— Можливо, — каже він, — тобі я обріжу волосся. — Посміхається до Готфріда. — А його змушу відростити.

Кожного ранку у казармах, вишикуваних рядком біля його батареї біля Schußstelle 3[129], де за старих часів перед знавіснілими безталанними завсідниками перегонів колись мчали із тупотом коні, на хлопця може чекати приниження, тож постійних оглядів він не проходить, капітан оберігає його від армійських порядків. Замість цього між стрільбами чи то вдень, чи вночі, не досипаючи, у найнезручніший час він потерпає через «Hexeszüchtigung[130]» капітана. То обрізав їй Блікеро волосся чи ні? Цього вона вже не пам’ятає. Знає, що раз чи двічі одягала мундири Готфріда (волосся, авжеж, забирала під його пілотку), і при цьому легко могла б зійти за його двійника, такі ночі проводила «в клітці», оскільки правила встановлював Блікеро, а Готфрідові доводилося вдягати її шовкові панчохи, мереживний фартушок і очіпок, весь її атлас та органді зі стрічками. Однак потому він завше повертався до клітки. Так має бути. Їхній капітан не дозволяє сумніватися, хто з них, сестра чи брат, насправді покоївка, а хто гусак на відгодівлі.

Чи всерйоз вона грає? У завойованій країні, у її власній окупованій країні, як вона гадає, краще стати частиною якогось формального, осмисленого різновиду того, що зовні відбувається без усякої форми чи пристойних обмежень удень і вночі, страти без суду й слідства, облави, побиття, параноя, сором… вони між собою цього ніколи відверто не обговорюють, однак, схоже, Катьє, Готфрід і капітан Блікеро зійшлися на тому, що така нордична й прадавня форма, з якою вони знайомі і з якою їм зручно, — заблукалі дітлахи, лісова відьма в пряниковому будиночку, полон, відгодівля, Піч — буде їхнім притулком, захистом від того, що ззовні, чого жоден із них витримати не спроможний — Війни, цілковитої влади випадку, і, поміж усім іншим, їхніх власних жалюгідних умов отут…

Навіть усередині, в будиночку, небезпечно… майже щодня ракета дає збій. У кінці жовтня неподалік від цього обійстя одна впала і вибухнула, забравши життя дванадцятьох членів бригади наземного обслуговування, вибивши шибки в будинках на сотні метрів навколо, включно із західним вікном вітальні, де Катьє вперше побачила свого золотого брата по грі. За офіційними чутками, вибухнуло тільки пальне й окиснювач, але капітан Блікеро з дрожем, слід зауважити, нігілістичного вдоволення сповістив, що аматоловий заряд боєголовки також вибухнув, а тому для них що пусковий майданчик, що мішень — однаково… І всі вони приречені. Будиночок стоїть на захід від іподрому Дьойндіґт, у протилежному від Лондона напрямку, але то геть нічого не важить — ракети, сказившись, часом повертають, як їм заманеться, моторошно іржуть у небесах, крутяться і падають казна-куди, куди звелить їхнє безумство, незрозуміле і, ймовірно, невиліковне. Якщо встигають, господарі їх знищують — по радіо, у корчах. Між ракетними пусками — англійські нальоти. Коли надходить час для вечері, низько над темним морем з ревінням пролітають «спітфайри», затинаючись, вмикаються міські прожектори, високо в небі над мокрими залізними лавами у парках зависає відлуння сирен, гармати ППО пахкають, намацують, а бомби падають у гаю, на польдер, у низинах, де, як гадають, розквартировані ракетні підрозділи.

Цим самим до гри додається обертон, що змінює тембр. Це вона, Катьє, якоїсь невизначеної поки що миті має запхати Відьму до Печі, напаленої для Готфріда. Тому капітанові не слід виключати ймовірності того, що Катьє — насправді англійська шпигунка чи голландська підпільниця. Попри всі потуги німців, з Голландії просто в Командування бомбардувальної авіації Королівських ВПС нескінченним потоком плинуть розвіддані про розгортання частин, шляхи сполучення, в якій темно-зеленій діброві може причаїтися А-4: дані застарівають щогодини — настільки мобільними є ракети та їхнє допоміжне устаткування. Але «спітфайрам» вистачає й електростанції, і складу рідкого кисню, і квартири командира батареї… от цікаве питання. Чи вважатиме Катьє свої зобов’язання недійсними, одного разу викликавши англійські винищувачі-бомбардувальники на цей самий будиночок, свою іграшкову тюрму, хоча це й означає смерть? Капітан Блікеро в цьому геть не впевнений. До певної міри ця агонія його захоплює. Певна річ, у людей Мюссерта[131] є послужний список Катьє, він бездоганний, на її рахунку щонайменше три впольовані єврейські родини, вона справно буває на зборах, працює на курорті люфтваффе під Схевенінґеном, де керівництво хвалить її за сумлінність і бадьорість духу, від роботи не ухиляється. Та й не використовує, як багато хто зараз, партійний фанатизм, аби прикрити брак здібностей. Можливо, є лиш одна тінь сумніву: її відданість холодна, схоже, у неї є своя причина перебувати в Партії. Жінка з математичною освітою — і з причинами… «Зажадай Переміни, — казав Рільке, — Хай Пломінь тебе надихне[132]!» Лаврові, солов’ю, вітрові — жадаючи його, віддатися, обійняти, впасти в пломінь, що зростає, заповнюючи собою всі почуття й… не кохати, бо вже неможливо діяти… але безпорадно лишатися закоханим…

Проте не Катьє: жодного тріпотіння. Блікеро робить висновок, що потай вона побоюється Перемін, замість цього вподобала підправляти незначні похибки у візерунках та вбранні, не заходячи далі політичного трансвестизму — не лишень у Готфрідовому одязі, а й у звичайній мазохістській одежі французької покоївки, що так не пасує до її зросту, довгих ніг і ходи, білявого волосся, крилоподібних чуттєвих плечей — вона в усе це лишень грає… грає у гру.

