Тепер її погляд — дедалі гнітючіший — уже розбив чуйне Слотропове серце, і розбиває знову і знову, той самий погляд, кинутий, поки він їде повз неї, охоплений сутінками трясовини і занепалої колонії, бензоколонками зі скелетами помп, бляшаними рекламними щитами «Моксі», тирличними і солодко-гіркуватими, як і смак, що його пропонують з обвітрених стін бараків, скільки вже Останніх Разів дивився у дзеркало заднього виду, і все надто далеко у металі й запалюванні, допускаючи, що денні мішені реальніші, ніж те, що може раптом статися за Законом Мерфі, там, де може бути порятунок… Заблукавши, знову і знову, повз бідолашний, затоплений через прорив у греблі Беккет, вгору й униз поруділими схилами, пополудні іржавіють граблі, небо пурпурово-сіре, темне, як пожована жуйка, туман заходиться виводити у повітрі білі пасма, обернені до землі на чверть, на пів дюйма… одного разу вона на нього подивилася, безперечно, він пам’ятає це досі, через прилавок їдальні на колесах, дим від гриля наполегливо обробляє вікна, як крем для взуття на клапті шотландки помалу пробивається назовні, музичний автомат поблискує під мукання тромбона, секція язичкових вкидає свінгові ноти точнісінько у борозну між тишею інтервалу і наступним тактом, підстрибуючи на па (хм) па (хм) па, і точнісінько у борозну, і ти знаєш, що вона випереджає, але видається, наче запізнюється, ви обоє по обидва боки прилавка це відчуваєте, відчуваєте — ваша епоха переноситься у якийсь новий час, що дає можливість забути про все, гидкі очікування старих, що застигли у сопливій біфокальній байдужості, мільйони спостерігали, як ви витанцьовували лінді-хоп у напрямку до прірви, спостерігало стільки мільйонів, скільки треба… Безперечно, Слотроп її втратив, і продовжував втрачати — цього хотіла Америка, — з вікон «ґрейгаунда», від’їжджаючи, до скошених кам’яниць, позеленілих, укритих берестами, до відмови сприйняття або, ще лиховісніше, сили волі (колись ці слова для тебе щось важили), вона рушила далі, безтурботна, забагато їхнього, жодного шансу для випадкової літньої примари на її узбіччі…

Кинула Слотропа з його міськими рефлексами і гарвардськими спортивними шкарпетками — кайданками з червоними кільцями, ланцюгами з коміксів (хоча самого коміксу практично ніхто не бачив, стрибунець знайшов його випадково уже під вечір у піску на беркширській косі. Звали героя — ну, або створіння — Гномоном Він — чи воно — ніколи не влазив у кадр, тож не розбереш, що воно є. Гномон — пурх сюди, пурх туди — ставався «через вітер», що читачі мають розуміти як «з огляду на потік, більш-менш суцільний і вертикальний, своєрідну стіну в постійному русі», і за нею був інший світ, де Гномон займався справами, яких читачам нізащо не зрозуміти).

Далеко, так, усе це досить далеко. Безумовно. Підійдеш заблизько — і вже болить, хочеться її повернути. Але ось вона, одержимість Еврідікою, повернення когось звідкись… хоча було б значно простіше взяти і залишити її з віддихом смердючого карбіду і супу з дохлих канарейок, а собі видертись і втішатися, отримавши яке-небудь нехитре факсиміле… «Навіщо її повертати? Навіщо намагатися? Це лиш різниця між справжньою квитанцією і тією, яку ви для Них малюєте». Ні. Як він може в таке повірити? Їм хочеться, щоб він повірив саме у це, але як він може? Жодної різниці між квитанцією та її зображенням, звичайно, весь їхній розрахунок ґрунтується саме на цьому… але вона має бути чимось більшим за малюнок, чимось справжнім, обіцянкою заплатити…

З усіх своїх імовірних батьків — Макса Шлепціґа та статистів у масках по один бік руху кіноплівки, а також Франца Пьоклера і, безперечно, інших пар рук, зайнятих облапуванням штанів тієї ночі на «Alpdrücken», по інший бік — Б’янка найближча у цю останню можливу мить під палубами, ось тут, за ненажерливим шакалом, найближча до вас, до тих, хто ввійшов у це сліпуче маєво, самотньо скоцюрбився на сидінні, кому цілу ніч жодного разу не загрожували ані по горизонталі, ані по діагоналі, найближче саме до вас, чия відстороненість від безбарвної любові її матері є цілковитою, до таких, хто каже «аякже, я їх добре знав», знехтувані, пирхаєте «беріть мене до уваги», неспроможні, думаєте «мабуть, якась повія»… Ви їй миліші за усіх інших, і ви її більше не побачите — хтось вам про це має сказати.

