— Європа прийшла до Африки, Азії, Америндії, Океанії — прийшла і запровадила свої порядки Аналізу та Смерті. Що не могла використати, те вбивала або переінакшувала. З часом колонії смерті настільки зміцніли, що відпали, але імперський порив, прагнення примножувати смерть, його структура не минаються. Тепер ми на останній стадії. Американська Смерть прийшла окупувати Європу, імперськості вона навчилася від колишньої метрополії. Але тепер нам залишилася сама структура, ніякого тобі веселкового пір’ячка, золотої оздоби, епічних маршів солоними морями. Дикуни інших континентів хоча й розбещені, але продовжують чинити опір в ім’я життя і, попри все, пішли далі… оскільки Смерть і Європа розлучені, як і раніше, їхня любов досі незвершена, тут править тільки Смерть. Так і не стала єдиною з…
— Чи закінчився вже цикл, чи починається новий? Чи стане нашим новим Краєм, нашим новим Царством Смерті, Місяць? Мені ввижається велика скляна куля, порожня, дуже високо і дуже далеко… колоністи навчилися обходитися без повітря, всередині і зовні вакуум… безперечно, ті чоловіки ніколи не повернуться… там самі чоловіки. Вороття додому можливе, але доволі складне, настільки залежне від мови, що повернення на Землю тимчасове і завжди не цілком «реальне»… переходи звідти небезпечні, ризик упасти надто видимий і глибокий… Тяжіння править на всьому шляху до холодної кулі, небезпека впасти є завжди. У колонії жменька чоловіків, вкритих інеєм, майже безтілесних, не живіших за спогади, торкнутися нема до чого… лише далекі їхні óбрази, чорно-білі кінокадри, зернисті, вламуються роками паморозі у білі широти, в порожню колонію, яку випадково відвідують нечасті гості на кшталт мене…
— Шкода, що я не можу згадати всього. Колись ті люди пережили трагічний день — підйом, вогонь, невдачу, кров. Події того дня, дуже давнього, прирекли їх на довічне вигнання… ні, вони були несправжніми космонавтами. Вони прагнули пірнати між світами, падати, кружляти, простягатися і розгойдуватися в перельотах, закручених посеред осяйних зимових ночей космосу, — їхні мрії про зближення, про космічні трюки на трапеції, що виконуються на самоті, у стерильній благодаті, коли точно знаєш, що ніхто ніколи не дивитиметься, а кохані втрачені назавжди…
— Стикування, на які вони сподівалися, завжди розходилися на трильйони темних миль, на роки скутої холодом тиші. Але я хотів привезти тобі історію — пам’ятаю, ти пошепки заколисував мене розповідями про те, як ми житимемо на Місяці… нині тобі не до того? Постаршав. А чи відчуває твоє тіло, як сильно я заразив тебе своїм умиранням? Був змушений, думаю, коли настає певний час, всі змушені так робити. Батьки — носії вірусу Смерті, а сини інфіковані… і щоб інфекція була певнішою, Смерть у своїй винахідливості влаштувала так, що тато й син дуже гарні одне для одного, так само, як за велінням Життя гарні одне для одного чоловік і жінка… ох, Ґоттфріде, звичайно, ти для мене також гарний, але я вмираю… і хочу пройти крізь умирання якомога чесніше, а твоє безсмертя крає моє серце — хіба ти не розумієш, чому мені може хотітися знищити, ох, придуркувату чистоту твоїх очей… коли бачу тебе на вранішньому і вечірньому шикуванні, ти настільки відкритий, настільки готовий увібрати мою хворобу, сприйняти її, прихистити у своїй крихітній бездумній любові…
— Твоя любов. — Він кілька разів киває головою. Але очі надто небезпечно дивляться поза межі слів, необоротно відділені від справжнього Ґоттфріда, від слабких, здушених ароматів справжнього дихання, бар’єрами суворими і чистими, як крига, і безнадійними, як односторонній потік європейського часу…
— Я хочу вирватися — покинути цей кругообіг інфекції та смерті. Хочу купитися на кохання, так купитися, щоб ти і я, і смерть, і життя злилися нероздільно у сяєві того, чим ми станемо…
Ґоттфрід стоїть навколішки, застиг, чекає. Блікеро дивиться на нього. Пронизливо — настільки білого обличчя хлопець ще не бачив. Вогкий весняний вітер смикає брезент їхнього намету, незабаром захід сонця — за хвилю Блікеро вийде приймати вечірні доповіді. Його руки спочивають біля купи недопалків на взятій з їдальні таці, підсліпуваті відьмацькі очі крізь товсті стекла вперше, можливо, втуплюються у Ґоттфріда. Ґоттфрід не може відвернутися, він розуміє — якось, не до кінця, що йому доведеться вирішувати… Блікеро від нього чогось чекає… але вирішував завжди Блікеро, чого це він раптом просить…
Усе завмирає у рівновазі. Рутинні маршрути досі цілком чинні, досі женуть нас крізь час… зовні чекають залізні ракети… крики народження пізньої весни шматують дощові милі Саксонії, узбіччя всіяні останніми конвертами, розібраними зчепленнями, стертими підшипниками, зопрілими шкарпетками і майками, які пахтять пліснявою та брудом. Якщо цієї вітряної миті для Ґоттфріда і є надія, то є також і деінде. Цю сцену слід читати як карту Таро — що буде далі. Хай би що сталося надалі з дійовими особами на карті (грубо позначеними брудно-білим, армійсько-сірим, недоречним, як малюнок на розваленій стіні), карта збереглася, хоча й без імені, і, як Дурень, загальновизнаного призначення у колоді не має.
