Сьогоднішня жертва, яку називатимуть Владімір (або ж Ілья, Серґій, Ніколай, залежно від настрою доктора), скрадається до входу в льох. Ця діра, щербата по краях, напевне веде туди, де глибоко й безпечно. Жертва має спогад чи то рефлекс ховатися у таку пітьму — тікала вже від ірландського сетера, той пахне димом і кидається, щойно помітить жертву… якось від зграйки дітей, нещодавно — від раптового вибуху світла, падіння цегляної кладки, яка пошкодила ліву лапу (ще болить, треба зализувати). Проте сьогоднішня небезпека — це щось нове: не така агресивна, систематична, хитра, жертва до такої не звикла. Життя тут значно простіше.

Дощить. Вітер ледве дихає, приносить запах, дивний для жертви, — вона жодного разу навіть близько не підходила до лабораторії.

Цей запах — етер, ним тхне від пана Едварда В. А. Пойнтсмена, члена Королівського хірургічного коледжу. Собака ховається за зруйнованою стіною, і ледь зникає кінчик хвоста, докторова нога провалюється в гостинне біле горло унітаза, якого доктор, зосередившись на здобичі, не помітив. Він незграбно згинається, витягуючи унітаз з купи сміття, стиха проклинаючи всіх нехлюїв, маючи, зокрема, на увазі не себе, а господарів потрощеного помешкання (якщо їх не вбило вибухом) або ж тих, хто вчасно не поцупив унітаз, у якому доктор застряг, здається, доволі ґрунтовно…

Містер Пойнтсмен підтягує ногу до розбитих сходів, злегка розмахується, аби не налякати собаку, і б’є унітазом об балясину з мореного дуба. Унітаз лиш тенькає у відповідь, дерево здригається. З нього знущаються — ну гаразд. Він сідає на сходинки, які височіють просто неба, і намагається зняти з ноги цю трикляту штуку. Не вдається. Доктор чує, як невидимий собака — кігті тихо цокають — щезає у безпечному льоху. В унітаз навіть рука не пролазить, аби розв’язати шнурівку бісового черевика…

Поправивши отвір плетеного підшоломника під носом так, що стає лоскітно, і поклавши собі не панікувати, містер Пойнтсмен встає, чекає, аби розійшлася кров, знову піднялася, застрибала мільйонами відгалужень посеред нічної сльоти, розсмокталася і втишилася — а тоді, накульгуючи і дзенькаючи, рушає назад до авто, щоб там йому допоміг юний Мехіко, який, сподівається доктор, не забув прихопити електричного ліхтаря…

Роджер із Джесікою помітили його нещодавно, він причаївся у кінці вулички із суцільною лінією будинків. Пошкоджень, які вони оглядали, завдала V-бомба, що знесла чотири житла, рівно чотири, акуратно, як в операційній. М’який запах дочасно потрощеного будівельного риштовання, прибитого дощем попелу. Натягнуті шнури, у прочілі дверей вцілілого будинку, за яким починаються руїни, мовчки тиняється вартовий. Якщо вони з доктором і встигли потеревенити, жоден не подає про те знаку. Джесіка помічає, як з отвору підшоломника визирають два ока незрозумілої барви, — схоже на середньовічного лицаря в шоломі. З якою потворою він прийшов сюди битися за свого короля? Руїни затримують його, здіймаючись ближче до залишків задніх стін, безглузде плетиво дранки, дошки підлоги, меблі, скло, шматки тиньку, довгі клапті шпалер, розколоті й побиті бруси: гніздечко-довгобуд якоїсь жінки, знову розібране до соломинки, викинуте на вітер і в темряву. З руїн підморгує латунний стовпчик ліжка, довкола нього закручений ліфчик, білий, ще довоєнний виріб із мережив та атласу, просто заплутався, кинутий… Несподівано у мимовільному запамороченні весь жаль, що накопичився у серці, вихлюпується на цю ганчірку, наче на викинуту і забуту тваринку. Роджер відкриває багажник. Чоловіки порпаються в ньому, витягують чималий брезентовий мішок, флакон етеру, сітку для ловів, свисток. Джесіка знає, що не повинна плакати: від сліз її очі в отворі підшоломника не шукатимуть їхнього Звіра краще. А та загублена благенька річ… чекає на господиню серед ночі, під дощем, чекає, що кімната довкола неї складеться докупи…

Ніч сповнена мряки, пахне мокрою псятиною. Пойнтсмен, схоже, десь заблукав.

