У Піратовому будиночку всі затягують подорожню пісню Спротиву, а Томас Ґвенгідві, що таки уник діалектичного прокляття Книги Пойнтсмена, акомпанує на чомусь подібному до валлійської крóти з трояндового дерева:

— Це війна, — наспівує Роджер, в’їжджаючи до Куксгафена, і мимохіть питає у себе, як Джесіка підстриглася для Джеремі і як цей нестерпний педант виглядатиме із камерою згоряння на голові, — це війна…

Соснові гілки потріскують сумовито та водянисто і, схоже, зовсім не дають тепла. По всьому периметру Роти С розкидано зброю та набої, половина — у ящиках, а половина — просто навалена купами. Уже кілька днів Армія США прочісує Тюринґію, вривається посеред ночі у будинки, на вищих рівнях мізки переймаються своєрідною лікантропофобією, себто страхом перед перевертнями. Наближається зима, небавом у Німеччині забракне харчів і вугілля. Врожай картоплі, приміром, під кінець Війни пішов на виробництво спирту для ракет, а стрілецької зброї, навпаки, не бракує, та й набоїв удосталь. Якщо не можеш прогодуватися, бери до рук зброю, тож зброя і харчі в урядових мізках тісно пов’язані від моменту своєї появи.

Час від часу на гірських схилах від дотику «зіппо» спалахують вирубки — яскраво, мов неопалима купина у липні. Рядовий 1-го класу Едді Пенсьєро, присланий у 89-ту дивізію на ротацію, великий шанувальник амфетаміну, сидить, скрутившись у три погибелі, мало не в самому багатті, тремтить і роздивляється нашивку дивізії на рукаві — наче жмут ракетних оголовків стирчить з розтягнутої дупи, — чорно-брудно-оливкову, зараз вона виглядає ще дивніше, і про це Едді поміркує вже за хвилю.

Тремтіти — улюблена розвага Едді. Це не тремтіння звичайної людини, коли по твоїй шкірі могильний мороз пройшов і минув, його тремтіння не припиняється. Спочатку звикнути складно, проте Едді — великий знавець усіх видів тремтіння. Він навіть здатний якимось дивним чином їх читати, як Зойре Буммер читає косяки, а Міклош Танатц — рубці від батога. Але цей дар не обмежується самими лиш дрижаками Едді, ні, він знається і на дрижаках інших людей! Так, входять один за одним, входять усі разом, гуртом (останнім часом він укладав у голові щось подібне до класифікатора, навчався їх сортувати). Найнудніше тремтіння — це дрижаки з ідеально сталою частотою, без жодних відхилень. Наступними за цікавістю є частотно-модельовані тремтіння — то частіше, то рідше, залежно від інформації, що надходить з іншого кінця, хай би де той кінець був. Відтак нерегулярне дрижання у вигляді хвилі, коли змінюється частота й амплітуда. Їх треба розкладати у гармонічний ряд Фур’є, а це вже складніше. Часто беруться до уваги різноманітні кодування, певні субгармонійні частоти та силові рівні — треба мати лій у голові, щоб розібратися.

— Агов, Пенсьєро. — Це його сержант, Говард Лернер на прізвисько Лінтюх. — Ану витягуй свою сраку з вогню, швидко.

— Йой, сержанте, — цокотить зубами Едді, — та все норм, я так гріюся.

— Без-від-мо-вок, Пенсьєро! Там якийсь полкан хоче постригтися, і вже зараз, тому ходу!

— Оххх, хлопці-хлопці, — бурчить Енсьєро, повзе до спального мішка, порпається у торбі, шукає гребінець і ножиці — він ротний перукар. Його стрижки забирають години, а часом і дні, й легко вирізняються по всій Зоні — волосинка до волосинки, одразу вгадується відданість своїй справі шанувальника амфетаміну.

Полковник уже чекає, сидить під електричною лампочкою. Лампочка живиться електроенергією від іншого рядового, той сидить у тіні і крутить здвоєну ручну корбу генератора. Це друг Едді, рядовий Педді «Електро» МакҐоніґл, ірландець із Нью-Джерсі, один із мільйонної доброчесної та меткої бідноти, яку ви знаєте з фільмів — мабуть, бачили, як вони танцюють, співають, розвішують на мотузці білизну, впиваються на поминках, переживають, що діти підуть не тією стежкою, я вже й не знаю, Оотче, хлопчина він у мене добрий, але зв’язався з тією босотою, та інші жалюгідні голлівудські брехні аж до і включно з цьогорічним хітом «Росте у Брукліні дерево». Орудуючи своєю кривулякою, Педді має щось подібне до дару Едді, проте в іншій формі — передає, а не сприймає. Лампочка світиться наче й рівно, але насправді це послідовність електричних піків і спадів, і чергуються вони залежно від швидкості обертання ручок. Тільки завдяки тому, що нитка розжарювання всередині лампочки пригасає досить повільно і щоразу приходить наступний пік, ми тішимося оманливою видимістю постійного світла — насправді ж це чергування невловимої гри світла і темряви. Так, звичайно, невловимих. Суті послання Педді ніколи не усвідомлює. Його надсилають м’язи та скелет, сукупність рухів тіла, що навчилося бути джерелом електричного струму.

Саме цієї миті Едді Пенсьєро тремтить і не звертає уваги на електричну лампочку. Його власне послання доволі цікаве — десь зовсім поруч хтось серед ночі грає блюз на губній гармошці.

— Шо таке? — хоче знати Едді, стоячи під білим світлом за мовчазним полковником у парадній формі. — Егей, МакҐоніґле, ти чуєш?

— Ага, — посміюється Педді з-за генератора, — чую твій вихлоп — полетів, крильми лопоче зі сраки. Такево я чую! Ги-ги!

— Сам не бзди! — відповідає Пенсьєро. — Не чуєш ти ніякого вихлопу, ірландська ти клишонога мавпо.

— Ей, Пенсьєро, а знаєш, шо на новому гідролокаторі від еталіянської субмартни чути?

— Е… а що?

— Пііпмммакароннни-пііпмакароннни! Отаке чути! Ги-ги-ги!

— Йди до сраки, — каже Едді і заходиться причісувати сріблясто-чорне полковникове волосся.

Допіру гребінець торкається голови, як полковник починає говорити:

— За звичайних умов на побудинкове прочісування ми витрачаємо не більше 24 годин. Від заходу сонця до заходу сонця, від будинку до будинку. На початку і в кінці чорнота і золото, ну, десь так, ну, силуети, роздовбані небеса чисті, як у циклорамі. А тут такий захід сонця, що вже навіть не знаю. Думаю собі, може десь вибухнуло? Справді — десь на сході? Ще один Кракатау? Інакше називається, але так само екзотично… кольори геть інші. Вулканічний попіл, а чи якась інша дрібнодисперсна речовина, зависла в атмосфері, якось дивно заломлює кольори. Ти про це знав, синку? Не одразу й повіриш, правда? Якщо можна, внизу трохи довше, а зверху так, аби не треба було причісувати. Так-так, рядовий, кольори змінюються, ще й як! Питання в тому, чи змінюються вони згідно з чимось? Чи модулюється щоденний сонячний спектр? Не те щоб випадково, але систематично, ось цим невідомим продуктом у переважаючих вітрах? Чи є там якась інформація для нас? Серйозні питання, тривожні… А ти сам звідки, синку? Бо я з Кеноші, Вісконсин. У моїх батьків невеличка ферма. Аж до Чикаго снігова рівнина і стовпи парканів. Сніг засипає старі машини — стоять на каменюках по дворах… такі здоровецькі кучугури… поховальне бюро, а не Вісконсин.