— …пустеля. Заманити ворога в пустелю. У Калагарі. Зачекати, поки стихне вітер.

— Та хто битиметься за пустелі? — цікавиться Катьє. Вона вдягнена у зелений дощовик з каптуром, завеликий, мабуть, навіть для Енціна.

— У, — Крістіан сидить навпочіпки, дивиться знизу вгору на білизнý кривої відбивача, до якого вони підійшли, ховаючись від дощу, по черзі курячи цигарку, на хвилю відокремившись від інших, — не «за» пустелі. Він каже «у».

Менше клопоту, якщо виправляти Тексти одразу по тому, як їх вимовлено.

— Спасибі, — дякує оберст Енціан.

За сто метрів, скулившись в іншому білому параболоїді, за ними спостерігає товстий хлопчак у сірому кітелі танкіста. З кишені кітеля визирає двійко маленьких блискучих оченят. Це Людвіг і його загублена полярна миша Урсула — всупереч усьому, він її таки знайшов. Упродовж тижня вони дрейфували поруч із переселенцями, на межі видимості, день у день крокували за африканцями… поміж дерев на вершинах ескарпів, уночі на краю світла багать — Людвіг, він спостерігає.. збирає дані або умови рівняння… хлопчик і його лемінг дивляться на Зону. Здебільшого він бачить жувальні ґумки і чужоземні прутні. А як інакше вижити у Зоні самостійному хлопчаку? Урсулу врятовано. Життя Людвігу судилося гірше за смерть, але він вважає, що жити можна. Виходить, не всі лемінги стрибають з круч, не всі діти захищені від проростання гріха наживи. Очікувати від Зони чогось більшого чи меншого — це суперечити умовам Творення.

Коли Енціан їде попереду каравану, має звичку поринати у забуття, хай собі водій теревенить, а чи мовчить. Вночі з погашеними фарами, туман досить густий, щоб упасти або час від часу мазнути вогким шовковим шарфом по обличчю, зовні і всередині температура однакова, тож у такій рівновазі Енціан дрейфує на межі пробудження, ноги та руки задер догори, наче який жук, впирається в пружне скло плівки між сном і явою, застрягає між ними, приголублені снами долоні та стопи стають надчутливими, така солодка домашня негоризонтальна дрімота. Капот краденої вантажівки прикритий старими матрацами, щоб приглушити двигун. Генрік Заєць, що веде авто, скоса поглядає на термометр. Генріка прозивають «Зайцем», бо він постійно переінакшує послання, як у старій бувальщині гереро. Ось так помирає святобливість.

На дорогу висковзує постать, повільно кружляє світло ліхтаря. Енціан відщіпує слюдяне віконце, нахиляється у густий туман і гукає:

— Швидше за швидкість світла. — Постать помахом руки дозволяє їхати далі, але насамкінець, озирнувшись, Енціан помічає: у світлі ліхтарика дощ прилипає до чорного обличчя великими масними краплями, прилипає, ніби вода до чорного гриму, а не до шкіри гереро… — Тут можна розвернутися? — Узбіччя зрадливі, і вони про це знають. Позаду, де табір, нерівна лінія низин береться абрикосовою загравою.

— Курва, — Заєць вмикає задню передачу, чекає наказів від Енціана, повільно задкує. Може, той з ліхтариком лише самотній чатовий, і ворога нема на багато миль довкола. Але…

— Поглянь. — Біля дороги розпростерте тіло. Мечислав Омузіре, важке поранення в голову. — Тягни його сюди. — Вантажівка на холостому ходу, Омузіре затягують у кузов і вкривають наметом. Часу з’ясовувати, наскільки рана небезпечна, нема. Чорноликий вартовий уже десь пощез. З того боку, куди вони задкують, лунає джеркотіння пострілів.

— Ми туди задки поїдемо?

— А ти міномети чув?

— Після того? Ні.

— Видно, Андреас його зрізав.

— Йой, та вони вже якось відіб’ються, Нґарореру. Я за нас переживаю.

Орутьєне загинув. Окандіо, Екорі, Омузіре поранені, Екорі — смертельно. Напали білі.

— Скільки?

— Може, з десяток.

— Ми зможемо захистити табір по периметру… — блакитно-білий ліхтарик кидає на тріпотливу карту плями еліпсом-параболою, — аж до Брауншвейга. Якщо він досі там. — Дощ гучно лопотить по карті.

— Де залізниця? — втручається Крістіан. Заробляє допитливий погляд від Андреаса. Навзаєм. Останнім часом зацікавлення не бракує. Залізниця за шість-сім миль на північний захід.

