[скерцо]

Тепер ця обитель відома як «Der Platz» і майже вщерть заповнена, аж до центрального дворика, колегами Зойре. Дуже неждана переміна — здається, з навколишнього сміття пробивається значно більше зелені, оригінальна система саморобних світловодів і дзеркал, які повертають упродовж дня, спрямовують світло — вперше — у всі закамарки і виявляють барви досі небачені… діє система відведення дощової води, яка спрямовує опади у водогони, лійки, відбивачі бризок, на водяні колеса, у вихідні отвори та загати і в такий спосіб утворює систему річок і водоспадів, де цього літа можна розважитися… єдині кімнати, які досі замикаються зсередини, зарезервовані за самітниками, фетишистами, заблуканими втікачами від окупації, яким потрібна самотність, наче наркоманові наркотик… до слова, всюди у комплексі можна знайти армійську наркоту будь-якого різновиду, приховану на потім як у підвалах, так і під мостинами мансарди, під ногами перекочуються дротяні петельки і пластикові кришки від вичавлених 1/2-гранових шприц-тюбиків тартрату морфіну, вилучені з протихімічних комплектів і розламані пуделка амілнітриту, оливково-сірі банки бензедрину… тривають роботи з копання протиполіцейського рову з водою навколо всього багатоквартирного будинку. Щоб не привертати уваги, цей рів уперше в історії копають ізсередини — простір під Якобіштрассе повільно, параноїдально видовбують, виліплюють, ретельно підпирають тоненьку скоринку вулиці, щоб, бува, трамвай раптом не шубовснув у порожнечу — таке вже траплялося глупої ночі, коли під час перегону на Околицю довгими відрізками неосвітленого парку або вздовж деренчливих парканів складських приміщень трамвайні вогні мріяли в салоні барвами прозорого бульйону і враз, наче губи хто надув, щебенево-асфальтове покриття прогинається, і ти несподівано опиняєшся у вогкому рові параноїків, нічна зміна витріщається на тебе величезними очима підземних мешканців, що постали не стільки перед тобою, як радше перед болючою проблемою вибору — це таки насправді щось пасажирське, а чи «пасажири» — поліцейські агенти під прикриттям, так, досить дражливе питання, навіть дуже дражливе.

Десь тепер у «Der Platz», ранній ранок, чийсь дворічний малюк, пухкеньке, як молочне поросятко, дитинча, щойно вивчив слово «Sonnenschein[631]».

— Соненько, — каже немовля і показує. — Соненько, — і біжить до другої кімнати.

— Соненько, — хрипить чийсь дорослий голос спросоння.

— Соненько! — верещить дитя і дріботить геть.

— Соненько! — усміхнений дівочий голос, може, його мами.

— Соненько! — дитя біля вікна, показує їй, показує всім, хто дивиться, он воно.

ЩО ГІМНО, ЩО ГУТАЛІН

— Тепер, — хоче знати Зойре, — розкажіть мені про американський вираз «що гімно, що гуталін».

— Це ти що, — кричить матрос Бодін, — ти вже командуєш!? У нас тепер Гурток з Вивчення Американського Сленгу чи що за лайно? Ану, зізнавайся, старий гицлю, — хапає Зойре за горлянку і вилоги і безладно термосить, — ти один із Них, ну!? Кажи! — старий у його руках наче Лахмітяна Енн[632], прикра ранкова підозріливість зазвичай стриманого Бодіна.

— Стій, та стій же! — здивований, аж шмарклі потекли, Зойре, тобто здивування поступається місцем зашмарканій переконаності у тім, що патлате американське одоробло таки геть здуріло…

