У певному сенсі «Веселка тяжіння» — новітній «роман без героя» (якщо скористатися підзаголовком «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея), адже Слотроп — це ідеальний «тисячоликий герой», проаналізований американським міфологом Джозефом Кемпбеллом. Вирушаючи у подорож Зоною, лейтенант Тайрон Слотроп змінює безліч личин, зазнаючи міфологічні, жіночі і навіть тваринні метаморфози: Ян Скаффлінґ, «Чорний хлопчик» («Schwarzknabe»), Kepi Грант, Танґейзер (Співучий Дурник), Ракетмен («Raketemensch»), Макс Шлепціґ, Еррол Флінн, Йона, Плехацунґа (Герой-Кабан), «привид музúки», «вампір» (бо його «статеве життя живилося жахом Ракетного Бліцу»), Фей Рей, «обскубаний і пошарпаний альбатрос[702]», Орфей. Кожна з його «масок» символізує один із романних лейтмотивів, майстерно вплетений у культурні та національні наративи (німецький, американський, англійській, гереро, російський, киргизький, арґентинський, японський тощо). Слотроп (як і Ракета) — не повноцінний персонаж, а форма, яку наповнюють різноманітні смисли: «Дехто називав його “приводом” («pretext»), інші вважали справжнім, достеменним мікрокосмом». Важливо, що про «текстуальну» суть Тайрона у «Веселці тяжіння» зазначено безпосередньо, а сам він є яскравим прикладом, що підтверджує ту теорію особистості, яку різні персонажі виголошують у прозі Пінчона: «У голові кожного з нас є представництво Людини, її корпоративний символ — білий альбатрос, кожен місцевий представник має прикриття, відоме під іменем Его, а їхня місія у цьому світі — Лихо Лайняне. Ми чудово знаємо, що відбувається, і нічого з того не робимо».
Загалом у романі переосмислено поняття героїзму, адже німці, вочевидь, не можуть бути героями (офіцери, за їхнім відомим зізнанням, «просто виконували накази»), до «героїчної поведінки» представників військ союзників у письменника теж багато питань (розвідник Вацлав Чичерін чи майор Двейн Марві), а Слотроп — типовий пінчонівський протагоніст-нездара («янкі в поросячому костюмі, що гасає туди-сюди і геть очманів»), «шлеміль і йо-йолоп» (як названо Бенні Профана, подібного літературного типа з «V.»).
Попри це, у автора немає ніяких претензій до героїв масової культури, які у художньому всесвіті роману є реалістичнішими за сюжетних персонажів, бо потрапили у твір Пінчона з розроблених і визнаних вигаданих світів. Так своєрідною паралельною фабулою «Веселки тяжіння» є історія про суперзлодія доктора Фу Манчу, який від 1913 року з’являвся у серії книг англійського письменника Сакса Ромера і низці екранізацій. Фу Манчу (відомий своїми вусами, як і Гітлер), що прагнув повернути колишню велич Китаю і боровся з фашистами й комуністами, у контексті Другої світової війни виступає певною «третьою силою», яка, споглядаючи за битвою двох, виграє через знесилення обох учасників. Крім того, він рідко брав участь у боротьбі особисто, відправляючи на завдання численних посіпак, що додатково впливає на посилення параноїдальної атмосфери, адже небезпека буквально чатує звідусіль, не обмежена однією особою. Водночас Фу Манчу символізує Схід (у кіно йому також допомагають атлетичні афроамериканці), а тому має асоціюватися з «добрим» СРСР і «злою» Японією, а його книжний супротивник англієць Нейланд Сміт[703] — із Заходом, тобто із «добрими» Союзниками і зі «злою» Німеччиною. І це чимось скидається на тогочасну етично-сумнівну дилему, яку для себе вирішував кожен уряд, вступаючи у світову війну: «Хто є добром і злом у протистоянні Гітлера і Сталіна?». Не випадково, що «повним зібранням великої маніхейської саги Сакса Ромера» володіє саме Пойнтсмен, прийоми якого порівняно з Макіавеллі.
