До світанку кілька годин, сонце ще десь за неозорими просторами Росії. Згущується туман, машини вповільнюють хід. Під кілем білої яхти скреготять залишки затонулих суден. Весняні трупи погойдуються серед уламків і перевертаються, коли «Анубіс» проходить над їхніми головами. Під бушпритом золотий шакал, єдине створіння на борту, здатне бачити крізь туман, вдивляється у далечінь уздовж річки, визирає Свінемюнде.
□□□□□□□
Слотропу сниться Лландидно, якось він провів там дощову відпустку і цмулив біттер у ліжку з донькою власника буксира. Саме там Льюїс Керрол написав свою «Алісу в країні чудес», тому в Лландидно і спорудили пам’ятник Білому Кроликові. І Білий Кролик розмовляв зі Слотропом, вів серйозні розмови на актуальні теми, але Слотроп, прокинувшись, як завжди, все забував. Лежить і дивиться на короби та жолоби для кабелю над головою, вкриті азбестом коліна, на труби, прилади, баки, розподільні щити, муфти, клапани та їхні кущисті тіні. Страшенний гуркіт. Крізь люки сотається сонячне світло, а це означає, що настав ранок. Боковим зором він бачить тріпотіння червоного.
— Тільки Маргериті нічого не кажіть. Благаю. — Це Б’янка… Волосся до пояса, на щоках патьоки туші, очі палають. — Вона мене приб’є.
— Котра година?
— Сонце давно зійшло. А нащо вам?
Навіщо йому. Гм-м. Може, знову заснути, тут-таки.
— А мама на тебе гнівається, чи як?
— Ой, та геть здуріла, каже, що в мене роман з Танатцом. Божевілля та й годі, ми з ним просто друзі, не більше… якби вона звертала на мене бодай трохи уваги, то зрозуміла б.
— На твою дупцю, лялю, вона звертає немало уваги.
— Матір Божа! — підсмикує сукню, обертається так, щоб бачити через плече і Слотропа. — Досі відчуваю. Сліди лишилися?
— А підійди-но ближче.
Вона підходить до нього, усміхається, щокроку витягує пальчики ніг.
— Бачила, як ви спите. Такий, знаєте, гарненький. Мама каже, що ви жорстокий.
— Сама переконайся. — Нагинається і ніжно кусає її за сідницю. Б’янка здригається, але не відступає.
— М-м. Тут «блискавка», чи не могли б ви… — Стенає плечима, вигинається, поки він її розстібає, а тоді червона тафта ковзає униз, і, аякже, на її сідницях — ідеальної форми і гладеньких, наче вершки, — проступають один чи два лавандові синці. Хоча дівчина аж ніяк не пишна, а все одно затягнута у крихітний чорний корсет, що стискає її талію до діаметра пляшки бренді й випинає манюні груденята крихітними білими півмісяцями. Атласні зав’язки, оздоблені вигадливою порнографічною вишивкою, спадають обабіч стегон і підтримують панчохи, прикрашені згори темним алансонським мереживом. Задньою частиною стегон ніжно голубить Слотропове обличчя. Він заходиться несамовито їх кусати, як справжнісінький дупофіл, а тим часом намацує рукою і пестить губки і клітор, тож Б’янка перебирає ніжками у нервовому танці, її яскраво-червоні нігті уп’ялися гострими голками в ноги попід горішнім краєм панчіх, а він робить засоси, червоні туманності в найчутливіших її місцях. Вона пахне милом, квітами, потом і лоном. Її довге волосся спадає до Слотропових очей, м’якеньке і чорне, посічені кінчики дощем шерехтять на білих боках… вона обертається і стає на коліна, щоб розстібнути його напрасовані штани. Нагинається, загортає волосся за вуха, бере головку Слотропового члена у напомаджені губки. Її очі зблискують крізь папороть вій, ручки щуренятами шастають по його тілу, розстібаючи, пестячи. Таке струнке дівча — її горло ковтає, напружується до стогону, коли він хапає її за волосся і намотує… вона його зрозуміла. Добре знає, коли закрити ротик і встати, паризькі туфельки на високих підборах вмостилися обабіч нього, погойдуються, волосся злегка хвилюється, підкреслюючи її обличчя, чорний корсет обрамляє лобок і животик. Задерши голі руки, Б’янка підіймає довге волосся, трясе головою, щоб грива заструменіла по спині, а відтак гострі, як голки, пальчики повільно мандрують униз, змушуючи його завмерти в очікуванні, униз атласом, блискучими галичками та мереживом аж до самих стегон. Потім її обличчя, кругленьке, як у дитини, пухкеньке, оченята підведені нічними тінями, шугають донизу, бо вона саме вклякає, спрямовує у себе його член і так повільно починає лаштуватися, терзаючись, аж поки він її не заповнює цілковито, поки не набиває її до краю…
