Маргериту намагалися відмовити від поїздки до Голлівуду, але вона все ж поїхала, і поїздка та виявилася провальною. Коли повернулася, тут уже був Ролло, він вберіг її від найгіршого. Упродовж місяця вилучав гострі предмети, не пускав вище першого поверху, ховав хімікати, а це означало, що спала вона дуже небагато. Лишень задрімає — прокидалася в істериці. Боялася спати. Боялася, що не знатиме, як повернутися.
Ролло не міг похвалитися метким розумом. Бажав добра, але за місяць із нею зрозумів, що не витримує, хоча, правду кажучи, всі дивувалися, що він протримався так довго. Ґрету передали Зиґмунду майже у такому ж стані, але принаймні не в гіршому.
Уся біда із Зиґмундом полягала в місці, де йому доводилося жити, себто у потворі з протягами та бійницями, що витріщалися на холодне озерце в Баварських Альпах. Деякі частини тієї почвари збереглися, либонь, від часу падіння Риму. Саме туди Зиґмунд її і привіз.
Чомусь вона вирішила, що в ній тече єврейська кров, а справи з цим у Німеччині на ту пору, як усім відомо, були кепські. Маргерита страшенно боялася, що її «викриють», у кожному подуві вітру знадвору їй вчувалося сопіння гестапо. Зиґмунд цілісінькими ночами доводив помилковість її підозр, проте і йому це вдалося не ліпше за Ролло. Приблизно в той час у неї виявилися перші симптоми.
Хай би скільки психогенними були ті болі, тики, висипання і нудоти, страждання її було невдаваним. З Берліна на цепеліні прибували фахівці з голковколювання, приходили серед ночі з маленькими оксамитовими валізками із золотими голками. По Зиґмундовім замку юрмами тинялися віденські аналітики, індійські святі, баптисти з Америки, а естрадні гіпнотизери і колумбійські curanderos[480] спали на килимках біля каміна. Не рятувало геть нічого. Зиґмунд стривожився, а невдовзі зауважив і Маргеритину схильність до галюцинацій. Мабуть, саме вона запропонувала Чорно-Карму. Того літа всі їхали туди на лікування грязями, гарячими і масними, з домішками радію, чорними, як смола, з бульками і без. Ах. Кожному, хто потерпав від такої недуги, легко уявити сподівання Маргерити. Цілющі грязі мають лікувати і не таке.
А чим усі займалися того літа перед Війною? Снили. Влітку, коли лейтенант Морітурі приїхав до Чорно-Карми, курорти були переповнені сновидами. У посольстві роботи для нього не було, запропонували узяти відпустку до вересня. Він мав би відчути — щось затівається, проте поїхав до Чорно-Карми, цілими днями сьорбав «Pilsener Urquelle[481]» у кав’ярні біля озера у Парку з Павільйоном. Тут він був чужинцем, майже завжди напідпитку, бездумно заливав очі пивом і майже не говорив їхньою мовою. Але те, що він там побачив, мало відбуватися по всій Німеччині. Зумисне шаленство.
Маргерита та Зиґмунд походжали тими ж доріжками в тіні магнолій, сиділи на тих самих кріслах-гойдалках, слухаючи концерти патріотичної музики… коли дощило — сиділи за грою в карти у салоні свого курзалу. Вечорами дивилися на феєрверки — водограї пінилися іскрами ракет, жовті вибухи зірок у високості над Польщею. Сезон сновидінь… і ніхто з курортників так і не зміг бодай щось прочитати у складених з вогнів візерунках. Для них вони здавалися веселими світлячками, дуже норовливими, як фантазії, вони спалахували то в одному, то в іншому оці й тяглися по шкірі, наче віяла зі страусового пір’я п’ятдесятирічної давності.
Коли ж Зиґмунд нарешті стривожився через її зникнення, коли вони стали для нього чимось значним? Щоразу вона давала доволі правдоподібні пояснення: ходила до лікаря, випадково зустріла давню подружку, задрімала у грязьовій ванні, не встежила за часом. Мабуть, цей незвичайний сон і збудив нарешті у нього підозру, бо чого тільки він не натерпівся на півдні через її безсоння. Повідомлення про дітей у тамтешніх газетах, може, і не справляли враження, принаймні, тоді. Зиґмунд читав тільки заголовки, і то хіба зрідка, аби чимсь розважитись.
