Але згадай, чи ти її любив. Якщо так, то наскільки сильно, і наскільки, зрештою, ти звик ставити собі питання «наскільки», звик вимірювати, порівнювати показники, вставляти їх у рівняння, щоб дізнатися, скільки ще, скільки всього, скільки й коли… і у вашому спільному прагненні моря відчувай скільки заманеться темної двоєдушної любові, яка ще й сором, бравада, інженерна геополітика — «сфери впливів», перетворені на параболічні у розрізі тороїди дальності польоту ракети…

…ні, хоч так і видається нам, обмеженим знизу рівнем Землі, звідки вона «підноситься», і Землі, яку вона «вражає», Ні Але ТИ Так Ніколи Не Думав Безперечно Вона Починається У Нескінченній Глибині Під Землею І Входить У Землю Нескінченно і лишень верхівку нам дозволено бачити, прорив крізь поверхню з іншого, мовчазного світу, несамовитий прорив (реактивний літак вривається швидше-за-звук, кілька років по тому космічний корабель вривається швидше-за-світло) Запам’ятай Пароль Дійсний У Зоні Цього Тижня ШВИДШЕ-ЗА-ШВИДКІСТЬ-СВІТЛА Твій Голос Прискорюється Експоненціально — Лінійні Винятки Тільки У Разі Скарг На Верхні Дихальні Шляхи, і на кожному «кінці», ти маєш зрозуміти, надзвичайно велика передача енергії: прорив угору, в цей світ, контрольоване горіння… — знову прорив донизу, неконтрольований вибух… такий брак симетричності призводить до припущень, буцім якась присутність, аналогічна Етеру, плине крізь час, як Етер плине крізь простір. Припущення про Вакуум у часі мало властивість відрізати нас одне від одного, але Етерне море, що переносить нас від світу до світу, може повернути нам цілісність, показати добріший, привітніший Всесвіт…

Ну, так, так, це схоластика, Ракетно-державна космологія… Ракета справді веде туди — серед іншого — повз видимі зміїні кільця, що веселковим світлом, крицевою судомою оперезали земну поверхню… повз грози, явища з глибини земної душі, про які нам не казали… повз них, крізь шаленство, до пронумерованого космосу, вигадливої, оздобленої побурілим деревом, вікторіанського штабу Мозкової Війни, як між кватерніонами і векторним аналізом у 1880-х, — ностальгія за Етером, срібні, з маятниками, з камінними якорями, мідними шишечками, філігранні, елегантно функціональні постаті ваших дідусів. Саме так, у тонах сепії, це воно. Але Ракета має бути ще багато чим, має відповідати низці різноманітних обрисів у мрії тих, що її торкаються — у бою, в тунелі, на папері, — вона має пережити єресі, зблискуючи і не бентежачись… а єретики будуть: Гностики, поривом вітру і вогню віднесені до палат Ракетного Престолу… Кабалісти вивчають Ракету, наче Тору, літера за літерою — заклепки, форкамеру та латунну форсунку, її текст — це їхній текст, вони змінюють порядок слів і складають нові одкровення, вічно знаходять ще і ще… Маніхеї бачать дві Ракети, добру і погану, священною ідіолалією всі разом розповідають про Первісних Близнюків (дехто каже, наче ймення їм — Енціан і Блікеро), про добру Ракету для перенесення нас до зірок і про лиху Ракету для самогубства Світу, про їх обидві, про споконвічну боротьбу між ними.

Але таких єретиків виловлять, і падіння кожного розширюватиме володіння тиші… виловлять усіх і кожного. І кожному дістанеться по Ракеті. У головці самонаведення зберігатиметься електроенцефалограма єретика, піки та шепіт його пульсу, примарний квіт його теплового випромінювання, кожна Ракета віднайде у нашім Світі свого судженого і вполює його, кинувшись за ним тихим хортом із зеленим відблиском, сяючи, цілячись у спину з височіні, ось кат підлітає, ближче і ближче…

