Важливо, що у своєму романі про Другу світову Пінчон уникає згадок про Голокост передусім тому, що в описувані ним роки це слово ще так широко не використовувалося. Однак в романі 8 разів трапляється «holocaust» із маленької літери і вживається у своєму первинному біблійному значенні «усеспалення», а не знищення євреїв нацистським режимом. Проте опосередковано про Голокост у тексті таки йдеться, зокрема в епізоді про Ґоттфріда і Катьє як Ганзель і Ґретель, які в казці неминуче опиняються біля пічки (Пінчон, як і всі інші ключові сцени, її повторює — у виставі наприкінці першої частини). І знаково, що саме Ґоттфріда наприкінці «Веселки тяжіння» роблять жертвою, саджаючи в «іміполексовий кокон» Ракети 00000[695].
Національна проблематика в романі завжди зводиться до ширших узагальнень, до постнаціонального[696], що виводить на філософський рівень, який, як доводять літературознавці, сформовано ідеями Еріха Фромма, Нормана Брауна, Герберта Маркузе і Ханни Арендт. Проте важливішою у «Веселці тяжіння» є наукова проблематика (доволі хитромудро поєднана з паранормальною), зокрема, в описах «еректильного полімера» Ласло Джемфа[697], технічних термінах і формулах, пов’язаних із ракетобудуванням, і під час опису діяльності «павловців», і насамперед Пойнтсмена, який вважає війну лабораторією. Саме наука (і найвище її тодішнє досягнення — Ракета) є новим богом, і цей бог триєдиний — математика[698], хімія і біологія. Знаково, що Книга з великої літери, сакральна цінність сімох «обраних» у творі, не Біблія, а том праць Павлова. Енціан, представник іншого, «перехідного» світогляду, уточнює, що «священним Текстом мала стати Ракета», та й загалом війну диктує не політика, а потреби технологій, змова між ними і людьми: «Справжніми кризами були кризи призначення та пріоритетності, і не серед фірм, як це подавали, а між різними Технологіями, Пластиками, Електроніками, Літальними Апаратами та їхніми потребами, які розуміє хіба панівна еліта…». Водночас Пінчон іронізує щодо всіх ієрархій і наук у діалозі містера Інформації та Розумника[699] (гумористичної пародії на довготривалу американську телепередачу для дітей «Містер Візард»), засвідчуючи кризу знання в XX столітті, а точніше його переоцінення, а тому й небезпеку: «Не дивно, що світ божеволіє, якщо інформація стала єдиною твердою валютою».
Світ божеволіє через надмір інформації, промінявши радість простоти на беззмістовну гонитву за новою складністю, що метафорично показано в епізоді про подорож Чичеріна і Кулана у пошуках Киргизького Світла, де унаочнена давня ідея Пінчона про те, що західні «раціоналістичні» народи ніколи не зможуть зрозуміти східні «ірраціоналістичні». Західна цивілізація не може стати «просвітленою», бо задля цього треба «переродитися» і щонайменше позбутися писемної мови, а це рівноцінно втраті власного «я» (що насамкінець і стається зі Слотропом). Саме так треба розуміти загадкову фразу: «Чичерін сягне Киргизького Світла, але не власного народження».
В одному з рідкісних оприлюднених листів, наведених Девідом Сідом[700], письменник пояснює це так: гереро (як і киргизи до певного часу) мали дописемну культуру, а тому наші уявлення про них «анекдотичні і профільтровані крізь писемні упередження європейських доповідачів». Ми розуміємо їхню цивілізацію викривлено, бо відбувається «нав’язування культури, що цінує аналіз і диференціації, культурі, яка цінувала єдність та інтеграцію». Місіонери принесли їм роздвоєність, зруйнували єдність, створивши категорії, на що гереро (й особливо їхня радикальна частина, так звані «Порожні») планують відповісти масовим самогубством, озвученим у пісні «Сам охочий суїциду».
Музика в романі ще й тому відіграє таку значну роль, що вона спроможна несловесно передати емоції та думки, лишаючись тим містком, який досі поєднує різні цивілізації. На співочому змаганні, описаному у «Веселці тяжіння», лунають дотепні рядки, примітивно, як на європейський смак, римовані (1, 2 і 4 рядки закінчуються однаковими словами), проте навіть така жанрова вимога — вже поступка західній культурі, адже насамкінець звучить архаїчна поетична форма — «Пісня акина», принципово неримована («нераціоналізована») лірика, що протиставлена всім іншим римованим пісенькам. Західний розум звично все аналізує і пов’язує, якщо не смислами, то алітераціями, особливо коли йдеться про не до кінця зрозуміле («Byron the Bulb», «Kenosha Kid», «Victim in a Vacuum»), а східний — не аналізує, а споглядає, не вступаючи у колонізаторсько-загарбницькі зв’язки зі світом. Пінчон протиставляє «доабеткову» утопію довколишній антиутопії, що її символізує гібрид людини й машини Чичерін, у тілі якого сталі більше, аніж плоті. Ще одна версія цього «зіткнення» — опис різноманітного травматичного «сексу» людини з частинами «Фау-2», заримований у «Ракетних лімериках». Біологічне-природне (неословлене) зазнає поразки від техніки (нового Слова), лишаючись тільки примарною мрією про втрачену гармонію. У романі це простежується також у протиставленні мовчання і тиші як дихотомії людини і природи. Цікаво, що ще одним неримованим віршем у «Веселці тяжіння» є верлібр Пойнтсмена про 83-річного Павлова, запізніле намагання повернутися до простоти квітки й уникнути сучасного вогню, у якому згорає все без розрізнення.