Також у «Веселці тяжіння» є супергеройська лінія, маргінальна і пародійна, зважаючи на те, який єдиний «талант» має Тайрон Слотроп. Пінчон наголошує на тому, що під час цієї війни всі знали, як звуть головного суперзлодія, однак його перемогли не супергерої, а звичайні солдати. У романі є і втілення абсолютного зла — лейтенант, а пізніше майор Вайссманн/Домінус Блікеро[704] (друге ім’я — німецька фольклорна назва смерті), якому протистоять, умовно кажучи, «паршиві вівці» (second sheep) та «претеріти». Цікаво, що натяки на супергероїв, що живуть поруч із нами, виринають у «Веселці тяжіння» настільки потайки, що це просто неможливо адекватно передати в перекладі. Так на початку твору Пінчона зображено, як Пірата Прентіса везе у побитій зеленій машині «його ординарець, капрал Вейн» (в оригіналі: «his batman, a Corporal Wayne»). Так поруч опиняються «Бетмен» і «Вейн» (хоч і не Брюс), як трагікомічний жарт про те, які тепер герої рятують світ, або як саме герої розпорошені у світі. Подібно в тексті один раз згадано Супермена, однак його рідна планета зринає в прізвищі персонажа Альберта Криптона. Також декілька разів у тексті з’являються Пластикмен, Підводник, Самотній рейнджер і його вірний індіанець Тонто. Та й Слотроп, зрештою, теж стає бурлескним «супергероєм», спочатку загадковим Sundial (Сонцемір, Гномон), а потім комічним і непередбачуваним Ракетменом.
Космічне в романі постійно сусідить із комічним, а героїчне — з побутовим, тому недивно, що свиня, одна із найулюбленіших тварин Пінчона і символ претерітства, ще й є підказкою на те, що увесь сюжет твору можна співвіднести із мультиком «Прокол» (1936) про Поросятка Піґа, бомбу й анархіста (про нього йшлося й у «Виголошенні лоту 49»). Серйозно-сміхова структура тексту передусім проявляється й у величезній кількості напозір «дурнуватих мелодійок» (більшість яких — переробка відомих кіно- чи естрадних пісень), в яких гумористично розіграні провідні теми «Веселки тяжіння»: багатозначний «білий шум», у якому треба навчитися чути головні ідейні лінії. Пісеньки, як слушно зауважує Беррессем, функціонують подібно до саундтреку в комедіях братів Маркс, дистанціюючи глядача від «серйозного» сюжету, вибиваючи його з «міметичного простору».
Крім цього, це ще проявляється в Пінчоновій манері конструювати імена своїх персонажів так, щоб прізвище виступало не характеристикою особи, а вказівкою на те, як його/її треба сприймати. Так прізвисько «Пірат» (Geoffrey «Pirate» Prentice) утворено від назви комічної опери «Пірати Пензанса» («The Pirates of Penzance») згаданих у романі британців Ґілберта і Саллівана, а фраза «Веселі Мандри» («Gaily Tripping») з їхньої ж оперети «Корабель Її Величності “Пінафора”» стала персонажем «Ґелі Триппінґ» («Geli Tripping») — отак Пінчон полюбляє лишати підказки для пильних читачів.
Така підкреслена неправдоподібність, схематичність і навіть карикатурність персонажів характерна для меніппової сатири, яку Чарлз Голландер[705] вважає найулюбленішою жанровою формою Пінчона[706]. ЛеКлер натомість зауважує, що в цьому письменник, найімовірніше, наслідує «епічний театр» Бертольта Брехта, у якому задля «ефекту очуження» активно використовувалися пісні й руйнувалася межа між актором і глядачем. Тобто «Веселка тяжіння» — це передусім енциклопедія жанрів і стилів, серед яких є місце навіть романтичному. Так значущою сюжетною лінією у романі є любовні стосунки Роджера Мехіко і Джесіки Свонлейк, через багато різних причин приречені на невдачу (недарма, як зазначає Е. Мендельсон, їхні ініціали натякають на горезвісних веронських коханців). Любов у «Веселці тяжіння» — це вчинок усупереч обставинам як спротив усьому антилюдському, що виявила Друга світова: «Вони кохають одне одного. Пішла та війна до сраки». Мехіко, якого промовисто названо «Антипойнтсменом»[707], працює статистиком і саме він виявляє, що зірочки на карті, якими позначено (принаймні частково перебільшені) сексуальні пригоди Слотропа в Лондоні, «збігаються до квадрата» з ракетними ударами «Фау-2» по столиці Англії. Їхнє розташування складається в Пуассонів розподіл, один із розподілів імовірностей, і це ще один із прикладів того, як химерно, хоч і математично вивірено можуть поєднуватися Ерос і Танатос.