На шляху вгору трапом Слотроп здригається від яскравого рядка зубів, що блищать із темряви люку.

— Я спостерігав. Сподіваюсь, ви не заперечуєте. — Схоже, той самий япошка, і тепер він відрекомендовується як Морітурі, лейтенант японського Імператорського флоту.

— Та-а-а, я-а… — а чого це Слотроп так тягне слова? — бачив, як ви спостерігали… вчора увечері також, містере…

— Гадаєте, я вуайєрист. Так-так, саме так і думаєте. Але ні. Тобто жодної втіхи. Просто, коли спостерігаю за людьми, самому не так маркітно.

— Ну, то таке, лейтенанте… а чому б не… приєднатися? Вони завжди шукають собі… товариство.

— Крий Боже, — шкіриться широчезною гранчастою посмішкою, — тоді буде ще маркітніше…

На юті під помаранчево-червоним смугастим тентом розставлені столи і стільці. Слотроп і Морітурі панують тут майже одноосібно, якщо не брати до уваги дівчат у бікіні, котрі сидять на сонці — поки не сховалося, бо просто по курсу збираються дощові хмари. Здалеку долинає гуркіт грому. Повітря прокидається.

Стюард приносить каву, вершки, вівсянку і свіжі помаранчі. На вівсянку Слотроп дивиться з відвертим сумнівом.

— Я візьму. — Лейтенант Морітурі присвоює миску.

— Так-так, будь ласка. — Слотроп зауважує, що япошка має густі відстовбурчені вуса. — Ага, ага. Розумію, що до чого. Смакує вівсянка! Який сором. Латентний англофіл — ось, ви почервоніли. — Показує пальцем і сміється: ха, ха, ха.

— Вивели мене на чисту воду. Таки-так. Шість років був не на тім боці.

— Не пробували зіскочити?

— І з’ясувати, що ви за люди насправді? Ой, так, так. А якби -філ змінився на -фоба? Де б я був? — Посміюється, випльовує апельсинову кісточку за облавок. Скидається на те, що він пройшов кількатижневе тренування у школі камікадзе на Формозі, але вилетів звідти через непридатність. Йому так і не пояснили чому. Мав неправильні схильності.

— Мав неправильні схильності — зітхає він. — То мене знову відрядили сюди, через Росію та Швейцарію. Цього разу по лінії Міністерства пропаганди. — Цілими днями переглядав кінохроніку Союзників, шукав, що можна висмикнути і втулити у свої кіножурнали, аби Вісь здавалася хорошою, а супротивник — поганим. — Все, що відомо мені про Великобританію, знаю із таких матеріалів.

— Видно, німецькі фільми спотворили не тільки ваші погляди.

— Маєте на увазі Маргериту. А знаєте, як ми з нею познайомилися? Через спільного друга з «Ufa»! Я був у відпустці у Чорно-Кармі, перед самим вторгненням до Польщі. У тому містечку, де ви до нас підсіли, тоді це був курорт. Я бачив, як ви впали у воду, а потім видерлися на облавок. Бачив також, як за вами спостерігала Маргерита. Не ображайтесь, будь ласка, Слотропе, але вам ліпше обходити її десятою дорогою.

— А чого ображатися. Я знаю, що тут відбувається щось лихе. — Він розповідає про випадок на Sprudelhof і про втечу Маргерити від привида у чорному.

Лейтенант похмуро киває, підкручує вус, щоб той стрілкою дивився йому в око.

— Вона не розповідала, що там сталося? Ой, так-так, Джеку, вам варто це знати…

ІСТОРІЯ ЛЕЙТЕНАНТА МОРІТУРІ

Війни мають властивість затьмарювати передвоєнні дні. Озираючись, бачиш дуже багато галасу й тяжінь, але людям притаманно забувати. Безперечно, війна примітніша, так, але все ж… чи не легше побачити прихований механізм у днях, що ведуть до події? Є домовленості, речі, які слід прискорити… і краї часто піднімаються, нехай на якусь коротку мить, тож ми бачимо речі, яких нам бачити не належить…