про любов, несумірну із золотом, золотим телям і навіть, як у цьому випадку, із золотою свинею. Та до середини XVII сторіччя золотих кнурів уже не лишилося, лишень зі смертної плоті, як у Франса ван дер Ґроова, ще одного пращура, який вирушив на Маврикій із повним трюмом отаких живих кнурів і витратив тринадцять літ, тягаючи ебеновими лісами свою haakbus[152], вештаючись болотами і потоками лави, методично винищуючи місцевих додо із незрозумілих навіть для самого себе причин, а голландські свині розправлялися з яйцями та пташенятами. Франс ретельно цілиться в додо-батьків з десяти чи двадцяти метрів, ствол на гаку, поволі тисне на гачок, око сфокусоване на линялій потворі, а поруч у ґнотовому замку, просочений вином, затиснутий щелепами серпентину[153], опускається червоний цвіт, його жар вже у нього на щоці, «моє власне маленьке світило, — писав він додому старшому братові Гендріку, — повелитель мого Знака…», відкривається запальний порох, захищений од вітру іншою рукою, — раптовий спалах вогню на поличці крізь запальний отвір, і грім пострілу відлунює від стрімких скель, віддача б’є прикладом у плече (шкіра спершу злазить, потім пухирі, а після першого літа роговіє). І дурна незграбна птаха, не здатна ані літати, ані бодай прудко бігати — що вона взагалі вміє? — негодна навіть зауважити свого вбивцю, розірвана, хлюпає кров’ю, хрипко здихає…

Удома брат проглянув листи, дуже крихкі, деякі у плямах морської солі чи вицвілі, за багато років, доставлені всі одразу, мало що зрозумів, хотілося лишень посидіти, ну, як зазвичай, в саду й теплиці з тюльпанами (найбільше тогочасне божевілля), особливо з одним різновидом, названим на честь нинішньої коханої: криваво-червоним, тонко татуйованим фіолетом… «У всіх прибулих тепер новий snaphaan[154]… але я тримаюся свого громіздкого старого ґнотового… я ж заслуговую на громіздку зброю для такої незграбної дичини, правда?» Проте Франс не роз’яснює, що тримало його серед зимових циклонів, змушуючи забивати у дуло свинцеві кулі з пижами зі старих мундирів, його, обпаленого сонцем, бородатого й брудного, — якщо лиш не дощило або він не опинявся у нагір’ях, де кратери згаслих вулканів збирали небесно-блакитні чаші дощів для офіри.

Він залишав додо гнити, не міг змусити себе їсти це м’ясо. Зазвичай він полював сам-один, але по кількох місяцях самотність починала даватися взнаки, змінювалося навіть його сприйняття — частокіл гір у сяйві дня горів неймовірним шафраном, стікав пасмами індиго, небо перетворювалося на оранжерею, острів став його тюльпаноманією[155]. Безсонними ночами він чув голоси, південні зірки, надто великі для сузір’їв, мерехтіли над мордами фантастичних істот, не схожих на додо, — промовляли сонними голосами, поодинці, парами, хором. Ритм і тембр співу були голландськими, їхнього значення він не вловлював, хіба іноді здавалося, що голоси застерігають… докоряють, гніваються, що він не може зрозуміти. Якось він просидів цілісінький день, вдивляючись у біле яйце додо на зарослому травою пагорбі. До місця його полювання свиням не дістатися. Він чекав шкрябання, першого удару дзьоба в шкаралупу: появу. Шнур затиснуто зубами сталевої змійки, він готовий спалахнути, перетворити порох на постріл і знищити народжене, яйце світла перетворити на яйце пітьми у найпершу мить свідомості пташеняти, вологого пуху, розкошланого південно-східними пасатами… Щогодини поправляв приціл, дивлячись уздовж дула. Тоді він, либонь, і усвідомив, якщо усвідомив, звичайно, що зброя утворює вісь, таку ж, як земна, між ним і жертвою, ще цілою, у яйці, з родовим ланцюжком, який неможливо порвати довше, ніж на цей спалах світла. Отак вони й сиділи — мовчазне яйце і схиблений голландець, та ще рушничний гак, який назавше з’єднав їх ланкою у якійсь рамці, ось вони, блискучо-непорушні, як у Вермеєра. Рухалося лиш сонце: від точки зеніту донизу і нарешті за шпичасті гори до Індійського океану, до чорноти ночі. Яйце було непорушним, шкаралупа цілою. Треба було тут-таки його розтрощити — він розумів, що пташеня вилупиться ще до світанку. Та колесо обернулося. Він звівся на ноги, суглоби тріщали від болю, голова стугоніла від наказів сновидців — дудніли, накладалися, усі термінові, — і зашкутильгав далі, звично закинувши рушницю на праве плече.

