— Агов, люба, — гальма пронизливо вищать, — ми тут, знаєш, не за кулісами «Млина».

Це вона знала.

— Гмм, — кучерики падають, лоскочуть їй носа і додають до репліки понаднормової отрути, — не знала, що у такі місця пускають маленьких дітей.

— Ну, загалом кажучи, — він навчився відбивати закиди щодо своєї зовнішності, — дівчат-скаутів теж не викликали, правда?

— Мені вже двадцять.

— О, ну тоді можеш доїхати у цьому «ягуарі» до самого Лондона.

— Але мені в інший бік. Майже до Беттла.

— Хай буде туди й назад, не питання.

Вона відкидає з обличчя волосся:

— Мама знає, що ти тут?

— Війна моя мама, — оголошує Роджер Мехіко і нахиляється прочинити дверцята.

— Дуже дивно таке чути, — її забрьоханий черевичок намацує підніжку авто.

— Сідай, серденько, ти затримуєш виконання місії, кинь свій транспорт і вважай на спідницю, коли сідаєш, я б не хотів сотворити щось недоречне тут-таки, на вулиці Тенбридж-Велса…

Цієї миті падає ракета. Пікантно, пікантно… Гуркіт, глухий барабанний відгомін. Досить далеко від міста, небезпеки немає, проте й доволі близько та гучно — це підштовхує Джесіку, і вона долає чи не сотню миль до незнайомця: довгий балетний переліт, її чудовий кругленький задок повертається, влаштовується на другому сидінні, волосся — віялом, рука граційним крилом розгладжує знизу спідницю армійського кольору, а все навкруги ще деренчить од вибуху.

Він думає, що бачить дещо похмуро-пухирчасте, воно глибшає чи то темнішає швидше за хмари і прямує на північ. Чи вона тепер пікантно пригорнеться до нього, прохатиме захисту? Він навіть не вірив, що вона сяде в автомобіль, ракета чи не ракета, а тому замість низької передачі здає Пойнтсменовим «ягуаром» назад і з хряскотом переїжджає велосипед, від якого лишається купа брухту.

— Я вся твоя, — вигукує вона. — Цілковито.

— Гмм, — трохи згодом Роджер відшукує важіль, танцює на педалях, рррн, гарчить двигун, уперед, до Лондона. Але Джесіка йому непідвладна.

А щодо війни, то вона і є Роджерова мати, вона остаточно викорінила м’які та вразливі часточки надій і похвал, розкидані під слюдяними блискітками, крізь Роджерове мінеральне, надгробне «я», усе це, позбавлене сенсу, немов тужливий сірий приплив. Уже шість років, завжди в полі зору, завжди там, де він може її бачити. Він забув свій перший труп, як забув і те, коли вперше бачив смерть живого. Ось як віддавна це триває, більшість його життя. Місто, куди він прибуває сьогодні, — приймальня Смерті, де всі папери підписані, контракти готові, дні пораховані. Нічого спільного з його величною, садовою, ризиковою столицею, яку він знав у дитинстві. Він став Суворим Юнаком з «Білої візитації», павуком, що плете павутину чисел. Усі знають, що він не має друзів у відділі. А як інакше? Усі вони — самородки, ясновидці й божевільні маги, телекінетики, астральні мандрівники, збирачі світла. А він, Роджер, лише статистик. Жодного віщого сну, ані разу не надіслав і не отримав пророчого послання, ніколи не торкався безпосередньо Іншого Світу. Якщо і є щось таке, то воно виявиться в експериментальних даних, хіба ні? у цифрах… але наблизити або з’ясувати щось годі. То що ж дивного у його ворожнечі з Відділом Псі по обидва боки підвального коридору, з усією цією компанією явних трьох сигм[66]? Боже милосердний, можна подумати, що ви ставились би до них якось інакше.

Це їхня єдина очевидна потреба, настільки очевидна, що дратує його… І його потреба також, нехай так. Але як можна під яке завгодно «психічне» підводити наукову основу, коли смертність завжди підганяє, просто за межею розподілу «хі-квадрата», між киданням карт Зенера[67] і перервами у недолугому і натужному белькотанні медіума? Коли приходить спокій, Роджер починає міркувати: я намагатимуся знову й знову, отже, я хоробрий. Але здебільшого він картає себе за те, що не працює у пожежній охороні чи не креслить графіки Стандартних Рівнів Ураження на Тонну для груп бомбардувальників… що завгодно, аби обійтися без невдячного втручання у справи неминучої Смерті…

Вони наближаються до заграви над дахами будинків. Пожежні машини сигналять, минають їх, прямуючи туди само. Гнітючий район цегляних вулиць і мовчазних стін.