Він нічого не може вдіяти. Посеред приреченого Райху, паперової імпотенції наказів, вона йому дуже потрібна, потрібен Готфрід, шкіряні паски з батогами, його руки ще спроможні їх відчувати, її зойки, червоні рубці на сідницях хлопчака, їхні уста, його пеніс, пальці на руках і ногах — за цілу зиму лиш у них є певність, лиш на них можна покладатися: причин він вам не скаже, проте в душі вірить — хоча тепер, певно, хіба формально — в оцю, єдину з усіх різновидів Märchen und Sagen[133], вірить у безпеку зачарованого будиночка в лісі, жодна бомба не впаде на нього просто так, лишень унаслідок зради, якщо тільки Катьє насправді англійський агент і наведе їх, а він знає, що вона так не зможе, що якимось дивом, непомітнішим за відгомін будь-яких слів, британський наліт — єдиний заборонений стусан у спину, до заключного залізного літа Печі. Вона прийде, прийде ця Доля… не так — але прийде… Und nicht einmal sein Schritt klingt aus dem tonlosen Los… З усієї поезії Рільке «Десяту елегію» він полюбляє особливо, відчуває, як гірке пиво Млості починає пощипувати в очах і в носі на спогад про будь-який уривок із… юний мрець, обійнявшись зі своєю Жалобою, своєю останньою єднальною ланкою, відкинувши нині навіть її умовні людські дотики навіки, сходить сам-один, смертельно самотній, вище і вище у гори первісного Страждання, а над головою — знавісніло-чужі сузір’я… І в безлунні судьби ані разу не чуть його кроків[134]… Це він, Блікеро, видирається нагору, піднімається уже добрих двадцять років, ще до того, як у ньому спалахнув пломінь Райху, ще із Африки… один. Хай би яка плоть задовольняла Відьму, канібала й чаклуна, хай би якими квітучими були знаряддя страждання — один, один. Відьми він навіть не знає, не здатен осягнути того голоду, який визначає його/її, лишень у хвилини слабкості його ошелешує, як цей голод може існувати в тому ж тілі, що й він сам. Атлет і його вміння, окреме усвідомлення… Молодий Раугандель, принаймні, так сказав… за багато років до війни… Блікеро спостерігав за своїм молодим другом (навіть тоді вже настільки кричуще, настільки безнадійно приреченим на якийсь різновид Східного фронту) в барі, на вулиці, хай як погано сидів на ньому вузенький костюм і були подерті його черевики, він дуже красиво приймав футбольний м’яч, який жартівники, впізнавши, кидали навіть не знати звідки, — безсмертні фортелі! удар без підготовки, так до неможливості високо, такою досконалою параболою, м’яч злітає на милі, аби пролетіти саме між двома високими фалічними електричними пілонами кінотеатру «Ufa» на Фрідріхштрассе… на голові міг тримати м’яч кварталами, годинами, а ноги красномовні, як поезія… Проте він лишень хитав головою, коли запитували, намагався бути своїм хлопцем, але не міг із себе вичавити… «Це… так буває… м’язи самі… — а потім, пригадавши слова старого тренера: — Це ж м’язове, — чарівно всміхнувшись і вже лиш тим мобілізований, уже гарматне м’ясо, блідий відблиск бару в дифракційній решітці голеної макітри: — Рефлекси, знаєте… Це не я… Просто рефлекси». Коли ж у ті дні для Блікеро все стало перетворюватися з хіті на простий жаль, тупий, як і подив Рауганделя від власного таланту? Він перебачив уже стільки цих Рауганделів, особливо після 39-го, вони переховували таких само таємничих гостей, сторонніх, що часто не мали якогось дивовижнішого дару, крім як завше опиняться там, куди снаряди не… хто-небудь із них, з цієї сировини, «чекає на Переміни»? Вони взагалі про це знають? Він сумнівається… Користуються лише їхніми рефлексами, по сотні тисяч за один раз, інші користуються — королівські метелики, захоплені Пломенем. Уже багато років тому Блікеро позбувся наївності у цьому питанні. Отже, йому судилася Піч, а загублені дітлахи, які нічого не знають і змінять хіба однострої та посвідчення, житимуть і процвітатимуть ще довго після того, як його жар та гази вилетять у трубу. Так, так. Вандерфоґель[135] у горах Страждання. Щось це надто довго триває, він вибрав гру, вважай, лише заради того кінця, що вона принесе, nicht wahr[136]? нині надто старий, грип дедалі важче вилікувати, шлунок надто часто мучить цілими днями, від огляду до огляду помалу сліпнуть очі, він надто «реаліст» і навряд чи вибере смерть звитяжця чи навіть солдата. Йому зараз хочеться одного — вийти із зими, опинитися в теплі Печі, в її пітьмі, її сталевому прихистку, аби дверцята за ним — вузький прямокутник кухонного світла з деренчанням стає дедалі вужчим — зачинилися навік. Усе інше — попередні ласки.