— Моссмуне, я до тебе! — гупає в неоковирні дубові двері, різьблені, мов кам’яні портали якогось храму, — Пойнтсмене, гру закінчено! В ім’я залишків порядності, що дають вам змогу прожити день і не зловити кулю випадкового незнайомця, відчиніть. — Тирада доволі довга, і двері, правду кажучи, відчиняються, не дочекавшись її кінця, та Роджер усе одно договорює. Кімната перед ним виблискує лимонно-лаймовим кольором, приглушеним майже до молочної білизни абсенту з водою: колір тепліший, ніж того заслуговують мармизи за столом, проте, ймовірно, Роджерова поява дещо додала барв — він підбігає і заскакує на полірований стіл через таку ж поліровану голову директора ливарної компанії, 20 футів проїжджає навощеною поверхнею й опиняється перед людиною, яка сидить на чільному місці із ввічливою (скоріше, нахабною) усмішкою. — Моссмуне, я все знаю. — Це що, він насправді прорвався, опинився серед каптурів, прорізів для очей, золотих брязкалець, пахощів і скіпетра зі стегнової кістки?
— Це не Моссмун, — відкашлюється містер Пойнтсмен. — Мехіко, благаю вас, злізьте зі столу… панове, це один із моїх давніх колег, ПОТІК, знаєте, блискучий, але дещо нестабільний, як ви вже, напевно, помітили, ой, Мехіко, ну заради Бога…
Роджер розстібнув штани, вийняв прутень і діловито мочиться на лискучий стіл, на папери та попільниці, а незабаром і на самих незворушних людей, які, хоча й зліплені з управлінського тіста, хоча мізки в них і спрацьовують від найменшого імпульсу, але не готові визнати, що таке може відбуватися, розумієте, в тому світі, який реально у багатьох точках доторкається до світу для них звичного… а поливання теплою сечею, якщо вдуматися, досить приємне: струмінь зрошує краватки по десять гіней кожна, творчого типу борідки, бризкає в ніздрю з ознаками проблем із печінкою, на армійські окуляри в сталевих оправах, омиває накрохмалені комірці, ключики «Фі-Бета-Каппи», медалі Почесного Легіону, ордени Леніна, Залізні Хрести і хрести Вікторії, ланцюжки годинників з нагоди виходу на пенсію, значки з написом «Дьюї у президенти», кобури зі службовими револьверами і навіть обріз у когось під пахвою…
— Пойнтсмене, — Роджеровів прутень збуджений, роздратований, стає дибки, мов дирижабль у фіолетових хмарах (густо-фіолетових, наче оксамитовий ворс), коли згущується темрява і морський бриз обіцяє важку посадку, — вас я приберіг насамкінець. Але ж така халепа, у мене, схоже, і сечі не лишилося. Ані краплини. Дуже шкода. Вам узагалі нічого не перепаде. Розумієте мене? Навіть ціною мого життя, — слова просто вирвалися, і, може, Роджер, дещо перебільшує, а може, й ні, — вам ніде нічого не світить. Що ви отримаєте, я заберу, а як підійметеся вище, то прийду і стягну долі. Хай би куди ви втекли. Навіть якщо вам випаде хвилька спокою із лагідною жінкою у тихій кімнаті, я стоятиму біля вікна, завжди буду десь неподалік, вам ніколи мене не стерти. Якщо вийдете, я зайду й оскверню вашу кімнату, заселю привидами, і вам доведеться шукати іншу. Зостанетесь всередині — я все одно зайду, гнатиму вас із кімнати до кімнати, доки не зажену в куток. Вам дістанеться остання кімната, Пойнтсмене, і жити у ній вам доведеться решту вашого паскудного продажного життя.
Пойнтсмен не хоче на нього дивитися, уникає прямого погляду — саме цього Роджер і домагався. Охорона прибуває вже на спаді, хоча затятим шанувальникам погонь, які оглядають Тадж-Махал, Уффіці, Статую Свободи, тримаючи в голові лишень гонитву, лови — о гля там Дуґлас Фербенкс гасає під місяцем на мінареті — продовження може бути і цікавим:
Роджер пірнає під стіл застебнути штани, а поліцейські понад столами завзято скачуть одне на одного, стикаються лобами і лаються, проте Роджер утікає на рівні кінської шкіри, цвяшків у підборах, смугастих манжетів на штанах, маминих шкарпеток у ромбик, що належать змовникам нагорі — ризиковані перегони, будь-яка нога копне без телеграфного попередження і зітре на порох, — доки не прибуває назад до лисого сталевого магната, хапає його за краватку чи то за пуцьку — що в руку лягло — і стягує чоловіка під стіл.
— Так. Тепер ушиваємося звідси, і ти — мій заручник, ясно? — Являється з-під столу, тягне синьо-багряного управлінця за краватку (чи за пуцьку), тягне, немов дитя санчата, придушеного й апоплексичного, у двері повз модально-незвичну веселку сторожових дівчат, які тепер принаймні виглядають наляканими, а на вулиці виють сирени: БОЖЕВІЛЬНИЙ ЗІРВАВ НАФТОВІ ПЕРЕМОВИНИ Вигнаний Після Того, Як На—в На Учасників, а він уже виринув з ліфта, мчить заднім коридором до системи центрального опалення шусть! через голови двох замурзаних кочегарів, які передають один одному самокрутку з якоюсь західноафриканською наркотою, запихає бранця у вичищену навесні (дуже шкода) велетенську піч і вшивається через чорний хід та алею платанів у скверик, через паркан, чух-чух, Роджер бігає швидко, але й лондонська поліція бігати вміє.
