Але йому не байдуже, не байдужіше, ніж слід, і його це дивує — що там із дітьми, з їхніми мотивами. Вони шукають свободи, міркує він, прагнуть, як він, Печі, і така збоченість його переслідує й гнітить… він знову й знову повертається до запустіння й безглуздого образу того, що було будиночком у лісі, а нині перетворилося на крихти й патьоки цукру, зосталася сама лиш чорна безугавна Піч і двоє дітей, пік приємної енергії вже позаду, знову діймає голод, зникають у зеленій чорноті дерев… Куди вони підуть, де вони знайдуть прихисток уночі? Дитяча недалекоглядність… і громадянський парадокс цієї їхньої Маленької Держави, підвалини якої — у тій самій Печі, що неминуче її знищить…

Та кожен істинний бог має бути і будівничим, і руйнівником. Він зростав у християнському середовищі, і сприйняти це було важко, аж до подорожі на Südwest, до його африканської виправи. Серед наждачного пломеню Калахарі, під розгорнутим аркушем прибережного неба, вогню й води він учився. Хлопчак гереро, силами місіонерів колись сповнений жаху перед християнськими гріхами, шакалячими привидами, могутніми європейськими смугастими гієнами, що женуться за ним, прагнучи поживитися душею, коштовною личинкою, що живе в його хребті, нині намагався ув’язнити своїх старих богів у клітці, спіймати у пастки слів, видати їх — диких, паралізованих — цьому вченому білому, який, видається, страшенно закоханий у мову. Носить у заплічнику «Дуїнянські елегії[137]», видані перед самим його від’їздом, мамин подарунок біля трапу, запах свіжої друкарської фарби п’янив його ночами, поки старе вантажне судно повзло із тропіка в тропік… доки сузір’я, нові зірки країни Болю, не стали геть чужими, а пори року не перевернулися догори дриґом… і він не висадився на берег з високоносого дерев’яного човна, що двадцять років тому доправляв із залізного рейду синьоштанні війська для придушення великого Повстання Гереро. Аби знайти в глибині суходолу, серед розколотих гір між Намібом і Калахарі, свого вірного тубільця, свою нічну квітку.

Непрохідні скелясті пустки, обпалені сонцем… безліч миль каньйонів звиваються в нікуди, на дні занесені білим піском, який з плином дня перетворюється на холодну королівську блакить… Ми тепер зробимо Нджамбі Карунґа, omuhona[138]… — шепіт з-за палаючих гілок тернини, де німець тонкою книжечкою розганяє енергії, що скупчилися за вогняним колом. Він стривожено підіймає голову. Хлопчик уже хоче «гратися», але він називає герерське ім’я бога. Незвичне тремтіння охоплює білу людину. Він, подібно до Рейнського місіонерського товариства, що розбестило цього хлопчака, вірить у святотатство. Особливо тут, у пустелі, де небезпеки, які він не зважується назвати навіть у містах, навіть за світлого дня, збираються довкола, складають крила, сідницями торкаються холодного піску, очікують… Сьогодні ввечері він відчуває міць кожного слова: слово — це лишень помах вій від означуваного ним. Небезпечність сексу із хлопчаком у відголоссі святого Імені сповнює його непогамовною хіттю, хіттю перед лицем — маскою — миттєвої відплати з пітьми… та для хлопчака Нджамбі Карунґа — те, що буває, коли вони злягаються, та й по всьому: бог — творець і руйнівник, сонце й темрява, всі пари протилежностей, зведених разом, включно з чорним і білим, чоловічим та жіночим… і він у своїй невинності стає дитям Нджамбі Карунґи (як і все в його претерітному клані, невблаганним, за межами їхньої історії) тут, під європейським потом, ребрами, внутрішніми м’язами, пуцькою (а в хлопчика м’язи залишаються шалено пружними багато годин поспіль, наче він націлений убивати, але жодного слова, лишень довгі, судомні, тлусті шматки ночі, які пролітають над їхніми тілами).