□□□□□□□
Ось Енціан вганяє у ніч свою новеньку ракету. Дощить, клубочиться туман, і поки варта не накриє ракету брезентом, її блискуча шкіра туманіє темним сланцем. Можливо, перед самим запуском її ще й пофарбують начорно.
00001, друга у серії.
З-за Ельби тебе кликали російські гучномовці. Американські чутки прискакали до нічних багать і, всупереч найглибшим твоїм очікуванням, прикликали жовті американські пустелі, червоношкірих індіанців, блакитне небо і зелений кактус. Що ти відчував до старої Ракети? Не тепер, коли вона дає тобі роботу, а колись — ще пам’ятаєш, як це — викочувати їх вручну, того ранку вас було з дюжину, почесна варта просто налягла і здолала тілами її інерцію… обличчя кожного з вас сповнене однакової самовідданості — візерунок особистості стає дедалі нерозбірливішим, його розмиває з кожним набігом хвилі, і зрештою все перетворюється на найтонші відтінки хмари: вся ненависть, уся любов стерті на тій короткій відстані, на яку вам штовхати її зимовим насипом, старіючі чоловіки, поли шинелей б’ють по халявах, білими струменями фонтанує дихання, зчиняє хвилі-вихори за спиною… Куди ви підете? У які імперії, які пустелі? Ви пестили її брутальне тіло, воно морозило вас крізь рукавиці, і ви, всі дванадцятеро, відверто і не соромлячись борсалися в любові на березі Балтики — може, не в Пенемюнде, не в офіційному Пенемюнде… але колись, багато років тому… хлопчаки у білих сорочках, у темних камізельках і кашкетах… на якомусь пляжі, на дитячому курорті, коли всі були молодші… і нарешті на Випробувальному Стенді VII цей образ, і ви не можете піти — запах вітру, запах солі та смерті, шум зимового прибою, передчуття дощу на потилиці, порух у стриженому волоссі… На Випробувальному Стенді VII, на святому місці.
Але всі молоді постаріли, а сцена втратила барви… штовхають до сонця, сяєво б’є в обличчя, вони мружаться, шкіряться, тут яскраво, як на вранішніх змінах у «Siemens», коли високо на стінах б’ються кентаври, годинник без цифр, риплять велосипеди, коробки і пакети з підобíдком, а ще схилені обличчя сумлінних чоловіків та жінок, що чалапають у темні пройми… скидається на дагеротип раннього Ракетенштадта, зроблений забутим фотографом 1856-го. Ця світлина, власне кажучи, його і вбила — він помер тиждень по тому від отруєння ртутною парою від нагрітого металу, надихався таки у своїй фотостудії… фотограф звик вдихати помірні дози ртуті, гадав, що то на краще для мозку, і це може до деякої міри пояснити світлини на зразок «Der Raketen-Stadt» — з топографічно неможливої у Німеччині висоти видно урочисте Місто, що складається з чотирьох частин, як і слід було очікувати, моторошно чіткі лінії споруд і тіней від будинків та людей, місто у формі мандали, як село гереро, а над ним прегарне небо, мармур у пустелі сліпучих хвиль і білого жару… у різних частинах Міста наче щось будують, а чи й зносять, все змінюється, видно кожну краплину поту на темних шиях робітників, що пробиваються у вогкість підземель… тріснув мішок цементу, і кожна пилинка висить у промені окремо… Місто завжди змінюватиметься, нові сліди покришок у пилюці, нові сигаретні пачки у смітті… конструктивні зміни у Ракеті потребують нових маршрутів постачання, інших житлових умов, все позначається у напруженості руху, як добре видно з цієї незвичайної висоти, — існують цілі таблиці Функцій, що дозволяють перейти від таких змін у Місті до модифікацій Ракети — насправді, це просто розвиток методів, завдяки яким Констанс Бебінґтон-Сміт із колежанками по базі ВПС під Медменгемом 1943-го виявили Ракету на аерофотознімках Пенемюнде.
