Заплутані романні колізії часто призводять до того, що протилежності відміняються або взаємодіють, тож мотивацію певних вчинків нерідко визначають взаємо виключні цілі. Так таємничі Вони відправляють Слотропа в Зону «знищувати чорних» (не дати їм побудувати ракету під номером 00001), ніби не усвідомлюючи, яке це невиразне, а тому недосяжне завдання, зважаючи передусім на неоковирного виконавця, претеріта і дурня. Блазня-дурня у багатьох смислах, але передусім як 22 карти Старших арканів з колоди таро, номер якої 0. Водночас у декількох епізодах він також асоціюється з 12 картою — «Повішеник[708]», а у термінології Пінчона Слотроп — це той, хто так і не став «засранцем» («badass»). Найдокладніше про засранців письменник пише в есеї «Чи нормально бути луддитом?» (1984), де він так називає Неда Лудда, який наприкінці XVIII ст. на знак протесту нібито зруйнував кілька ткацьких машин, назавжди ставши символом «божевільного технофоба». Проте Пінчон пропонує вважати його не одним з тих, хто «має сумніви щодо технологій, особливо ядерної», а тим, хто «попереджає про те, що може статися, коли технологія і ті, хто її використовують, стають неконтрольовані». «Засранець» має бути «Злим» («Bad») і «Великим» («Big»), тобто таким, як Кінґ-Конґ, щодо якого знаковою є остання фраза з відомого фільма 1933 року: «Не літаки стали причиною його смерті. Чудовисько загинуло через красуню». Знаково, що Слотроп в одному з епізодів «Веселки тяжіння» переодягається не у «найвищу, найсмаглявішу із голлівудських зірок», а саме в цю фатальну кінокрасуню, яку зіграла акторка Фей Рей (зовні на неї також подібна Свонлейк). Тайрон точно не «засранець», адже, зрештою, не може зупинити ракетні технології, хоч і може «передбачати» місця їхнього майбутнього влучання. Своєрідним двійником Слотропа є матрос Бодін (різні родичі якого є майже в усій прозі Пінчона, бо так він, зокрема, реалізує принцип гіпертекстуальності), що дезертирував з американського ескадреного міноносця «Джон Е. Бедесс» («John Е. Badass»), тобто дослівно «пішов від засранців». Також Бодін — один із тих небагатьох, хто насамкінець «не втратив здатності бачити у Тайронові цілісну сутність».
Слотроп, поїхавши до Європи, ще й порушив сімейну традицію, яку письменник описує так: «Лайно, гроші і Слово — три американські істини, рушійні сили американської мобільності — підкорили Слотропів, назавжди пристебнули їх до долі країни». У романі є безліч сцен (найвідоміша, — галюцинаторний епізод, де Тайрон у барі «Трояндовий край» пірнає в «підземне царство», хоч і по гармоніку, а не до Еврідіки), де безпосередньо чи опосередковано згадано лайно («shit») й обіграно всю його багатозначність, хоч передусім це один із символів претерітства (значущо утвердженого в сцені копрофагії). Зокрема тоді, коли Слотроп знаходить в досьє кодовий словник Джемфа, у якому його позначено ініціалами Т. С. (Т. S.), що, як зауважує він, навряд чи означає «Тямуща Срань» («Tough Shit»). Ці ініціали — ще й імовірний натяк на англо-американського поета Т. С. Еліота (у творі є згадка про квітень з його поеми «Безплідна земля») — надзвичайно важливого автора для Пінчона та й загалом для сучасної літератури, адже саме Джойс, Беккет та Еліот у першій половині XX століття оновили й (пост)модернізували три роди літератури: відповідно прозу, драму і лірику. У «Веселці тяжіння» натомість показано роль Рільке[709] у формуванні німецького характеру: його книжку «Дуїнянські елегії» постійно має при собі Блікеро. І, крім того, у «Десятій елегії» поета напророковано пришестя ангела, хоч і не вісника життя, а скинутого посланця: «Але то не зірка, це — падіння, яскравий ангел смерті». Література зокрема і мистецтво загалом не покращують світ, адже перебувають поза етичним виміром, тому захоплення високохудожньою поезією австрійського генія аж ніяк не робить людину добрішою, радше навпаки — сприяє снобізму й імморалізму: як можна шкодувати за людьми, які не читають Рільке?