Що я з ним зробив? Капітан Блікеро знає, що зараз африканець десь посеред Німеччини, у Гарці, і що якби Піч цієї зими за ним зачинилася, вони вже сказали б auf Wiedersehen востаннє. Він сидить, у шлунку щось ворушиться, залози начинені хворістю, схилився над пультом у заляпанім маскувальною фарбою автомобілі. Сержанти моторного та кермового пультів вийшли на перекур, у пункті керування запуском він один. У брудному перископі зашкарублий туман зовні відривається клаптями від яскравої ділянки інею, що попругою оперізує здиблену примарну ракету там, де заливають бак із рідким киснем. Обступили дерева: шматка неба над головою ледь вистачає для зльоту ракети. Bodenplatte[139] — бетонна плита на сталевих рейках — розташована на ділянці, позначеній трьома деревами, і виставлена точно на 260°, на Лондон. При розмітці використовують символ, грубу мандалу, червоне коло з широким чорним хрестом, в ньому пізнається прадавній коловорот, з якого, за переказами, перші християни видерли свастику, аби приховати свій злочинний символ. В дерево, у центр хреста, вбито два цвяхи. Поруч з одним знаком розмітки, намальованим фарбою, тим, що західніше від інших, хтось на корі видряпав вістрям багнета слова IN HOC SIGNO VINCES[140]. Ніхто на батареї не зізнався, можливо, це справа рук Підпілля. Однак знищити напис ніхто не наказав. Навкруг Bodenplatte блимають блідо-жовті зрізи пеньків, свіжі тріски й тирса змішуються зі старим опалим листям. Глибокий запах із дитинства перебиває сморід палива та спирту. Заповідається на дощ або навіть на сніг. Нервово метушиться сіро-зелена обслуга. Чорні й лискучі каучукові кабелі повзуть до лісу, з’єднуючи наземне устаткування із голландською 380-вольтовою енергомережею. Erwartung[141].

З якихось причин останнім часом йому важче згадувати. Щось таке, каламутне від бруду, в оправі призм, ритуал, щоденне повторення на щойно розчищених трикутниках у лісі, здолало те, що раніше було безцільною прогулянкою пам’яті, її безневинним зібранням образів. Часу, який він проводить не тут, а з Катьє й Готфрідом, меншає, і він то коштовніший, що частіші пуски. Хоча хлопчак і служить у підрозділі Блікеро, капітан майже не бачить його на службі — спалах золота, який допомагає маркшейдерам відмірювати кілометри до передавальної станції, притлумлена яскравість його волосся на вітрі зникає у хащі… Яка дивна протилежність африканцеві — кольоровий негатив, жовтий і блакитний. Капітан у якомусь сентиментальному вибухові почуттів, у якомусь передбаченні дав своєму африканському хлопчикові ймення «Енціан», на честь гірського тирличу з нордичним забарвленням у Рільке, принесеного, немов чисте слово, в долину:

— Омугона… Поглянь на мене. Я червоний і коричневий… чорний, омугона…

— Liebchen, це інша півкуля. У Німеччині ти був би жовтим і блакитним.

Дзеркальна метафізика. Зачарований тим, що вважав елегантністю, своїми книжковими симетричностями… І все ж таки, навіщо так безцільно говорити до висхлих гір, до спеки дня, до дикої квітки, з якої він пив, так нескінченно… навіщо губити ці слова у мареві, у жовтому сонці й крижаних блакитних тінях ущелин, якщо це не пророкування, поза всім долиховісним синдромом, за жахом роздумів про наближення старості, хай би скільки мимобіжних, хай би скільки ілюзорним був шанс бодай якогось «забезпечення» — поза цим дещо здіймається, ворушиться, назавжди нижче, назавжди раніше його слів, дещо, отже, здатне розгледіти наближення жахливого часу, принаймні такого жахливого, як ця зима й та форма, якої нині набула Війна, форма, яка неминуче набуває обрисів останнього шматка головоломки: гри у Піч із жовтоволосим та блакитнооким юнаком і мовчазним двійником Катьє (хто був її протилежністю на Südwest? Яка чорна дівчина, ніколи ним небачена, вічно захована під сліпучим сонцем, у захриплому, закіптюженому гуркоті потягів ночами, у темних сузір’ях, яким ніхто, ніякий анти-Рільке не дав назви…) — але 1944-го було вже надто пізно, вже нікому не потрібно. Усі ці симетричності виявилися довоєнною розкішшю. Не лишилося про що пророкувати.