Цієї миті влітає секретарка, куца на зріст, але нахабна, такий собі пампушок, і починає лупцювати Роджера по литках податками на надприбуток англійської ливарної компанії у 1940–1944 роки, яка, так сталося, має спільний з «Vereinigte Stahlwerke» патент на сплав, використаний у муфтах трубопроводу подачі рідкого кисню, який ішов на корму до «S-Gerät» в А-4 під номером 00000. Втім, Роджерові литки не вміють сприймати інформацію такого штибу. Із секретарки злітають окуляри.

— Міс Мюллер-Гохлебен, — прочитавши напис на її іменній бирці, — пез окуляріфф фи вихлятаєте потфорно. Натіньте іхь нехайно! — на таку нацистську комедію надихнуло її прізвище.

— Я не мошу їх знайти, — німецький акцент, усе нормально, — я не туже тобре баччу.

— Н-ну погляньмо, чи не зможемо ми вам допомогти, — а! що це? міс Мюллер-Гохлебен!

— Ja…

— Які на вигляд ваші окуляри?

— Таккі пілі…

— З хитромудрими штучними діамантами по всій оправі, ja, фройляйн?

— Ja, ja, und mit[602]…

— І по дужках є, та-а ще із пір’ячком?

— Страусовим пір’ячком…

— З Пір’ям самця страуса, розмальованим у шалено переливчастий синій колір, стирчать по краях?

— Це мої оккуляри, ja, — мацаючи руками, мовить секретарка, — дде фони, прошу фас?

— Ось вони! — ногою ХРУСЬ, окуляри розлетілися на друзки яскравими арктичними наривами по всьому Пойнтсменовому килиму.

— Я так вам скажу, — лунає голос Рожавьольдьї з далекого кутка: до речі, єдиного в кімнаті, не залитого світлом, так, тут у нас якась оптична аномалія, квадратна кімната у «Дванадцятому домі», жодних чудернацьких багатогранників… і все ж таки дивна, незрозуміла тінь у кутку… не один і не два відвідувачі сюди зазирали і виявляли, що пан Пойнтсмен не за столом, де мав би перебувати, а стоїть у затіненому кутку — наймоторошніше те, що лицем у куток… Сам Рожавьольдьї зовсім не у захваті від цього Кутка, кілька разів пробував, але виходив звідти, лиш хитаючи головою: «Містере Пойнтсмен, мені-не-подо-бається там, узагалі. Ну яке задоволення від так-ого нездорового досвіду. Га?» — зводить догори одну шахрайськи-манірну брову. Пойнтсмен лише дивився, ніби вибачався, але не за себе, а перед чимось позаду Рожавьольдьї, і відказував: «Це єдина точка в кімнаті, де я почуваюся живим», — загалом з цього приводу на міністерський рівень надійшов донос чи й два, щоб ви не сумнівалися. Якщо вони й дійшли до самого Міністра, то, ймовірно, як офісна дивина. «О, так-так, — киває мудрою старою головою, порослою руном, висока, майже слов’янська вилиця спліскує око в побіжному, але ввічливому смішку, — так, відомий кут Пойнтсмена, так… ніхто б не здивувався, якби там виявився привид, правда?» Лунає рефлекторне хихотіння присутніх дрібних служак, проте на обличчях поважних осіб лише похмурий осміх. «Покличте ТПД, нехай глянуть, — пахкає хтось сигарою. — От бідолаха, гадатиме, що знову потрапив на Війну». — «Саме так, саме так» і «Влучно сказано, нормально» лунає у хмарах диму. Серед цих конкретних служак розіграші — коронний номер, щось на кшталт класової традиції.

— То як ви нам скажете?! — репетує Роджер уже якийсь час.

— Я так вам скажу, — знову мовить Рожавьольдьї.

— Ви скажете нам «Я так вам скажу»? І все? Тоді треба було сказати: «Я так вам скажу: «Я так вам скажу».

— Ну, я так і сказав.

— Ні-ні, ви сказали «Я так вам скажу» лише раз, от що ви…

— А-га! Але я сказав це ще раз. Я сказав це… двічі.