Отже. Ви чули вислів «що гімно, що гуталін». Приміром: «Ой, та йому все одно, що гуталін, що гімно» або «Йой, моряче, та ти гімно від гуталіну не відрізниш!», після такого тебе виряджають Чистити Цибулю або навіть робити щось значно неприємніше. Перший підтекст полягає в тому, що Гімно та Гуталін — це дві великі різниці. Складно навіть уявити — може, через те, що вони пахтять по-різному, — як можна сплутати Гімно з Гуталіном. Так не буває, і край. Хтось іншомовний, скажімо, німецький наркоман на кшталт Зойре, який не знає ані першого слова, ані другого, може подумати, що «Гімно» — це таке собі кумедне вставне слово: приміром, адвокат у котелку, складаючи папери до коричневого портфеля, може з усмішкою кинути «Хімно, гер Буммер» і вийти з вашої камери, слизька погань, назавжди… або Хіііііі-мно! — і на чорно-білого політика падає ніж мультиплікаційної гільйотини, вистрибом плигає голова, риски позначають округлі завихрення, і ви собі думаєте, а чого ж, мені подобається, давай, стинай голову, на одного паразита, хімнняка, буде менше! А щодо Гуталіну — ми переходимо до тих, з університетською освітою — до Франца Пьоклера, Курта Мондауґена, Берта Фібеля, Горста Ахтфадена та інших, а їхнє Gut-Aula[633] — мерехтливий алебастровий стадіон просто неба в стилі Альберта Шпеєра, з велетенськими хижими птахами з цементу на кожному розі, вони стенають крильми, виставляють їх уперед, у кожній крилатій тіні ховаючи німецьке обличчя під каптуром… зовні Зал біло-золотий — точнісінько біле золото пелюстки конвалії у сонячному світлі о четвертій годині дня на вершині невисокого, рукотворно сформованого пагорба. І він має властивість, оцей Гарний Зал, своїми привабливими фасадами на тлі шляхетних хмар вселяти завзятість, повертаючи весни, сподівання на любов, танення снігу та криги, академічну недільну урівноваженість, пахощі трав, щойно топтаних або скошених, або перегодя перетворених на сіно… але всередині Gut-Aula весь блакитний і холодний, як небо над головою, блакитний, немов світлокопія або планетарій. Ніхто всередині не знає, у який бік дивитися. А де воно почнеться — над нами? Он там унизу? За нами? У повітрі перед нами? і коли нарешті…

Але в одному місці Гімно і Гуталін таки сходяться — у чоловічій вбиральні танцзали «Трояндовий край», звідки Слотроп відбув у туалетну мандрівку, як це зазначено в Архіві Св. Вероніки (якимсь таємничим способом він пережив велике госпітальне всеспалення). А Гімно, його колір — це те, чого боїться біла публіка. Гімно — це присутність смерті, не якоїсь там абстрактно-художньої героїні з косою, але непорушного і вже підгнилого мертвяка у власній теплій гепі білої людини — доволі інтимне відчуття. Для нього і призначений білий унітаз — чи багато ви бачили коричневих? Аж ніяк, унітази — кольору надгробків, класичних колон у мавзолеях, і біла порцеляна — символ Офіційної Смерті без Запаху, а Гуталін, крем для чищення взуття, так уже сталося, може бути кольору Гімна. Хлопець — чистильник взуття Малкольм — хляпає в туалеті Гуталін на взуття, відпрацьовує кару, накладену білою людиною за свій гріх, бо народився кольору Гімна й Гуталіну. Приємно думати, що одного суботнього вечора, вечора, сповненого лінді-хопу, від якого підлога у «Краю» аж ходором ходить, Малкольм зиркає вгору, ось, відірвав очі від черевиків якогось хлопця з Гарварду і зустрічається поглядом з Джеком Кеннеді (сином Посла), на той час іще старшокурсником. Приємно думати, що тої миті в юного Джека над головою сяяла котрась із Безсмертних Електроламп — і чи припинив Рудий розмахувати шматиною лише на миг такту, на просвіт у муарі, якого вистачило б, щоб Джек роздивився крізь нього, ну, не просто крізь, але просто наскрізь нього блиск на черевиках свого однокласника Тайрона Слотропа? Чи були вони на одній прямій — сидячи, навпочіпки, проходячи повз? Зрештою обох — і Джека, і Малкольма — вбили. Доля Слотропа менш відома, може статися, що для Слотропа Вони вигадали щось інше.

ВИПАДОК У ТУАЛЕТІ ТРАНСВЕСТИТІВ