Хоча деякі таки читають, але лише заголовки, і у Пінчона він доволі багатовимірний. Назва роману — умовний опис траєкторії ракети, який відтворено і в сюжеті, бо на першій сторінці «Веселки тяжіння» чути як летить ракета, а на останній, де події відбуваються орієнтовно в 1972-му, вона «у темному німому кадрі» зависає над дахом кінотеатру: «Рухомий літальний апарат завмирає у просторі, стає архітектурою, втратою відчуття часу». Дж. Елленберґ у книзі «Як ніколи не помилятися. Сила математичного мислення» (2017) наводить теорію Майкла Гарріса, видатного фахівця з теорії чисел з Інституту математики Жюсьє в Парижі, про те, що зміст трьох основних романів Пінчона визначається трьома головними типами конічних перерізів: «Веселка тяжіння» — парабола[710], «Мейсон і Діксон» (1997) — еліпс, а «Супротидення» (2006) — гіпербола.
Ганьйо Беррессем[711] слушно зауважує, що романний сюжет — значно складніший і більше подібний на стрічку Мебіуса, ще й письменник надзвичайно вдало обирає місцем дії саме Зону — багатозначне слово, ідеальний хронотоп і гетеротопія: крім подібності на «країну Оз», вона ще може бути військова, часова й ерогенна. Попри те, що події у «Веселці тяжіння» відбуваються переважно під час Другої світової, присвята до твору дає вказівку на те, про що він насправді, адже Річард Фарінья в цьому контексті — не так людина, як доба, про що докладніше йдеться в післямові Пінчона до роману Фаріньї «Якщо дуже довго падати, можна вибратися нагору». Як відомо, Річард загинув 1966 року невдовзі по виходу свого роману, а до того вони з Томасом 8 років товаришували. Нагла смерть завжди веселого Фаріньї з «напів іронічною напів усмішкою» стала для Пінчона трагічним і символічним завершенням «молодіжного бунту» 1960-х. Знаючи історію США у XX столітті не з підручників, а з особистого досвіду він у всіх своїх текстах осмислює те, як змінювалися стосунки індивіда й держави, завжди, навіть зображуючи Європу, пишучи про Америку, тому Герман і Вайзенберґер, докладно проаналізувавши «Веселку тяжіння», стверджують, що її тема — «довгі 1960-ті», і всі події в ній доречніше співвідносити не з Другою світовою, а з В’єтнамською війною (+ у тексті багато покликань на діяльність так званих «Yippie»). Про ті самі реалії, але вже безпосередньо Пінчон продовжив розмірковувати у своєму четвертому романі — «Винокрай» (1990), який несправедливо визнають його найслабшим твором. Кетрін Гейліс[712] слушно зазначає, що обидва твори досліджують те саме питання: «Наскільки глибоко зазнала поразки американська революція 60-х».
Центральний і амбівалентний образ «Веселки тяжіння» — ракета (її, зокрема, названо «Долею визначеної форми»), і з неї, вочевидь, і виросла ідея роману. Письменник як давній прихильник «коледжського гумору» (що керується, як сказано в тексті, «Генітальним Мозком») метафорично розширив жарт про те, що всі ракети фалічні, на прикладі Тайрона Слотропа буквально продемонструвавши залежність першого від другого. Усі потрібні технічні подробиці про ракети Пінчон спочатку міг дізнатися вивчаючи інженерну фізику в Корнелльському університеті, а потім під час праці в корпорації «Боїнґ», де, як відомо, від лютого 1960 р. до вересня 1962 р. перебував на посаді молодшого інженера. Там він переважно писав інструкції та технічну документацію для інформаційних бюлетнів: спочатку у відділі службової інформації «Бомарк», а потім у відділі польового забезпечення «Мінітмена» (міжконтинентальної балістичної ракети).
Деякі дослідники вбачають ракету навіть у літері А, із якої починається роман, де начебто «описано» політ «Фау-2» («А screaming comes across the sky»), а їхній зв’язок із Слотропом проявляється ще й у тому, що він характерно затинається переважно лише в одному слові: «Та-а» («А-and»). Цікаво, що в «Веселці тяжіння» цей сполучник зрештою починають саме так вимовляти різні персонажі, і в кожному з романів Пінчона теж є таке його своєрідне вимовляння/написання.