— Це вже після того, як я поставив запитання, тому ви не переконаєте мене в тому, що обидва «Я так вам скажу» були частиною одного твердження, — якщо тільки, — що означало б сподівання від мене недоречної — якщо це справді так — довірливості, а поруч з вами це така форма, — що ми одна особа, а весь діалог був ОДНІЄЮ-ЄДИНОЮ ДУМКОЮ йяґґґггг, а це означає, — безумство, Рожавьольдьї…

— Мої окуляри, — скімлить фройляйн Мюллер-Гохлебен, рачкуючи по кімнаті, Мехіко розкидає скалки черевиком, щоб горопашна дівчина не порізала долоню чи коліно, за нею вже тягнуться темні пір’ячка крови, цілі дюйми, і з часом — якщо припустити, що вона стільки протягне, — заплямують весь Пойнтсменів килим, наче шлейф бердслівської мантії.

— У вас чудово виходить, міс Мюллер-Гохлебен! — підбадьорливо гукає Роджер, — а ви, ви… — проте замовкає, помітивши, що Рожавьольдьї у тіні майже невидимий, а білки його очей аж тліють білим, тріпочуть у повітрі, то згаснуть, то займуться… Стояти у затіненому кутку Рожавьольдьї себе змушує, це місце не для нього. По-перше, решта кімнати виглядає далекою, наче в окуляр камери, а стіни — взагалі не схоже, що вони… ну, загалом, цільні. Ніби течуть, грубо й липко, мерехтять, немов поставлений сторч відріз шовку чи нейлону, безбарвно-сірі, але час від часу в їхньому плині виникає дивовижний острівець, якийсь чужий для цієї кімнати відтінок: шафранові веретена, пальмово-зелені овали, пурпурові лимани гребінцем врізаються у позублені коміксно-помаранчеві шматки острова, а над ним кружляє підбитий винищувач, скидає баки, відтак сріблястий парашут, закрилки виставлені мало не на повну втрату швидкості, колесами в синяву (якось зненацька така несамовита синява!) налітає перед самим ударом дросель закритий уггннгг! от курва риф, ми розіб’ємося об — ой. О, нема ніякого рифу? Ми-ми в безпеці? О, так! Манго, я бачу на дереві манго! та-а дівулю — поввно дівуль! Дивись, які розкішні цицьки стирчать, трав’яними спідничками гойдають, грають на укулеле і співають (але чому голоси такі низькі та грубі, гугняві, як в американського кордебалету?)…

Ой-йо-йой, ой-йо-ой — мене тут зача-рує яка-не-будь красу-нечка, таки тут, на ост-рові, і проживу в-весь за-ли-шок… жи-ття, таки тут, на острові, жу-ватиму па-па-ю, духмя-ну, як лоно, у юному раю…

Колись рай був юним. Пілот обертається до Рожавьольдьї, досі пристебнутого пасом безпеки. Пілотове обличчя закрите: окуляри відбивають забагато світла, киснева маска — машкара з металу, шкіри та слюди. Пілот неквапом підіймає окуляри, і чиї ж то очі, такі знайомі очі всміхаються привітно, я вас знаю, а ви мене пізнаєтé? Що, справді не пізнаєтé?

Рожавьольдьї кричить і вискакує з кутка, весь тремтить, його засліплюють лампи на стелі. Фройляйн Мюллер-Гохлебен досі рачкує колами, швидше й швидше, перетворившись на розмитий мазок, істерично схлипує. Обоє досягли саме тієї кондиції, до якої Роджер і мав їх довести своєю вишуканою психологічною кампанією. Тихо, але наполегливо запитує:

— Гаразд. Востаннє питаю: де містер Пойнтсмен?

— У конторі Моссмуна, — в унісон відказують обоє.

До контори Моссмуна від Вайтголлу можна легко добігти на роликах, її охороняє низка кімнат з вартовими-дівчатами, кожна у сукенці радикально відмінного від інших кольору (і їх чимало, тож самі уявіть, які саме ці трисигмові кольори, раз усі «радикально відрізняються», знаєте, барви на зразок «ящіркової», «вечірньої зорі», «блідої Атлантиди» тощо), і Роджер підбиває до них клинці, підкуповує, погрожує, вішає на вуха локшину і навіть (ех-х) пробиває собі дорогу, аж поки нарешті: