— Та… — каже Слотроп.

— І це тільки одна з багатьох Американських Таємниць, — зітхає Зойре, — хоч би хто мені її пояснив, але то, мабуть, не до вас.

Нахабства ганити чужу мову Зойре не позичати. Якось уночі, як був іще дрібним квартирним злодюжкою, йому страшенно пощастило залізти у заможний будинок Мінне Хлеч, астролога Гамбурзької школи, яка від природи, здається, не могла вимовляти і навіть сприймати умлаути. Тої ночі вона саме дозволила собі, як потім з’ясувалося, передозування ієропоном, аж Зойре, який у ті дні був хлопцем кучерявим і видним, влаштував їй приємну несподіванку у її ж спальні, поклавши руку на Läufer[625] зі слонової кістки із саркастичною усмішкою на морді і добрим перуанським кокаїном-сирцем, наснаженим матінкою-Землею, всередині…

— На допомогу не кличте, — радить Зойре, блиснувши пляшкою з липовою кислотою, — або ваше гарненьке личко стече з кісток, як ванільний пудинг. — Але Мінне його розкусила і почала репетувати, скликаючи на допомогу всіх сусідок свого віку, яким притаманна та ж материнська двоякість щодо статево дозрілих квартирних злодіїв, мовляв, пробі-пробі-рятуйте-але-так-щоб-він-устиг-мене-зґвалтувати. Вона хотіла було заверещати «Hübsch Räuber! Hübsch Räuber!», що означало «Гарний злодюга! Гарний злодюга!» Але ж умлаути… і вийшло «Hubschrauber! Hubschrauber!», що означає «Гвинтокрил! Гвинтокрил!» — річ у тім, що то були якісь 1920-ті, ніхто в межах чутності навіть не знав, що воно означає, Гвинтомах, а що це? — геть ніхто, крім одного єдиного параноїка-нігтегриза, студента кафедри аеродинаміки, що винаймав куток у глибині двору, от він і чує той зойк пізньої берлінської ночі попри рипіння трамваїв, рушничні постріли у сусідньому кварталі, попри початківця, що намагається зіграти на акордеоні «Deutschland, Deutschland Über Alles[626]» упродовж останніх чотирьох годин, знову і знову пропускаючи ноти, остаточно похеривши темп, важко видихаючи ü… berall… es… indie… іе… потім довгадовга пауза, ну, телепню, намацуй — Welt[627] скисає, ach, вмить виправляється… тож попри все це до нього долинає крик Hubschrauber, гвинтомах, спіральний штопор яскраво пронизує коркове повітря над вином Землі, так, тепер він знає точно — а чи може цей крик стати пророцтвом? застереженням (небо ними переповнене, у люках сірі поліцаї з променевими пістолетами тиснуться гульфиками під кожним завихреним гвинтом нам тебе згори добре видно тобі нема куди тікати це твій останній провулок останній сховок від бурі) — мовляв, сиди собі і нікуди не пхай свого носа? Він сидить і нікуди не пхає свого носа, а перегодя стає тим «Spörri», про якого Горст Ахтфаден розповідає Шварцкомандо. Але параноїк нікуди не пішов, щоб подивитися, чого це Мінне репетувала серед ночі. Так би вона й передознулася, якби не її бойфренд Вімпе, багатообіцяючий комівояжер «IG», що оперує на Східних Територіях, який завіявся до міста після несподіваного скидання всіх зразків онейрину американській туристичній групі у горах Трансильванії — шукали собі нового кайфу, — це я, Liebchen, навіть сам не сподівався, що так скоро повернуся, — але побачив розпростерте атласне створіння, взяв до уваги розмір зіниць і відтінок шкіри, а тоді швиденько кинувся до шкіряної валізи по шприц і стимулятор. Вони і крижана ванна повернули її до тями.

— «Срака» — підсилювальна частка, — пояснює матрос Бодін, — як у висловах «скупа срака», «стара срака»: коли щось дуже криворуке, то за аналогією кажеш «через сраку роблено».

— Але «через сраку гланди рвати» означає, нібито щось роблять через сраку, — править своєї Зойре.

— Та ні, послухай, це не означає, що хтось так і робить, — кліпає Бодін з настільки щирим надривом у голосі, ніби хтось хоче зацідити йому в пику, — для такого крутого хлопа то скоріше забавка, імітація Вільяма Бендікса[628]. Інші нехай вдають Кеґні або Кері Ґранта, а Бодін спеціалізується на ролях другого плану, він може ідеально вдати Артура-Кеннеді-молодшого-брата-Кеґні, отак. A-або Сема Джеффі — вірного водоноса-індіанця при Кері Ґранті. Бодін — взірцевий моряк військового флоту, і це поширюється на голосові відбитки вигаданих чужих кіножиттів.

Тим часом Зойре переходить у статус чогось штибу солістів-інструменталістів і намагається — себто навчається методом проб і помилок, на цю мить і-і-оу-оу рипить якимсь умовним Йоахімом[629] — зіграти свою власну каденцію, що довго животіла в тіні концерту Россіні для скрипки (op.postb[630].), одночасно доводячи всіх домашніх до сказу. Одного ранку Труді тікає до 82-ї повітряно-десантної й бере участь у масовому нальоті на підкорене місто, мільйон пухнастих куполів у небі, осідає повільно, наче білий попіл вкриває слід прощального тупання ногою.

— Я через нього здурію.

— Привіт, Труді, що робиш?

— Та ж кажу тобі, дурію! — і не подумайте, що цей жалюгідний старий і сексуально заклопотаний наркоман її не любить — бо таки любить, і не думайте, що він не молиться чи не записує ретельно свої бажання на цигарковому папері, не загортає в нього свій найліпший заповітний косяк і не скурює до пухирів на губах — наркоманська версія загадування на вечірню зорю, — глибоко в душі сподіваючись, що вона просто ще раз тупнула ногою, благаю тебе, просто тупнула, нехай усе закінчить сьогодні, ну, ще одненький раз, пише він на кожному косячку, який закурює перед сном, і все, більше я не проситиму, постараюся не просити, ти мене знаєш, не карай мене так жорстоко, благаю… але скільки ще може бути подібних тупань? І колись таки буде останнє. Все одно він продовжує цигикати із Россіні своє і-і-оу-оу, променіючи жалюгідним, миршавим вуличним довголіттям, життям-на-краю, ні, він, здається, не може зупинитися, це увійшло у звичку, він себе ненавидить, але звичка та все одно його не полишає, хай би скільки уваги він приділяв цій халепі, його все одно відносить назад до нав’язливої каденції… Матрос Бодін усе розуміє і намагається допомогти. Щоб забезпечити успіх свого втручання, він складає контр-каденцію за подобою інших популярних мотивів з класичними назвами, дуже популярними 1945-го («Моя прелюдія до поцілунку», «Симфонія обителі») — щоразу, як випадає нагода, Бодін мугикає їх усім щотижневим прибульцям: Лаллі (щойно з Любека), Сандрі (втекла з Кляйнбюрґерштрассе), напасний Бодін з гітарою вертить тазом і повагом суне коридором за кожною збитошною перекинчицею, за кожною втіленою фантазією злочинного сексу, співає і бринькає, звучить зворушлива

[Це частина «каденції»…]