Морітурі бачив їх частенько. Зустрічалися, кланялися, обмінювалися «хайль-гітлерами», тож лейтенант мав кілька хвилин, щоб попрактикуватися у німецькій мові. Як не рахувати офіціантів і барменів, вони були єдиними, з ким він розмовляв. На тенісних кортах, стоячи у черзі до павільйону з водою у прохолоді колонади, на водному corso[482], конкурсі квітів, венеційському fête[483] Зиґмунд і Маргерита майже не змінювалися — він зі своєю, як Морітурі здавалося, Американською Усмішкою, навколо бурштинового мундштука погаслої люльки… його голова, наче різдвяна прикраса на ялинці… як давно це було… вона у жовтих окулярах від сонця та в капелюшку під Ґарбо. Що у ній змінювалося з дня у день, то хіба квіти: кручені паничі, мигдаль, наперстянка. І Морітурі вже з нетерпінням чекав на ці щоденні зустрічі. Його дружина та доньки десь на іншому краї світу, сам він у вигнанні в країні, яка пригнічує і збиває з пантелику. Йому бракувало звичайної поштивості у відвідувачів зоопарку, бракувало слів путівника. Розумів, що у відповідь він витріщається з такою ж цікавістю. Вони його зачаровували європейським блиском: вершково-білі бабці на розкритих шезлонгах, ветерани Великої Війни, немов незворушні гіпопотами, відмокали у сталевих ваннах, їхні зманіжені секретарі пронизливо верещали, наче мавпочки, вздовж усієї Sprudelstrasse[484], а нижче, під склепінням лип і каштанів, з нескінченним ревінням величезними драглистими бульками вивергався із кипучого джерела діоксид вуглецю… але Зиґмунд із Маргеритою заворожували найбільше.
— Вони мали вигляд таких самих чужинців, як і я. У всіх нас є антени — хіба не так? — налаштовані розпізнавати своїх…
Якось пополудні він цілком випадково зустрівся із Зиґмундом, він був сам і здавався такою собі твідовою статуєю, що спиралася на тростину перед Інгаляторієм, мав він вигляд заброди, що не знає куди йти, та й бажання кудись іти не має. І вони просто розговорилися — мабуть, настав для того час. Незабаром пішли звідти крізь натовпи недужих іноземців, Зиґмунд розповідав про прикрощі з Ґретою, про її фантазії щодо єврейства, її часті зникнення. Напередодні він спіймав її на брехні. Прийшла пізно, руки часто тремтіли, ніяк не могла заспокоїтися. Зиґмунд почав помічати дещо дивне. Її туфлі заляпані підсохлими пацьорками чорного болота, шов на сукні розійшовся, наче тріснув, хоча вона саме скидала зайві кілограми. Але йому забракло мужності сказати про все це просто їй у вічі.
А Морітурі, який читав газети, одним махом склав усе докупи, перед ним наче вискочило чудовисько з прирученого виру газів у Trinkhalle[485], але йому бракувало слів, німецьких чи якихось інших, щоб розповісти про це Зиґмундові, тож Морітурі, Пивний Лейтенант, почав за нею ходити назирці. Вона ніколи не озиралася, але знала, що він іде слідом. На щотижневому балу у курзалі він уперше відчув: вони щось приховують. Маргеритині очі він звик бачити лише крізь сонцезахисні окуляри, тепер вони відкрилися і жаско палали, вона не зводила з нього погляду. Кур-оркестр грав мелодії з «Веселої удови» і «Таємниць Сусани», старомодну музику, але щоразу, коли її уривки лунали десь на вулиці багато років потому, вони завжди нагадували йому про невимовний смак тієї ночі, коли вони втрьох стояли на краю безодні, глибини якої їм ніколи не зміряти… остання реприза європейських тридцятих, яких йому так і не довелося спізнати… які для нього ще й особлива кімната, салон наприкінці дня: худорляві дівчата у сукнях, очі підведені тушшю, чоловіки з гладко виголеними обличчями, елегантні, немов кінозірки… і тут уже не опереткова, а танцювальна музика, витончена, заспокійлива, дещо «модернова», яка так елегантно пірнає у сучасні мелодійні лади… кімната нагорі залита світлом призахідного сонця, товсті килими, голоси не промовляють нічого обтяжливого чи складного, усмішки розуміючі й поблажливі. Того ранку він прокинувся у м’якій постелі і з нетерпінням чекав вечора у кабаре, танців під популярні пісні про кохання у манірному та відшліфованому стилі. Салон удень з ледь стримуваними слізьми, димом, обережною пристрастю був для нього проміжною станцією на шляху від комфортабельного ранку до комфортабельної ночі: Європа, задимлений, міський страх перед смертю, а найнебезпечніше — пізнавання в очах Маргерити, їхня втрачена зустріч у курзалі, чорні очі серед хитросплетіння коштовностей і старих заспаних генералів у ревінні Brodelbrunnen[486] знадвору, що заповнює прогалини в музиці, як невдовзі машинерія заповнить небо.