А завдання — ось воно забезпечити перекидання по рейках, які можуть несподівано закінчитися десь на березі річки або у спопелілому депо, по дорогах, чиї небруковані замінники патрулюють нині російські, британські або американські війська, окупаційний режим посилюється, страх перед зимою вбиває в людях волю, заганяє у лещата «Струнко», якими вони нехтували влітку, тепер суворіше дотримуються інструкцій, дерева та кущі починають змінюватися, пурпур затуманює вересову далечінь, а ночі настають дедалі раніше. Мокнути під дощами ранньої Діви: діти, що всупереч усім наказам рушили у путь, злягають із кашлем і жаром, ночами шморгають, тихенько хриплять у завеликих одностроях. Заварювати їм чай із солодкого кропу, буквиці, півоній, соняхів, листя мальви — роздобути сульфаніламіди та пеніцилін. Не здіймати куряву, коли перед полуднем сонце висушує дороги й канави. Спати просто неба. Ховати ракетні відсіки у копицях сіна, за єдиною стіною розореного депо, у верболозі на березі річки. Розосереджуватися за найменшої загрози, а почасти й так, задля навчання — сунути мережею, униз від Гарца, вгору ярами, спати в сухих засклених просторах покинутих курортів (офіційний біль, офіційна смерть цілу ніч дивиться порцеляновими очима статуй), на ніч обкопувати периметр, вдихати запах хвої, розчавленої чобітьми і порубаної саперними лопатами… Зберігати віру в те, що цього разу — не переселення, не боротьба, але направду Доля, 00001 ковзає змащеним затвором у приймач залізничної системи, наготованої для цього ще з весни, колія лиш на вигляд розбита, вона ретельно прокладена Війною, особливою технікою бомбардування, щоб прийняти найпрямодушнішу машину, Ракету — Ракету, найжахливіше з можливих знарядь бомбардування…

00001 переміщують у розібраному вигляді, відсіками — боєголовка, система наведення, баки з пальним та окислювачем, хвостовий відсік… Якщо всі вони дістануться пускового майданчика, складати доведеться вже на місці.

— Покажи мені суспільство, яке ніколи не каже: «Мене створили люди, — Крістіан крокує з Енціаном у полі над стоянкою, — щоб захистити кожного з вас від насильства і лихої години дати дах над головою» — але, Енціане, який захист? що захистить нас від того? — вказує рукою на жовто-сіру камуфляжну сітку у видолинку, яку обоє, наділені на одну мандрівку рентгенівськими очима, пронизують поглядом…

Енціан і молодик якось звикли до цих довгих прогулянок. Просто так, без жодної мети. Невже так і відбувається правонаступництво? У кожного свої підозри, але незручних пауз більше не виникає. Суперництва нема.

— Вона приходить як Одкровення. Показує, що жодне суспільство не вміє захищати і ніколи не вміло… все то дурниці, паперові щити… — Він має розповісти Крістіану про все, що знає, підозрює або що привиділося. Нічого не оголошуючи істиною, але нічого й не тримаючи в собі. Він не має нічого свого, щоб приховувати. — Нам брехали. Вони неспроможні вберегти нас від вмирання, тому про смерть брешуть. Об’єднана структура брехні. Чим Вони віддячили нам за довіру, за любов? — Вони так і кажуть — «любов», яку ми їм начебто заборгували. Бодай від застуди вони здатні нас уберегти? від вошей, від самотності? та бодай від чогось? До Ракети ми продовжували вірити, бо хотіли вірити, але Ракета з неба спроможна проникнути будь-куди. Ніде від неї не сховаєшся. Їм більше не можна вірити, якщо ми досі при здоровому глузді й любимо правду.

— Ми при здоровому глузді, — киває Крістіан. — І любимо правду. — Не шукає поглядом підтвердження в Енціана.

— Так.

— Тоді… через брак віри…

Якось дощової ночі їхній laager[655] ночує на спорожнілій науковій станції, де німці вже під кінець Війни розробляли звукове дзеркало смерті. На рівнині розташувалися уступами високі бетонні параболоїди, білі й монолітні. Задум полягав у тому, щоб здійснити перед параболоїдом вибух, точно у фокусі. Бетонне дзеркало відкидає ідеальну ударну хвилю, і вона геть усе змітає на своєму шляху. Тисячі морських свинок, собак і корів розірвало на шмаття — графік рівня смертності зростав, але все зійшло на пси — діяло тільки на короткій відстані, дуже швидко згасало, а вибухівки було треба стільки, що виявилося вигідніше підірвати її в інший спосіб. Туман, вітер, ледь видимі нерівності або перепони на місцевості, та будь-які неідеальні умови руйнували смертоносну форму ударної хвилі. Проте Енціан цілком припускає війну із застосуванням такого дзеркала: