Наступного вечора Морітурі йшов за Маргеритою востаннє. Втоптаними стежками попід знайомими деревами, повз німецький ставок із золотими рибками, що нагадував йому про дім, через поле для гри у гольф, де останні біловусі чоловіки того дня виплутувалися з пасток і долали перешкоди, хлопчаки із ключками та м’ячами у вечірньому сяєві виглядали уособленням уваги, на фашистський лад салютували оберемки ключок… На Чорно-Карму того вечора зійшли мертвотно-бліді сутінки зі слабким фіолетовим відтінком: небокрай — біблійна кара. Ґрета — у чорному, капелюшок з вуаллю закриває майже всю зачіску, з плеча на довгому ремінці звисає сумочка. Вибір місць призначення звузився до єдиного, Морітурі потрапив у сильце, яке приготувала для нього ніч, і розуміння сповнювало його, наче вітер із зарінку: і куди вона зникала, і як діти із тих заголовків…

Вони прийшли до краю заболоченого ставу — підземної прояви, давньої, як Земля, тут, на Курорті, частково обгородженої та поіменованої… Жертвою мав стати хлопчик, він затримався, коли інші вже пішли. Його волосся було холодним снігом. Морітурі вдалося почути лише уривки сказаних слів. Спершу хлопчик її не боявся. Може, не впізнав, що вона з його снів, то могла бути єдина його надія. Але вони це унеможливили, його німецькі наглядачі. Морітурі у мундирі стояв неподалік, вичікував, розстібнув кітель, щоб легше рухатися, хоча рухатися не хотілося зовсім. Очевидно, вони повторювали цю потворну сцену з давніх-давен…

Її голос посилювався, хлопчик затремтів.

— Ти надто довго був у вигнанні. — Гучний виляск у сутінках. — Ходімо додому, ходімо зі мною, — вигукнула вона, — вертаймось до твого народу. — Тепер він уже виривався, але її рука, рука у рукавичці, лапа з пазурами, сягнула і міцно вхопила його за лікоть. — Шмат жидівського гімна. Від мене не втечеш.

— Ні… — але з переходом у зухвале верескливе запитання.

— Ти знаєш, хто я. Мій дім — це форма Світла, — передражнює із сильним єврейським акцентом, награним і фальшивим. — Я ходжу по всій Діаспорі, шукаю заблукалих дітей. Я Ісраель. Я Шехіна, цариця, донька, наречена і матір Божа. І я поверну тебе, скалко розбитої чаші, навіть якщо доведеться тягти тебе за паскудний маленький обрізаний пеніс…

— Ні…

Відтак лейтенант Морітурі здійснив єдиний героїчний вчинок за свою кар’єру, хоча цього в досьє і нема. Хлопчик пручався, але вона його підхопила, одна рукавичка поміж ноги. Морітурі кинувся вперед. За мить усі троє зчепилися і почали борюкатися. Сіра нацистська скульптурна група, що могла отримати назву «Родина». Жодної вам грецької нерухомості, ні, вони рухалися. Але суть не у безсмерті, ось що їх різнило. Ані виживання поза відчуттями такого, ані передачі з покоління в покоління. Приречені, як авантюра д’Аннунціо у Фіуме[487], як сам Райх, як бідолашні створіння, від яких хлопчик тепер вирвався і чкурнув у вечір.

Маргерита впала на краю величезного темного ставка. Морітурі вкляк перед нею, а вона плакала. Жахіття. Те, що привело його сюди, що зрозуміло і потягло настільки бездумно, тепер мостилося спати. Умовні рефлекси, вербальне, впорядковане й обмундироване «я» знову набрали сили. Стояв навколішки і тремтів, ніколи в житті він ще так не боявся. Назад на Курорт його привела вона.

Тої ж ночі вона і Зиґмунд виїхали. Можливо, хлопчик надто злякався, можливо, було надто темно, у самого Морітурі виявилися сильні покровителі, бо він, Бог йому свідок, був там достатньо помітним — хай там як, але поліція не прийшла.

— Мені ніколи й на думку не спадало поїхати до них. Глибоко в душі я усвідомлював, що це вона вбивала, можете мені за це дорікнути. Але я бачив, до чого воно йшлося, і все стало на свої місця, офіційно чи ні, ну, ви розумієте…

Наступного дня було 1 вересня, і діти більше не могли б загадково зникати.

Перед полуднем потемніло. Під дашок попльовує дощик. Морітурі й далі не торкається своєї миски з вівсяною кашею. Слотроп спливає потом, витріщається на яскраві рештки помаранча.