Люди підходять і скидають манаття біля автопоїзда з Ракетою. Рубають молоді деревця, кожен удар відлунює, чути далеко… зводять каркас, оберемки з одягом, баняки і казанки запихають під довгий брезент між дугами із зігнутих деревець, імітуючи частини Ракети. Андреас гукає:

— Усім підставним зібратися біля польової кухні, — і лапає по кишенях, шукаючи список. Обманний караван прямує на північ без суттєвої зміни курсу, а решта поверне на схід, назад до росіян. Якщо підійдуть ближче, британці з американцями, може, побояться робити різкі рухи. Може, вдасться пройти по грані, ковзнути по краєчку грози… до самісінького кінця, між арміями Сходу та Заходу.

Андреас сидить, дриґає ногами, п’ятками копає задній борт бух… бух… благовістить відбуття. Енціан запитально дивиться вгору. Андреас хоче щось сказати. Нарешті:

— То Крістіан їде з тобою?

— Так? — Моргає, брови всіяні крапельками дощу. — Ой, хай Бог милує, Андреасе.

— Ну? Підставні також мають дійти, правильно?

— Послухай, якщо хочеш, бери його з собою.

— Я тільки хотів знати, — Андреас стенає плечима, — що вже вирішено.

— Міг би мене запитати. Нічого не «вирішено».

— Може, ти не вирішив. Це твоя гра. Думаєш, що вона тебе збереже. А з нами все трохи інакше. Маємо знати, що буде з нами.

Енціан присідає і закриває важкий залізний борт. Він усвідомлює, наскільки фальшиво це виглядає. Хто повірить, що глибоко в душі йому хочеться бути там, з ними, де всеосяжна і безсонна Сумирність по всій Зоні вмирає у муках? з претерітами, яких він любить, знаючи, що для них він назавше чужий… Над ним бряжчать ланцюги. Коли край борту підіймається до підборіддя, Енціан дивиться Андреасу у вічі. Руки напружилися, болять лікті. Це жертвоприношення. Йому хочеться запитати: хто ще списав мене з рахунку? Чи існує доля, якої мені не показують? Але звички надто глибоко вкорінені, живуть власним життям. Він важко випростовується, мовчки підіймає тягар, ставить на місце. Удвох вони фіксують запори по кутках борту.

— Там побачимось, — Енціан махає рукою і відвертається. Ковтає таблетку німецького дезоксиефедрину, кладе в рот пластинку жуйки. Якщо швидко жувати, на зубах рипітиме, пластинка пережовується з рипінням, таке жування винайшли жінки в останню Війну, щоб не плакати. Не те щоб йому хотілося плакати через розлуку, хочеться плакати через себе, через те, що, згідно з їхньою вірою, має статися з ним. Що глибше вони вірять, то більше шансів. Його народ знищить його, якщо зможе…

Плям, плям, гм-м, добривечір дами, гарно попрацювала, Любіца, плям, як голова, Мечиславе, вони, певно, сильно здивувалися, коли кулі повідскакували! хе-хе, плям, плям, добривечір, «Іскро» (Озоганде), маєте щось із Гамбурґа про рідкий кисень, а хай йому біс, добре, щоб Оуруру добився сюди-ди, бо ми добре собі сраки намилимо, поки ховатимемося, коли-ли… ох, курва, а це хто…

А це Йозеф Омбінді, ось це хто, провідник Порожніх. Але поки він не пересміявся, протягом кількох секунд Енціану здавалося, що це привид Орутьєне.

— Кажуть, що дитину Окандіо також убили.

— Брешуть. — Плям.

— Це була моя перша спроба запобігти народженню.

— І це досі тебе цікавить, — плям, плям. Він знає, що йдеться про інше, але Омбінді його дратує.

— Самогубство — це свобода, яку мають навіть найнижчі. А ти відмовляєш у цьому народу.

— Давай без агітації. Ліпше скажи, чи твій друг Оуруру збирається завести рідкокисневий генератор? Чи у мене в Гамбурзі очікуватиме такий собі нежданчик?

— Гаразд, без агітації. Ти відмовляєш своєму народу у свободі, яку маєш навіть ти, оберсте Нґарореру. — І знов усміхається, як привид загиблого цієї ночі чоловіка. Намацує, підштовхує, що? що? що ти хочеш сказати, оберсте? аж поки помічає втому на обличчі Енціана і розуміє, що це не вдавано. — Свобода, — шепоче, усміхаючись, — це пісня про кохання під чорним небом, обведеним кислотно-помаранчевим, рекламний ролик, що сповнюється жахом катарів перед звичаєм ув’язнювати душі у тіла новонароджених, — свобода, якою ти невдовзі зможеш скористатися. Я чую, як твоя душа розмовляє уві сні. Я тебе знаю ліпше за будь-кого.