушний крик під нашим лезом, таким необхідним? Благословенні, тепер вони годуватимуть нас, благословенні їхні останки та послід стануть добривом для наших нив. Ми сказали їм про «Спасіння»? Ми мали на увазі поселення назавжди у Місті? Життя вічне? Відновлений рай земний, буцімто їхній острів, яким він був, таким його їм і повернуть? Можливо. Ми повсякчас думаємо про братів наших менших, згаданих у наших благословеннях. Справді, якщо вони рятують нас на цім світі від голоду, то на тім, у царстві Христовому, наше спасіння має нерозривно перебувати з нами, інакше додо лишаться тим, чим бачаться в ілюзорному світлі цього світу — лише здобиччю. Господь не може бути аж настільки жорстоким.

Франс схильний вважати обидві версії, себто чудо й полювання, яке тривало так довго, що й не згадаєш скільки, справді однаково ймовірними. Хай там як, але рід додо кінець кінцем згасає. А от віра… він здатен вірити лишень в одну сталеву реальність зброї, яку має при собі.

— Він знав, що snaphaan важив би менше, його спусковий гачок, кремінь і сталь давали б менше осічок, — та haakbus будила у ньому ностальгію… що там зайва вага, то була його примха…

Пірат і Осбі Філ спираються на поруччя край даху, за звивистою рікою розкішний захід сонця, обабіч неї, величної змії, в’юняться юрмища фабрик, жител, парків, імлисті шпилі й фронтони, розпечені небеса таврують милі глибоких вулиць, дахів, неспокійну хвилясту Темзу плямами вогненної вохри, аби нагадати прийшлому про його смертну минущість, запечатати чи спустошити двері й вікна в його полі зору, що вишукує бодай якесь товариство, слівце чи два на вулиці, перш ніж піднятися у мильну задуху найманої кімнатки, до квадратів коралового заходу на підлозі, — старожитнє світло, захоплене собою, паливо для дозованого зимового всеспалення, далекі обриси у струмінцях і полотнищах диму, а тепер досконалі попелясті руїни самих себе, на мить торкнуті сонцем ближні вікна не віддзеркалюють, сповнені такого ж спустошливого сяйва, напружене згасання без натяку на повернення, світло роз’їдає казенні машини на узбіччях, вкриває полудою останні обличчя, що квапляться на морозі повз крамниці, ніби нарешті завила гучна сирена, світло вистуджує неходжені канали безліку вулиць, сповнюється лондонськими шпаками — ті мільйонами збираються біля потьмянілих кам’яних постаментів, на спорожнілих майданах, у колосальному спільному сні. На екранах радарів вони літають колами, концентричними колами. Радіолокаторники називають їх «ангелами».

— Він тебе переслідує, — Осбі затягується мухоморовою цигаркою.

— Так, — Пірат нипає краями садка на даху, роздратований призахідним сонцем, — але в це я хочу вірити в останню чергу, бо решта вже зовсім…

— То що ти про неї думаєш?

— Гадаю, кому-небудь вона та знадобиться, — таке він вирішив учора на вокзалі Черинґ-Крос, коли вона від’їжджала до «Білої візитації». — Несподіваний для когось дивіденд.

— Знаєш, що вони собі намислили?

