Прихована камера стежить, як вона, довгонога, ходить тихими кімнатами навмисно безцільно, широкі плечі підлітка трохи зсутулені, а волосся не просто заплетене в косу, а зібране у модну високу зачіску із старою тьмаво-сріблистою короною, вчорашня свіжа завивка заморозила світле волосся на маківці сотнями вихорців, що сяють крізь темну філігрань. Діафрагму сьогодні якнайширше, додати вольфрамового світла, такого дощу останнім часом і не пригадаєш, до будиночка час від часу долинають вибухи ракет далеко на півдні та сході, гримають не запітнілими вікнами, а лишень дверима, шарпають три-чотири рази, наче бідолашні духи, яким забаглося товариства, просяться досередини, на хвилинку, аби торкнутися…

Вона в будинку сама, якщо не рахувати таємного кінооператора й Осбі Філа, що на кухні творить якісь дива із зібраними на даху грибами. Мають блискучі червоно-помаранчеві чашечки шапок із опуклими клаптями білувато-сірої вуалі. Час від часу геометрія непосидючості спонука її визирнути у двері, глянути, як Осбі по-хлоп’ячому захоплено займається Amanita muscaria[124] (саме цей різновид отруйного Ангела-Руйнівника приковує всю увагу Осбі або те, що в нього вважається увагою) — сяйнути, як вона сподівається, доброзичливою усмішкою, а Осбі та усмішка видається дуже світською, витонченою, пустотливою. Перша голландська дівчина, з якою він спілкувався, і йому дивно бачити не дерев’яні мешти, а високі каблучки, його, бачте-но, просто до нестями вражає її ошатний і (як він гадає) континентальний вигляд, розум, що сяє під світлими віями або за темними окулярами, в яких вона хизується на вулиці, у залишку дитячої припухлості, в симетричних ямочках у кутиках її рота (на великих планах видно, що її шкіра, хоч і майже досконала, трішки припудрена та підрум’янена, вії підведені чорним, брови вигнуті вгору завдяки двом-трьом вищипнутим фолікулам…).

А що в юного Осбі може бути на гадці? Він ретельно вичищає кожну грибну чашечку кольору хурми та шинкує решту. Виселені ельфи гасають дахом, теревенять. Перед ним росте купа помаранчево-сірих грибів, потому він жменями засипає їх у каструлю з окропом. Попередня партія кипить на повільному вогні, вже густа каша, вся в жовтій піні, Осбі знімає піну й розмелює цю кашу в Піратовому блендері, відтак розмазує грибне місиво по жерстяній формі для випікання. Відчиняє піч, азбестовою чаплією дістає ще одну жаровню, вкриту темним припеченим порохом, замінює його щойно приготованою. Товче у ступі якусь субстанцію і зсипає її до старої бляшанки від печива «Гантлі-і-Палмерз», залишаючи лишень трішки, вправно згортає ці рештки в лакричний цигарковий папір «Різла», потім підкурює і вдихає дим.

Але ось вона зазирає до кухні, саме коли Осбі відкриває лунку піч. Камера не фіксує на її обличчі жодної зміни, але чому вона так непорушно застигла у дверях? Наче цей кадр має зупинитися і розтягтися саме на таку тривку мить золота, свіжого й потемнілого, мікроскопічно закамуфльованої невинності, лікоть ледь зігнутий, рука впирається у стіну, віяло пальців на блідо-помаранчевих шпалерах, наче торкається власної шкіри, такий замислений дотик… На вулиці нескінченний дощ із невловимим присмаком кремнію крижаним потоком тужливо хлюпає і повільно роз’їдає середньовічні вікна, наче димом запинає далекий берег річки. Це місто з усіма його прошитими бомбами милями — невтомно кимось сплутана жертва… луска блискучої черепиці, закіптюжена цегла над вікном, темним чи освітленим, і кожна з мільйонів шпаринок беззахисна перед сутінками зимового дня. Дощ омиває, змочує, сюрчить пісеньку, наповнює канави, а місто височіє собі і приймає його зі звичною байдужістю… Зі скреготом і металевим виляском піч знову закривається, але для Катьє вона не закриється ніколи. Катьє сьогодні довго видивлялася у дзеркала, знає, що зачіска та макіяж у неї бездоганні, вона в захваті від сукні з «Гарві Ніколз», прозорий шовк — він стікає від накладних плечиків до глибокої борозенки між грудьми — густого відтінку какао, відомого у цій країні як «негритянський», цілі ярди вишуканого шовку скручені й накинуті, зібрані на талії, а до колін опускаються м’якими складками. Кінооператор задоволений несподіваним ефектом такої кількості плинного шовку, а надто коли Катьє проходить перед вікном і дощове світло, що проникає всередину, на кілька коротких клацань діафрагми перетворює тканину на тьмаве скло відтінку темно-сірого деревного вугілля, антикварне й обвітрене, сукня, лице, волосся, руки, стрункі ноги, все перетворюється на скло й поливу, завмерлу целулоїдну мить — дощ, напівпрозорий охоронець, струшуваний цілісінький день ракетними вибухами то віддалік, то поруч, — утворює темне і загрозливе тло за нею, підкреслює її у кадрі.

