Але тепер щось інакше., щось… змінилося… не хочу пащекувати, хлопці, але ж — ось, наприклад, він був майже готовий заприсягтися, що за ним стежать або спостерігають. Одні «хвости» досить спритні, інших він помічає. Вчора пішов скупитися на Різдво до «Вулвортса» і перехопив якусь пару очей-намистинок у відділі іграшок, за купою винищувачів із бальсового дерева і дитячих «енфілдів». Щось таке постійно бачиш у дзеркальці заднього виду «хамбера», ні кольору, ні моделі точно не назвеш, але щось там завжди є, і Слотроп, рушаючи вранці на службу, почав придивлятися до автівок. Мотлох на його ахтунґівському столі, здається, лежить якось не так, дівчата вигадують причини не йти на побачення. Він відчуває, як його плавно витискають із життя, яке було до Святої Вероніки. Навіть у кіно хтось позаду завжди досить обережний, аби не базікати, не шурхотіти газетою, гучно не сміятися. Слотроп побував у чималій кількості кінотеатрів, тож умить помічає такі аномалії.
Кімнатка біля Ґроувнер-сквер дедалі сильніше скидається на пастку. Слотроп марнує час, іноді цілими днями, вештається по Іст-Енду, дихає смородом Темзи і шукає місце, де за ним не шпигуватимуть.
Одного дня, щойно звернувши на вузьку вуличку, де самі старі цегляні стіни та ряд вуличних торговців, почув своє ім’я і — ого, а це що таке, а ось і вона, виклично розвівається біляве волосся, білі танкетки цокають бруківкою, звабливий персик в однострої медсестри, а звати її, ну як же її… ага — Дарлін. Людоньки, та це ж Дарлін! Працює у шпиталі Святої Вероніки, мешкає неподалік у якоїсь місіс Квоед: пані давно овдовіла і відтоді потерпає від цілої купи старомодних болячок — блідої немочі, лишаїв, потрісканих п’ят, багрянцю, чиряків і вушного тонзиліту, а віднедавна ще й трохи від цинги. Словом, вийшла пошукати лаймів для своєї хазяйки, фрукти вискакують і розсипаються із солом’яного кошика, жовто-зелено котяться вулицею, юна Дарлін у медсестринській шапочці наздоганяє, груди — як м’які кранці для цієї зустрічі у сірому міському морі.
— Ти повернувся! Ах, Тайроне, ти повернувся, — одна сльоза, друга, тим часом обоє збирають цитрусові, накрохмалене плаття-хакі порипує, і не позбавлений сентиментальності Слотропів ніс навіть шморгає кілька разів.
— Це я, так, люба…
Колії в багні вкриті перлами, ніжними перлами. Чайки неквапом шугають уздовж високих і сліпих цегляних стін кварталу.
Місіс Квоед — трьома поверхами вище, іноді вечорами з кухонного вікна крізь марево видно вдалині баню Св. Павла, а сама пані, крихітна, в рожевому плюшевому кріслі у вітальні, біля радіоприймача, слухає «Оркестр акордеонів Прімо Скали». Виглядає досить здоровою, але на столі — зіжмакана шифонова хустка: з-поміж складок рослинним орнаментом проглядають перисті криваві плями.
— Ви тут були, коли зі мною трапився напад малярії, — пригадує вона Слотропа, — ми ще тоді заварювали чай з полину — що було то було, смак пробивав наскрізь від самих підошов. Знову збираються… десь із-за меж пам’яті… чистий спокійний інтер’єр, дівчина й жінка, не пов’язані із його зоряним скорописом… стільки потьмянілих дівочих облич, вітровійних каналів, квартирок, прощань на зупинках — усього й не пригадаєш. Але ця кімната помалу прояснюється: частина того, ким він був усередині, люб’язно вціліла, всі ці місяці безмовно зберігалася поза ним, розкидана по зернистих тінях, каламутно-засмальцьованих слоїках із травами, цукерками, приправами, по романах Комптона Макензі на поличці, по скляних амбротипах[162] її покійного чоловіка Остіна у позолочених рамках на камінній поличці, де зірвані останнього Михайлового дня маргаритки похитували голівками у севрській вазочці, яку вона з Остіном якоїсь суботи надибала у крамничці на Вордор-стрит…
— Він був моїм здоров’ям, — часто каже вона. — Відколи він залишив нас, я стала справжньою відьмою, просто для самозахисту.
З кухні долинає запах нарізаних і щойно вичавлених лаймів. Дарлін заходить і виходить, шукає якісь трави, запитує, куди поділася марля.
— Тайроне, подай-но мені — ні-ні, поруч високий дзбанок, дякую, любий, — і знову до кухні, крохмально рипаючи, майнувши рожевим.