— Слухайте, — спрацьовує його кмітливий розум, — а як щодо Б’янки? Їй із Ґретою нічого не загрожує, як гадаєте?

Ворушить вусами.

— Що ви маєте на увазі? Питаєте, чи можна її врятувати?

— Ох, бі-біп, япона мать, ну…

— Слухайте, а від чого ви можете її врятувати? — Його очі виганяють Слотропа із затишку. Тепер дощ уже таки добряче періщить по дашку, прозорим мереживом тече з краю.

— Хвилиночку. Ох, курва, та жінка вчора, у Sprudelhof…

— Так. Не забувайте, що Ґрета теж бачила, як ви вилазили із води, а тепер подумайте, які серед цих людей ходять байки про радіоактивність — серед мандрівників з курорту на курорт, сезон за сезоном. Благодать. Святі води Лурда. Загадкова радіація, яка може так багато вилікувати — може, вона і є остаточною панацеєю?

— Е…

— Я спостерігав за її обличчям, коли ви дерлися на облавок. Я був з нею на краю тої радіоактивної ночі і знаю, що вона побачила цього разу. Одне з тих дітей — збережене, виплекане болотом, радієм, росло вищим і міцнішим, поки повільна, в’язка і повільна течія несла його підземеллями, рік за роком, аж поки нарешті — вже дорослий і змужнілий — він дістався річки, виринув з її чорного марева і віднайшов її, Шехіну, наречену, царицю, доньку. І матір. Дбайливу, як рятівне болото і сяючий ураніт…

Майже над самими їхніми головами сліпучим яйцем зненацька вибухає грім. Десь посеред гуркоту Слотроп буркоче:

— Не кажіть дурниць.

— Ризикнете перевірити?

Це взагалі хто, ага, ну так, це яп-лейтенант, це він так на мене дивиться. А де Б’янчині руки, її беззахисний рот…

— Ну, за день, щонайбільше — за два будемо у Свінемюнде, правильно? — говорить, аби не… та вставай же з-за столу, засранцю…

— Підемо далі каналом, от і все. Насамкінець це вже байдуже.

— Послухайте, у вас же діти, як ви можете таке казати? Все, що вам потрібно, це йти «далі каналом»?

— Я хочу, щоб війна на Тихому океані закінчилася і я повернувся додому. А коли вже ви питаєте, хочу сказати, що тепер саме час сливових дощів, бай-у, коли достигають сливи. Мені хочеться бути з Мітіко та нашими дівчатками і більше ніколи не покидати Хіросими. Вам би там сподобалося — місто на Хонсю, на березі внутрішнього моря, дуже гарне, не велике і не мале, досить велике для бурхливого міського життя і досить маленьке для такого потрібного людині спокою. А ці люди не повертаються, вони залишають свої будинки, отак…

Раптом один із вузлів, яким прив’язано до поперечини важкий від дощу тент, не витримує, біла хріновина миттю розшнуровується і починає теліпатися під дощем. Дашок просідає, обдає дощовою водою Слотропа і Морітурі, обох, і вони вшиваються на нижні палуби.

Розходяться у натовпі гультяїв, ті саме почали прокидатися. Слотроп уже ні про що більше не думає, аби здибати Б’янку; у кінці коридора серед десятка порожніх облич він помічає Стефанію, вона у білому кардиґані та штанях, махає йому рукою. До неї він пробивається мало не п’ять хвилин, і за цей час добуває келих «бренді-александра», якийсь карнавальний капелюх, приліплену до спини афішку, котра, якби хто прочитав нижньопомеранською, спонукала би дати Слотропові доброго копняка, сліди від губної помади трьох відтінків пурпурного і чорну італійську maduro[488], яку хтось завбачливо підкурив.

— Може, ви і маєте вигляд душі компанії, — вітає його Стефанія, — але мене не надуриш. Під радісною личиною бачу лик Йони.

— Маєте на увазі, оте, як його…

— Маю на увазі Маргериту. Замкнулася у гальюні, істерика. Ніхто не може її звідти витягти.

— І ви розшукали мене. А що Танатц?

— Щез кудись Танатц, і Б’янка теж.

— Бляха-муха.

— Маргерита вважає, що ви її прикінчили.

— Ні, не я. — Слотроп коротко переповідає історію лейтенанта Морітурі. Її élan[489], її незворушність почасти зникають. Гризе ніготь.