Роджер гальмує перед натовпом саперів, пожежників, місцевих мешканців у темних пальтах поверх білих піжам, бабусь, у нічних роздумах котрих пожежникам виділено спеціальну роль ні дуже прошу вас не націлюйте на мене цей величезний Шланг… о ні… хіба ви не скинене оці страшні ґумові чоботи… тактак ось…

Через кожні кілька ярдів стоять солдати, ріденький кордон, непорушний, є у ньому щось надприродне. Навряд чи Битва за Британію має виглядати настільки офіціозно. Але нові керовані бомби принесли потенціал загального жаху, що не піддається жодному обліку. У провулку Джесіка зауважує вугільно-чорний «пакард» із людьми в цивільному. Білі комірці сяють у пітьмі.

— Хто вони?

Він стенає плечима: «вони» — цілком достатньо.

— Неприємна компанія.

— Хто б казав. — Проте посміхаються вони по-давньому, звично. Колись вона трохи психувала через його роботу: чарівні підшивки на тему «хрущів», як славно… А тут ще його роздратоване зітхання: Джесіко, не роби з мене якогось холодного фанатика від науки…

В обличчя пашить жаром, жовтизна випікає очі, струмені б’ють у полум’я. Зачеплену за край даху драбину шарпають потоки повітря. Угорі на тлі неба щуляться в макінтошах силуети, вимахують руками, разом рушають роздавати накази. За пів кварталу лампи освітлюють рятувальну операцію серед мокрих обвуглених руїн. Від причепів із помпами і важких агрегатів розбігаються розтовстілі через тиск води брезентові шланги, з-під нашвидкуруч скручених муфт порскають зірки холодних, пекучо холодних бризок, коли вибивається язик вогню, вони спалахують жовтим. Десь жіночий голос по радіо — тиха йоркширська дівчинка розсилає підрозділи в інші частини міста.

Колись Роджер із Джесікою могли б зупинитися. Але обоє вони — вихованці Битви за Британію, обох завербували у чорноту досвітку і благання про порятунок, тупу інерцію бруківки і балок, цілковиту нестачу милосердя тих днів… На той час, коли витягуєш n-у жертву чи то фрагмент жертви із n-ї купи каміння, якось сказав він їй, сердитий, змучений, це вже береш не так близько до серця… величина n, можливо, для кожного своя, але даруй — рано чи пізно…

А крім виснаження існує щось іще. Навіть не повністю відійшовши від воєнного стану, вони, однак, почали м’яко відступати… нема ні часу, ні місця про це побалакати, а може, й потреби немає — обоє чітко усвідомлюють, що краще разом сховатися де-небудь у затишному закутку, ніж назад до паперів, пожеж, хакі, криці Домашнього фронту. По правді кажучи, цей Домашній фронт — якась фікція і брехня, не надто вишукано сфабрикована, аби їх розлучити, в ім’я роботи, абстракції, визначеного їм болю, гіркої смерті.

Вони знайшли дім у закритій зоні під аеростатами на південь від Лондона. Евакуйоване в 40-му році містечко досі «регулюється», фігурує у списках Міністерства. Роджер і Джесіка вселилися в цей дім незаконно — акт непослуху, який не оціниш, поки їх не заскочать. Джесіка привезла із собою стару ляльку, морських черепашок, тітчину валізу, повну мережаних трусиків і шовкових панчіх. Роджеру вдалося роздобути кілька курок, хай несуться у порожньому гаражі. Зустрічаючись у будинку, завжди привозять одну-дві живі квітки. Ночі сповнені вибухів, вантажівок і вітрів, які тягнуть до них через пагорби останній сплеск моря. День починається з філіжанки чогось гарячого та сигарети за кульгавим столиком, який Роджер підв’язав рудою мотузкою. Говорять завжди мало, лишень доторки і погляди, і спільні усмішки, і нарікання на неминучість розлуки. Нужденно, голодно, холодно — найчастіше параноя не дає ризикнути і розпалити вогонь — але вони хочуть цього, хочуть настільки, що заради цього візьмуть на себе більше, ніж коли-небудь їх агітували. Вони кохають одне одного. Пішла та війна до сраки.