— Я тут одна не втратила пам’яті, — зітхає місіс Квоед. — Ми допомагаємо одне одному, аякже. — З-за кретонової фіранки дістає велику вазу з цукерками. — Ось, — втішено каже Слотропові, — дивіться: винне желе. Ще довоєнне.
— Тепер я вас пригадую, ви маєте знайомого у Міністерстві постачання! — З минулих відвідин він знає, що зараз ніяка галантність його не врятує. Опісля він написав Наллін: «Мамо, англійці трохи дивакуваті у питаннях смаку. Вони не такі, як ми, це, либонь, через клімат. Їм подобається таке, що нам би й на думку не спало. Часом аж верне, правда. Я днями скуштував одну штуку, називається «винне желе». Матусю, вони вважають, що то цукерки! Якби тою гидотою нагодувати Гітлера, то сто відсотків, що війні завтра капут!» І от він куштує ці кляті желатинові штукенції, киває місіс Квоед, хочеться вірити, люб’язно. На цукерках опукло позначені назви різних вин.
— А ось трішечки, крапелиночка ментолу, — місіс Квоед вкидає цукерку до рота. — Смакота.
Слотроп нарешті вибирає ту, на якій написано «Лафітт-Ротшильд», і запихає в рота.
— О-о-о. Так. Дуже смачно.
— Якщо бажаєте чогось справді особливого, скуштуйте «Доктор з Бернкастла». До речі, а це не ви приносили мені оті чудові американські цукерки, рідкий берест, кленові, з присмаком сасафрасу…
— «Рудий берест». От халепа, вчора закінчилися.
Заходить Дарлін із чайником, що парує, і трьома філіжанками на таці.
— А що то? — поспішає з’ясувати Слотроп.
— Знаєш, Тайроне, ліпше тобі не знати.
— Твоя правда, — після першого ж ковтка, шкодуючи, що Дарлін не додала більше лаймового соку чи бодай чогось такого, щоб перебити головний страхітливо гіркий смак. Певна річ, без цукру. Ці люди справді схибнуті. Він запускає руку до миски з цукерками, дістає ребристу чорну лакричну карамельку. Наче нічого страшного. Але щойно він надкушує, Дарлін якось дивно дивиться на нього, на карамельку, добра дівчина, саме вчасно, і каже:
— Ой, а я гадала, що оці, — веселеньке «оц-циі», викапана Ґілберт-і-Салліванова[163] інженю, — вже скінчилися кілька років як, — на цих словах Слотроп добирається до потічка рідкої начинки, судячи зі смаку, це апельсинова цедра з майонезом.
— Ви з’їли мій останній «Мармеладний Сюрприз»! — вигукує місіс Квоед, вправно, мов фокусниця, демонструючи яйцевидні пастельно-зелені солодощі, всіяні лавандової барви драже. — За це ви не одержите ні крихти «ревеню з вершками», а він дивовижний. — І цей делікатес опиняється в її роті.
— Так мені й треба. — Слотроп, розмірковуючи, що, власне, він мав на увазі, сьорбає трав’яний чай, намагаючись перебити смак майонезної цукерки, — а даремно, хай йому біс, його рот знову наповнюється жахливим алкалоїдним смаком, до самого піднебіння, там і вкорінюється. Дарлін, милостива, як сама Найтінґейл[164], тицяє йому тверду червону цукерку, зроблену у вигляді малини… мм, дивно, але й на смак малина, хоча гіркоти не перебиває. Він нетерпляче вгризається і, ще не стиснувши зубів, уже знає, курва, ідіот, що його знову підманули, бо на язик хлюпає гидосвітна кристалізована концентрація, хай Бог милує, чистісінької азотної кислоти. — Еге ж, добряче підкислена, — ледь вичавлює із себе слова, так його скривило, отакі самі фокуси міг устругнути Гоп Герріґен, аби змусити Танка Тінкера[165] кинути окарину, дуже огидна витівка, але огидніша вдвічі, якщо до неї вдається літня дама, яка має бути Союзником, трясця твоїй матері, він нічого не бачить, ця гидота залізла до носа і, та що ж це таке, зовсім не хоче там розчинятися, роз’їдає його зморщений язик і товченим склом хрумтить на зубах. Місіс Квоед має свій клопіт, делікатно відкушує, смакує шматочком вишнево-хінінового птіфуру. Всміхається до молоді з-за вази з цукерками. Слотроп, забувшись, знову тягнеться до філіжанки. Тут уже так легко не відбутися. Дарлін зняла з полиці кілька нових дзбанків із солодощами, і Слотроп пірнає — це наче подорож до центру ворожої планети — у гігантський льодяник, що йому наче й не по зубах, крізь шоколадну мантію до потужно-евкаліптової помадки і нарешті до ядра з дуже жорсткого виноградного гуміарабіку. Вишкрябує уламок отієї гидоти і якийсь час роздивляється. Уламок має фіолетовий колір.