Коли він, самотній, опинявся у подібних ситуаціях, то зазвичай повертався до поселення і приєднувався до мисливців. Їх усіх охоплювала п’яна студентська істерія, під час нічних гулянок вони стріляли навмання — у верхівки дерев, хмари, кажанів-демонів, вереску яких людина не могла почути. Пасати тягли у гори, остуджуючи їхній нічний піт, небо наполовину залите кармазином вулкана, під ногами щось гарчить настільки нечутно низько, наскільки нечутно високо звучать голоси кажанів, а люди метушаться десь посередині спектру, у пастці власних голосів і слів.

Ця знавісніла юрба складалася із невдах, які вважали себе обраним Богом народом. Колонія, їхній задум, гинула, як ті ебенові дерева, від яких вони очищали острів, як ті бідолашні істоти, яких вони зживали зі світу. До 1681 року Didus ineptus[156] зникне, до 1710-го те саме станеться з останнім переселенцем на Маврикій. Тутешній виправі судилося протриматися приблизно одне людське життя.

Дехто гадав, що в цьому був свій сенс. Люди бачили кульгавих птахів, створених так недолуго, що в цьому вбачалося втручання Диявола, настільки потворних, що вони наче свідчили проти Божого творіння. Чи був Маврикій першим струмінцем отрути, який просочився крізь рятівну греблю? Християни мали його заткнути — або згинути у водах другого Потопу, цього разу насланого не Богом, а його Ворогом. Сам акт заряджання мушкетів для цих людей втілював благочестя із його близьким для них символізмом.

Але ж якщо вони, обранці, прийшли на Маврикій, то чому були обрані й для поразки і забуття? Що це — вибір чи недогляд? Хто вони — Обранці чи Претеріти, приречені, як і додо?

Франс не знав, що, за винятком кількох особин на острові Реюньйон, то були єдині додо у Світобудові, і він брав участь у винищенні цілого племені. Та з часом масштаби і безжальність полювання до нього доходили і тривожили душу. Він писав: «Якби цей вид не був таким потворним, його можна було б вигідно розводити для нащадків. Я не маю до них ненависті, як дехто з наших мисливців. Але що тепер вгамує цю бійню? Запізно… Може, миліший для ока дзьоб, повноцінне пір’я, здатність літати — хоч недовго… але такий уже задум Творця. Якби ми знайшли на острові дикунів, цей птах здавався б нам чимось на кшталт північноамериканської дикої індички. На жаль, трагедія додо в тому, що вони — панівна форма життя на Маврикії, але говорити не можуть».

Отак усе і сталося. Якщо не годен говорити, отже, жодного шансу на те, що дебелі й біляві загарбники називали Спасінням. Але Франс у світанкові години, страшенно самотній, нарешті мимоволі засвідчив диво: Дар Мовлення… Навернення Додо. Вони вишикувалися на березі перед осяйним профілем рифу на воді, тож його ревіння було єдиним голосом ранку, бо вулкани спали, вітер стих, осінній схід сонця їх осяває, наче вкриває склом… вони зійшли із гнізд своїх і сідал, прийшли від струмків, що вириваються із пащ лавових тунелів, від острівців, прибитих до північного узбережжя, мов водорості, від стрімких водоспадів і виснажених дощових лісів, де іржею вкриті леза сокир і де гниють, порипуючи на вітрі, недбало склепані водостічні жолоби, від вологих ранків у тіні пагорбів, незграбні прочани перевальцем придибали на це зібрання — по благословення, аби їх не обійшли ним… «Бо оскільки вони є творінням Божим і володіють даром розуму, визнаючи, що лишень Його Словом життя вічне здобудеться…» В очах додо блищать сльози щастя. Усі вони тепер брати — вони й люди, які раніше полювали на них, вони браття у Христі, у дитяті, і додо мріють про те, щоб сидіти біля нього, гніздитися в його яслах, гарненько уклавши пір’ячко, цілісіньку ніч вдивлятися у його личко…