Усю неоднозначність «світла знань», крім безумовної паралелі до головних тем роману (релігійної, антикорпоративної, технічної тощо), показано в епізоді з розумною лампочкою Байроном. Він — просвітлений безсмертний претеріт, а тому становить небезпеку для тимчасово просвітлених, що вважають себе обраними, адже самим своїм буттям він загрожує спровокувати саме поняття «еліта». Водночас це історія про антитезу живого (яке може спробувати досягнути світла) і неживого (якому світло може бути просто даним від «народження»). У «Веселці тяжіння» також наведено деякі тези із гіпотези Геї (авторства Джеймса Лавлока) про Землю як «живу істоту» і показані експерименти Джемфа із іміполексом G — спробу неживе перетворити на живе, адже саме таку «перехідну» властивість пластика відчуває Ґрета Ердманн, одягаючи виготовлений із нього костюм, коли порівнює його із «ектоплазмою». Саме тому всі так цікавляться Слотропом, адже він єдиний пов’язаний з іміполексом G на глибшому рівні, хоча, як на мій погляд, дарма йому приділяють стільки уваги, адже поза всякою конкуренцією найпрекрасніший персонаж у романі все ж таки восьминіг Григорій, багато в чому теж жертва науки, як і Тайрон.
Перехід, трансформацію одного в інше, означену в першому епіграфі до «Веселки тяжіння», символізує лабіринт, який метафорично описано безліч разів, починаючи з перших сторінок роману, де каталогізовано безлад на робочому столі лейтенанта Слотропа, умовного головного героя. Ім’я «Тайрон Слотроп» («Tyrone Slothrop»), за дотепною здогадкою Салмана Рушді, є анаграмою слів «sloth or entropy» («лінь або ентропія[701]»), надзвичайно важливих понять для Пінчона, про які він написав відповідно есей та однойменне оповідання.
У романі доволі багато сказано про родину Тайрона і його пращурів, найцікавіший серед яких — Вільям: «перший трансатлантичний Слотроп», автор трактату «Про Претеріцію», надрукованого в Англії, «однієї з перших книжок не просто заборонених, а ще й урочисто спалених у Бостоні». Він має багато спільних рис із предком письменника — Вільямом Пінчоном (1590–1673), який прибув до США в 1630 році і разом з декількома іншими «пілігримами» в колонії Массачусетської затоки (існувала в 1628–1691 рр.) заснував поселення Роксбері та Аґавам (пізніше — Спринґфілд), обидва зараз територія штату Массачусетс. Цей Пінчон також став автором першої забороненої в Америці книги, що мала назву «Достохвальна ціна нашого спокутування…» (1650). У ній він розкритикував тодішню провідну релігійну доктрину — пуританський кальвінізм і стверджував, що не покарання і страждання є ціною спокути, а послух. Прізвище Слотроп, напевно, до того ж утворено за подібністю на Вінтроп, адже першим губернатором вище зазначеної колонії був згаданий у «Веселці тяжіння» англійський богослов-пуританин Джон Вінтроп (1588–1649), знайомий Вільяма Пінчона. Тобто Тайрон Слотроп — не зовсім персонаж, а певний автобіографічно-історичний конструкт, у перипетіях долі якого письменник показує наслідки імовірно хибного вибору, зробленого колись цілою нацією. Він акцентує увагу на факті доленосного неприйняття Вільяма Слотропа, який, як і Вільям Пінчон, після заборони і знищення книги був змушений тікати до Англії: «А чи міг він бути тим відгалуженням дороги, яким Америка так і не пішла, сингулярною точкою, з якої вона скочила в інший бік?». Певною мірою описана версія подій — це намагання Пінчона показати світову історію очима претерітів, виправити наявну неповноту і несправедливість, пішовши необраним відгалуженням, яке вибрали ті, чиї імена ніколи не потрапляють в офіційні зведення. У такому ракурсі його сюжети цілковито вкладаються в шекспірівську ситуацію титанічного протистояння людини та Всесвіту: «Звихнувся час наш. Мій талане клятий, що я той вивих мушу виправляти!».