Дивлячись у дзеркало, Катьє також відчуває задоволення оператора, але вона знає те, чого не може знати він: у самій собі, ув’язнена у soigné[125] поверхні чудової тканини й відмерлих клітин, вона тлін і прах, вона належить Печі — це жорстоко, їм тут таке і не снилося… її місце у Der Kinderofen[126]… варто лишень згадати його зуби, довгі, моторошні, прошиті яскраво-брунатною гнилизною, коли він вимовляє ці слова, жовті зуби капітана Блікеро, мереживо роз’їдених тріщин, а в глибині його нічного дихання, в темній печі його самого, вічний шепіт загнивання… Зуби вона згадує перш за інші його риси, від Печі зубам має стати краще, ніж від іншого, — від того, що призначено їй та Готфріду. Він ніколи не казав того прямо, навіть не звертався ні до кого з них, радше розмовляв із гостями вечірки через її вишколені атласні стегна або вздовж покірного хребта Готфріда (вісь «Рим — Берлін», як назвав його тої ночі, коли прийшов італієць і всі вони вмостилися на круглому ліжку, і капітан Блікеро закупорив підставлений Готфрідів анус, а італієць одночасно — його гарнесенький ротик). Катьє, знерухомлена, зв’язана, з кляпом у роті і накладними віями, сьогодні лише жива подушка для білих і напахчених парфумами кучерів італійця (троянди й жир, ще трохи — і протухне)… будь-яке висловлювання — нерозквітлий пуп’янок, здатний розшаровуватися й нескінченно розкриватися (вона пригадує математичну функцію, що розквітне заради неї ступеневим рядом без загального члена, нескінченно, похмуро, хоча жодної миті не зненацька… його фраза Падре Ігнасіо розгортається в іспанського інквізитора, чорну сутану, смаглявий ніс із горбинкою, нестерпний сморід фіміаму + духовник/кат + Катьє й Готфрід обоє на колінах, впритул у темній сповідальні + діти зі старої Märchen[127] на колінах, а колінам зимно й боляче, перед Піччю, нашіптують їй секрети, котрі нікому більше не можуть розкрити + полювання на відьом, параноїдальна манія капітана Блікеро, і він підозрює їх обох, попри мандат NSB[128] у Катьє + Піч у ролі слухача/месника + Катьє на колінах перед Блікеро, зодягнутим у чорний оксамит та кубинські каблуки, його пеніс сплющений під шкіряним бандажем тілесного кольору, до якого зверху він причепив штучну жіночу… штучну манду і кошлате хутро з соболя, і те, й інше виготовлене в Берліні сумнозвісною мадам Офір, штучні губи та яскраво-червоний клітор вилиті з — мадам покірно просила вибачення, посилаючись на дефіцит, — синтетичної ґуми й міполаму, нового полівінілхлориду… майже справжня рожева вологість наїжачується крихітними лезами з нержавіючої сталі, їх сотні, а Катьє на колінах змушена різати об них собі губи та язик, а відтак поцілунками малювати криваві абстракції на золотій неґрунтованій спині свого «брата» Готфріда. Брата по грі, по рабству… Вона ніколи доти його не бачила, доки не прийшла в реквізований будиночок поблизу пускових майданчиків, захованих у дібровах і парках цього заселеного клину дрібних ферм та обійсть, що простягається на схід від королівського міста поміж двома обширами польдеру до Васенаара — але того першого разу його обличчя, побачене в осінньому світлі крізь величезне західне вікно вітальні, коли він стояв на колінах голий, якщо не зважати на змережений шипами нашийник, ритмічно мастурбуючи під вигуки капітана Блікеро, вся його світла шкіра, розпечена надвечірнім сонцем до яскравого синтетично-помаранчевого відтінку, який у неї ніколи не пов’язувався зі шкірою, кривавий моноліт його пеніса, добре чутне у тиші килимів важке дихання, лице, підняте не до когось певного, а наче до чогось такого на стелі чи в небесах, що стеля може замінити його поглядові, а очі опущені, в такому стані він, очевидно, проводить більшість часу, — його обличчя, підняте, дедалі напруженіше, охоплене оргазмом, воно настільки близьке до того, що вона все своє життя бачила в дзеркалах, до її власного продуманого погляду манекена, що вона затамовує подих, на мить відчуває прискорене серцебиття і лишень по тому дивиться на Блікеро. Той у захваті.