У «Візитації» не лишилося нічого, все можна кинути. Одяг на плечах і мотоцикл із гаража, у кишені дзенькає дріб’язок, достобіса лютий, а чого ще бракує 30-річному блаженному, щоб не пропасти в місті? «Та я, хвостом вас по голові, просто Дік Віттінґтон[603]! — міркує він, пролітаючи по Кінґз-Роуд, — от я і в Лондоні! я ваш лорд-мер…»
Пірат удома і, вочевидь, чекає на Роджера. На довгому обідньому столі розібраною лежить вірна «мендоса», сяє мастилом і воронінням, руки зайняті тампонами, клоччям, шомполами, пляшечками, але очі дивляться на Роджера.
— Ні, — уриває потік звинувачень на адресу Пойнтсмена, щойно лунає ім’я Мілтона Ґлоумінґа, — це дрібниця, але зупинися. Пойнтсмен його не підсилав, його підіслали ми.
— Ми.
— Ти ще зелений параноїк, Роджере. — Пірат уперше назвав його на хресне ймення, і Роджер настільки зворушений, що замовкає. — Безперечно, пристойна «Вони-система» потрібна, але то лише пів справи. На кожних «Їх» мають знайтися «Ми», і в цьому випадку ми знайшлися. Творча параноя означає розроблення незгіршої «Ми-системи».
— Стривай-стривай, по-перше, будь гостинним — де віскі «Гейґ і Гейґ»? По-друге, що таке «Вони-система»? — я ж тобі теоремою Чебишева голову не морочу…
— Я маю на увазі те, що Вони з Їхніми психіатрами називають «системами маячні». Зайве казати, що «маячня» завше офіційно визначена, нам зайве турбуватися про реальне та нереальне — Вони завше виступають з позицій доцільності. Потрібна система, те, як у ній упорядковано дані. Одні послідовні, інші розрізнені. Твоє припущення, що Ґлоумінґа підіслав Пойнтсмен — поворот не в тому напрямку. Якби не протилежний комплект маячні — про нас самих, який я називаю «Ми-системою», — думка про Ґлоумінґа могла бути і слушною…
— Маячня про нас самих?
— Несправжніх.
— Але офіційно визначених.
— Так, з позицій доцільності.
— Тоді ти граєш у Їхню гру.
— Не переймайся, із цим можна жити, от побачиш. Оскільки ми ще не виграли, то й великого клопоту не маємо.
Роджер спантеличений. Цієї хвилини заходить сам Мілтон Ґлоумінґ з якимось чорним чоловіком, у якому Роджер впізнає одного з двох травокурів у котельні під конторою Клайва Моссмуна. Чорний зветься Яном Отіюмбо, і він — зв’язковий Шварцкомандо. З’являється якийсь підручний бандит Блоджетта Воксвінґа зі своєю дівкою — а та не стільки ходить, скільки танцює, досить плавно й повільно, танець, у якому Осбі Філ, визирнувши з кухні без сорочки (з набитим Поркі на череві? І давно це у нього?), цілком слушно зауважує вплив героїну.
Досить дивно — якщо це «Ми-система», то чому їй бракує бодай розсудливості у взаємодії, як у «Вони-системи»?
— У тому й річ, — кричить Осбі, виконує танець живота, від чого обличчя Поркі розпливається у широкій моторошній посмішці. — Вони раціональні. А ми чхати хотіли на Їхні раціональні комбінації. Адже так… Мехіко?
— Ура! — волають інші. Добре сказано, Осбі.
Біля вікна сидить сер Стівен Додсон-Трак, чистить «стен». За стінами Лондон у літній знемозі вже відчуває хребтом перші протяги Обмеження. У голові сера Стівена — жодної думки, він натхненно чистить зброю. Він уже не згадує про свою дружину, Нору, хоча вона там, у котрійсь кімнаті, оточена, як завше, планетарними медіумами і налаштована на якусь дивну долю. Останнім часом вона справді якимось месіанським чином усвідомила, що її справжня особистість є, буквально, Силою Тяжіння. Я — Гравітація, я Те, з чим бореться Ракета, чому підкоряються і перетворюються на суть Історії доісторичні пустища… Почвари з її оточення: пророки, телепортатори, зоряні мандрівники і трагічні людці — усі знають про її прибуття, але ніхто не розуміє, куди їй слід повернути. Нині вона мусить проявити себе — віднайти глибинні форми зречення, глибші за відступництво Шабтая Цві перед Високою Портою. За таких обставин не уникнути розіграшів — бідолашну Нору залучають до сеансів, якими не надуриш навіть двоюрідну бабцю, її навідують особи на кшталт Рональда Черрікока у шатах Ісуса Христа, він пердить у плямку світла від потаємного ультрафіолетового прожектора і сяє у ньому в доволі сумнівному стилі, буркоче незв’язні уривки з Євангелія, і зі своїх розіпнутих висот намагається полапати Норині сідниці… глибоко вражена, вона тікає у коридори, повні невидимих настирливих рук: полтергейсти заб’ють туалет, вишукане лайно попливе у воді біля її незвичних до того чеснот, із вереском аааааааа!, по ногах тече, пояс десь на колінах, увірветься до власної вітальні, але й там нема рятунку, ні, хтось зобразить для неї слониць-лесбіянок у позі 69, слизькі хоботи, мов симетричні поршні, рухаються туди-сюди у соковитих слонячих вульвах, а коли Нора втече і від цієї моторошної прояви, з’ясується, що якийсь грайливий привид зачинив за нею двері, а інший от-от жбурне в обличчя холодний йоркширський пудинг…