Що вони мудрують із величезним восьминогом, більш нічого. Але тут, у Лондоні, ніхто нічого не знає напевне. Навіть у «Білій візитації» бозна-чому раптово знявся страшенний переполох і біганина. Майрон Ґрантон поглядає на Роджера Мехіко геть не по-приятельському. Зуав повернувся до себе в частину, до Північної Африки, знову під лотаринзький хрест[157], усе, що німці можуть розцінити в його чорноті як зловісне, записано на плівку, видурено чи витиснуто з нього не кимось, а Ґергардтом фон Ґьоллем, колись близьким приятелем Ланґа, Пабста, Любича[158], та й нині їм рівним, а нещодавно сам фон Ґьолль вплутався у справи численних урядів у вигнанні, курси валют, формування та розформування неймовірної мережі ринкових операцій, що виникають і зникають по всьому сплюндрованому війною континенту, навіть коли від сюрчання свистків пожежників гороїжаться вулиці, вогняні бурі пожирають у небесній височині весь кисень, а клієнти душаться, як блощиці від «Фліту»… але комерція не позбавила фон Ґьолля Чуйки — нині він ще чутливіший, ніж зазвичай. У цих його перших зафільмованих епізодах чорношкірий походжає в мундирі SS[159] серед макетів ракет і Meillerwagen[160], зроблених із дранки та полотна (їх завше фотографують крізь сосни і сніг, здалеку, аби не видати англійського походження, а решта з правдоподібно наваксованими обличчями залучені на день, уся команда зібралася задля розваги, містери Пойнтсмен, Мехіко, Едвін Трікл і Ролло Ґроуст, нейрохірург-стажер із ГАД Аарон Траустер, усі грають чорних ракетників вигаданого Шварцкомандо, навіть Майрон Ґрантон у ролі без слів, нечітка пляма у масовці, як і всі вони. Хронометраж фільму три хвилини 25 секунд, у ньому дванадцять планів. Плівку зістарять, підсадять на неї грибок, феротипізують[161], перевезуть до Голландії, щоб вона стала частиною «залишків» фальшивого стартового ракетного майданчика у Rijkswijksche Bosch. Голландський рух опору відтак влаштує «наліт», здійме галас, лишить по собі сліди шин і купу сміття, аби позначити квапливу втечу. Нутрощі армійської вантажівки випалять «коктейлями Молотова», і в попелі, серед обвугленого дрантя, оплавлених і закіптюжених пляшок джину відшукають фрагменти ретельно підроблених документів Шварцкомандо і котушку з плівкою, на якій придатними для перегляду будуть лишень три хвилини та 25 секунд. Незворушний фон Ґьолль проголошує це своїм найбільшим шедевром.

«І справді, судячи з розвитку подальших подій, — пише відомий кінокритик Мітчел Пріттіплейс, — важко сперечатися з його оцінкою, хоча цілком з інших причин, ніж міг передбачити або вигадати сам фон Ґьолль».

У «Білій візитації», з огляду на куце фінансування, є тільки один кінопроєктор. Щодня, близько полудня, коли люди з «Операції “Чорне крило”» намилуються липовими африканськими ракетними військами, приходить Веблі Сільвернейл — віднести проєктор обшарпаними коридорами у крило ГАД, у задню кімнату, де у своєму резервуарі набурмосився і стікає слизом восьминіг Григорій. В інших кімнатах виють собаки, пронизливо гавкають від болю, скавулять, випрошують подразник, якого нема і ніколи вже не буде, а надворі завірюха, невидима голка татуювальника на поверхні незворушної шибки за зеленими жалюзі. Заправлено стрічку, світло гасне, увага Григорія прикута до екрана, де вже рухається постать. Камера стежить за нею, і вона, довгонога, походжає кімнатами зумисне безцільно, підліткова сутулість широких плечей, волосся не виразно голландське, але зібране догори у модну високу зачіску зі старою тьмяно-сріблистою короною…

Був ранній ранок, він вивалився на мокру цегляну вулицю. Південніше аеростати загородження, серфери на гребені світанку, зустрічали сонце рожевим і перламутром.

Слотропа знову відпустили, знову на вулиці, курва, був останній шанс на 8-й параграф, але згайнував…

Чом це його не лишили у божевільні, скільки обіцяли, — наче ж мало бути кілька тижнів? Жодних пояснень — просто «Ну, бувай!», і канцелярист відсилає його назад в АХТУНҐ. Кеноша-хлопчак, і цей Краучфілд, хлопець із Заходу і його друзяка Вапо останніми днями заступили Слотропові всенький світ… ще було над чим працювати, пригоди не скінчилися, треба натиснути і про все домовитись, щоб бабина комбінація спрацювала і її свиня повернулася з-за паркана. А тут раз — і маєш, Лондон.