І тоді стається щось трохи кумедне. Не сказати, щоб Слотроп усвідомлював це тієї миті, ну, коли все відбувалося, але потім йому таки спадає на думку, що він — хоча це трохи й дивно — якимсь чином опиняється, так би мовити, всередині власного члена. Якщо тільки можна собі таке уявити. Так-так, геть чисто всередині власного метропольного органа, всі інші — колоніальні — забуті й покинуті напризволяще, руки та ноги, здається, переплелися із судинами та капілярами, сперма реве щораз гучніше, готується до виверження десь під ногами… каштаново-вечірнє піхвосвітло пробивається єдиним промінчиком крізь отвір нагорі, переламується на прозорих сосках, що омивають його знизу. Він оточений зусібіч. Усе от-от скінчиться, скінчиться неймовірно, він зовсім безпорадний у вибуховому emprise[479]… відлунює червона плоть… незвичайне відчуття очікування на піднесення…
Вона мчить, гарненька його вершниця, обличчям до стелі, тріпоче вгору і вниз, горішні м’язи стегон напружені, мов канати, дитячі груденята вилазять з вирізу корсету… Слотроп притягує Б’янку до себе за соски і добряче прикусує кожен. Ковзнувши руками по його шиї, обійнявши його, вона починає кінчати, він також, і їхня повінь єдиною детонацією доторку підносить його вгору з очікування, з ока на вершині вежі усередину Б’янки. Зголошує порожнечу — що це ще може бути, як не владний голос самого Агрегату?
Десь поміж їхніми непорушними тілами тріпоче її серце, синичка у снігах, волосся сповиває і закриває їхні обличчя, біля його скронь та очей знову і знову бігає її язичок, об його боки труться ноги у шовковистих панчохах, на гомілках і щиколотках відчувається холодна шкіра її туфель. Коли вона його обіймає, її лопатки підносяться крильми. Що сталося? Слотропу хочеться плакати.
Вони довго одне одного обіймають. Вона каже, що десь треба сховатися.
— Аякже. Але тра буде зійти у Свінемюнде, ну, десь там.
— Ні, можна і тут. Я — дитина, тож знаю, як ховатися. Я і тебе сховаю.
Ще б пак. Вона сховає. Просто тут, просто тепер під макіяжем і вигадливою білизною вона існує, кохання, невидимість… Для Слотропа це справжнє відкриття.
Але руки її вже боязко спадають з його шиї, і на те є причина. Так, він затримається на якийсь час, але зрештою піде, тож і його треба вважати однією з утрат Зони. Патериця Папи назавжди залишиться сухою, як і нерозквітлий Слотропів прутень.
Тож, відступаючи, він робить це на широку ногу. Створює цілий апарат відступу, робить собі щеплення від забування, виїзні візи любовним покусуванням… але про повернення уже забув. Поправляючи краватку-метелика, змахуючи порошинки з лискучих вилог смокінга, застібаючи штани, вже знову в денному однострої, він повертається до неї спиною і тупотить трапом нагору. Остання мить, коли їхні погляди торкалися одне одного, вже позаду…
Самотня, вклякнувши на пофарбованій сталі, як і її мама, вона знає, що страх прийде, коли день запалає на повну. І так само, як і до Маргерити, найгірші видіння до неї приходять у чорно-білих тонах. Що не день вона наближається до краю чогось. Їй часто сниться та сама подорож: потягом, між двома добре відомими містами, освітлена переливчастими брижами, які в кіно позначають дощ за вікном. Вона у «пульмані», надиктовує свою історію. Нарешті почувається спроможною розповісти про свій особистих жах, розповісти дохідливо, щоб пройняло інших. Можливо, саме тому вона й не переступить через край, туди, у солоно-сріблисту темряву, що ваговито згортається на периферії свідомості… коли вона відрощувала собі гривку, у темних кімнатах її власне незвичне волосся біля очей нависало, як чиясь присутність… Тепер у її розвалених вежах несамовито розгойдуються під вітром і бемкають дзвони. Де по каменю більше не ковзають її коричневі каптури, похитуються, а чи й ляскають потерті мотузки. Її вітер здуває кожну порошинку. Якесь старе денне світло: пізнє і холодне. Жахіття у якнайяскравішу пору дня… вітрила в морі надто малі й далекі, щоб щось важити… вода занадто невмолима й холодна…