— Я, мабуть, геть здуріла. Цієї хвилини я мала десь обжиматися з Бобром, дивитися, як він розпалює свою Люльку, а натомість я тут із цим ловцем, чи хто ти там, спіритуаліст, статистик, хто ти там є взагалі…

— Обжиматися? — Роджер мало не кричить. — Обжиматися?

— Мехіко. — Це доктор, він зітхає, на нозі унітаз, плетена балаклава перехнябилась.

— Вітаємо, а вам не важко так ходити? гадаю, нелегко… давайте сюди, спочатку в дверцята, ось так, ага, добре, — потому знову зачиняє дверцята на Пойнтсменовій щиколотці, тож унітаз тепер на сидінні Роджера, а сам Роджер наполовину лежить на колінах Джесіки, — тягніть чимдуж.

Подумки називаючи його малолітнім занудою і бісовим пересмішником, Пойнтсмен відхиляється на вільній нозі, буркоче, унітаз смикається туди-сюди. Роджер притримує дверцята й уважно вдивляється туди, де щезає нога.

— Якби нам трохи вазеліну або чого слизького. Стривайте! Стійте, Пойнтсмене, не ворушіться, зараз усе буде… — Лізе під авто, імпульсивний хлопчина, до пробки картера, перш ніж Пойнтсмен витискає із себе:

— Нема часу, Мехіко, він утече, утече.

— Ваша правда. — Знову випростується, намацує в кишені ліхтарика. — Я його вижену, а ви чекайте з сіткою. Ви ж можете нормально рухатися? Буде зле, якщо впадете саме тоді, коли собака вискочить.

— Та Господь з вами! — Пойнтсмен суне за ним у руїни. — Не налякайте його, Мехіко, це вам не Кенія чи щось таке, нам він потрібен, знаєте, щонайближче до норми.

Норма? Норма?

— Роджер, — озивається Роджер, блимаючи ліхтариком сигнал «короткий-довгий-короткий».

— Джесіка, — бурмоче Джесіка, йдучи за ним навшпиньках.

— Ну, друже, — вмовляє Роджер. — Тут у мене чудова пляшечка етеру, — відкриває флакон, помахуючи ним над проваллям льоху, а потім вмикає ліхтарика. Собака визирає з іржавого дитячого візочка, підстрибують чорні тіні, язик висолоплений, на морді — неприхований сумнів. — Та це ж місіс Нуссбаум[68]! — вигукує Роджер, так само, він чув, вигукував Фред Аллен по середах увечері на Бі-Бі-Сі.

— А шо ви, може, Лессі[69] щукали? — відказує собака.

Обережно спускаючись, Роджер відчуває, що пари етеру згущуються.

— Ну-ж-бо, друже, не встигнеш гавкнути — як усе скінчиться. Пойнтсмен просто хоче підрахувати, скільки ти випускаєш слини, от і все. Зробить малесенький надріз на щоці, скляну трубочку вставить, чого хвилюватися, правда? Покалатає дзвіночком. У лабораторії цікаво, тобі сподобається. — Здається, на нього діє етер. Роджер намагається закоркувати флакон: робить крок, нога провалюється в діру. Він смикається вбік, шукає, за щоб ухопитися. Затичка випадає з флакона і зникає серед мотлоху на самому дні зруйнованого будинку. Пойнтсмен десь згори кричить:

— Губку, Мехіко, ви забули губку! — Униз летить круглий і біленький дірчастий віхтик, танцює у промені ліхтарика.

— Ич який жвавий. — Роджер ловить губку обома руками і промахується, щедро розхлюпуючи етер. Находить її променем, а собака спостерігає зі свого візочка, дещо збентежений. — Ха! — він ллє рідину на губку, холодні струмені течуть по руках, аж доки флакон не порожніє. Стиснувши мокру губку двома пальцями, він нетвердою ходою прямує до собаки, підсвічує собі в підборіддя ліхтариком, аби підкреслити кровожерну гримасу, яку він, на його думку, демонструє. — Момент… істини! — Кидається вперед. Собака відстрибує кудись навскоси, мчить повз Роджера до виходу, а Роджер з губкою летить головою вперед простісінько у візочок, той під його вагою розвалюється. Наче в тумані, чує, як доктор нагорі пхинькає:

— Він тікає, Мехіко, скоріше!

— Та куди вже скоріше… — Стискаючи губку, Роджер вилазить із візочка, скидає його із себе, немов сорочку, демонструючи, як йому здається, доволі непогані спортивні здібності.