Неповторна чорно-біла Скорпія справдила не одну Піратову фантазію про блискучий англійський шовково-литковий реальний світ, котрого, як він відчував, його надовго позбавили. Вони зійшлися, коли Клайв рушив за вказівкою «Імперського хімічного тресту» вирішувати якісь питання, і саме в Бахрейн. Така симетрія дещо розслабила Пірата. Вони ходили на вечірки ніби незнайомці, хоча вона ніколи не могла встояти проти його несподіваної появи у кімнаті (з виглядом, наче ніхто ні на кого тут не працює). Пірат, на її думку, був зворушливий у своєму невігластві щодо всього — вечірок, кохання, грошей, — тож почувалася досвідченою й водночас тісно прив’язаною до цього хлоп’яцтва попри його звички, великодержавницькі й давно вкорінені (йому було тоді тридцять три), наближення вимушеного аскетизму, адже Скорпія вважала цей роман його Останнім Загулом — хоча й сама була надто молода, ще не усвідомлювала цього, не відала, як Пірат, про що насправді йдеться у пісеньці «Танці у темряві»…

Він ніколи їй про це не скаже. Але бували миті, коли ставало нестерпно боляче не припасти до її ніг, знаючи, що Клайва вона не кине, не заволати ти мій останній шанс… якщо не ти, часу більше не лишилося… Хіба не жадає він усупереч усім надіям можливості відкинути клятий розклад життя західного чоловіка… але як чоловікові… з чого взагалі починати у тридцять три роки… «У цьому ж і річ», — посміялася б Скорпія, не стільки роздратована (вона б таки розсміялася), скільки весела від нереальності проблеми — вона ж бо сама надміру захопилася його готовністю рватися до бою, штурмувати, розтинати її (значно сильніше, ніж під час дрочки в армійську фланель у Персидській затоці, палючий нашийник кохання стискав тепер його — його член), для Скорпії, занадто навіженої, щоб не віддатися нестямі кохання, але й, зрештою, і надто нестямної, аби подумати, що зраджує Клайва…

Однак для неї це збіса зручно. Роджер Мехіко тепер переживає майже те саме з Джесікою, а той Інший Хлопака у цьому випадку відомий як Бобер. Пірат усе це бачив, проте жодного разу з Мехіко не обговорював. Так, він очікує, чи не закінчиться все для Роджера так само, — якась частина Пірата чекає, ніколи так не радіє, як споглядаючи чуже лихо, вболіває за Бобра і за все, що схоже на Клайва; той символізує ідею «аби вони виграли». Але ж інша частина — інше «я»? — та, котру йому в поспіху не варто називати «порядною», — вочевидь бажає Роджерові того, що втратив сам Пірат…

— А ти направду пірат, — прошепотіла вона останнього дня — ніхто з них тоді не знав, що останнього, — ти приїхав і забрав мене на свій піратський корабель. Дівчину з порядної родини з усталеними умовностями. Ти мене зґвалтував. Тепер я Руда Хвойда Відкритих Морів… — Цікава гра. Запитати б, чому їй таке раніше не спадало на думку? Гралися в останній (уже останній) день до сутінок, з полудня до вечора, цілі години траху, завелися так, що й не роз’єднатися, — і не помітили, як орендована кімната м’яко погойдується, стеля послужливо опустилася на фут, лампи хитнулись у своїх гніздах, якась частка руху по Темзі породила солонуваті крики понад водою, корабельні ринди…

Але поза цим, за навислим небо-морем, урядові гончаки вже натрапили на їхній слід — підступають ближче, пливуть катери і лискучі гермафродити на службі закону, агенти, котрі, побувавши в бувальцях, згодяться на її безпечне повернення, не наполягатимуть на його страті чи ув’язненні. План простий: завдати йому досить серйозного поранення, і він отямиться, повернеться до звичаїв цього світу, звареного, як круто зварене яйце, до звичного розкладу, замкнувши коло ночі, аби цю ніч скомпрометувати…

Вони розлучилися на вокзалі Ватерлоо. Там зібралося святкове юрмище — проводжали «Роту Диво-Карликів» Фреда Ропера на імперський ярмарок до Йоганнесбурга, Південна Африка. Карлики в темних пальтечках, вишуканих платтячках та приталених курточках бігали по всьому вокзалу, поглинаючи прощальні шоколадки і потрапляючи під об’єктиви репортерів. Тальково-бліде обличчя Скорпії в останньому вікні навпроти крайнього виходу розбило йому серце. Від Диво-Карликів та їхніх шанувальників долинула хвиля смішків і найкращих побажань. Ну що ж, подумав Пірат, а чи не повернутися мені до Армії?..

Їдуть на схід. Роджер вдивляється понад кермом, сутулиться, як той Дракула, у своєму «Бербері[63]», до тьмяної вовни на рукавах і плечах Джесіки чіпляються блискучі мільйони крапельок. Їм хочеться бути разом, у ліжку, відпочивати, кохатися, натомість треба на схід, а тоді на південь від Темзи, на зустріч із якимсь видатним вівісектором, аж доки Сент-Фелікс не проб’є першу. І коли миші повтікають униз, чи не з’ясується, що вони повтікали назавжди[64]?

Її обличчя біля затуманеного диханням вікна, — ще одна туманність, ще один вибрик зимового світла. Позад неї пролітають білі віхті дощу.

— А чого він сам тих собак ловить? Він же якийсь начальник? Не може знайти якогось хлопчака, абощо?

— Ми називаємо їх «персоналом», — відповідає Роджер, — і я не знаю, нащо Пойнтсмен робить те, що робить. Він послідовник Павлова, люба моя. Він член Королівського коледжу. Звідки мені знати цих людей? Їх важко зрозуміти, як і тих, у «Сноксолі».

Вони обоє сьогодні знервовані, напружені, як шибки з кепсько гартованого скла, і коли що — врозліт, від будь-якого недоречного доторку в ниючій матриці стресів…

— Бідолашний Роджер, бідолашне ягнятко, така жахлива війна.

— Отже, так? — Він трясе головою, проривні «б» і «п» ніяк не хочуть прориватися. — То ти дуже мудра, так? — Роджер знавіснів, відпускає кермо, ледь виштовхує слова, «двірники» клацають у такт його словам. — Ти часом шмаляла по «хрущах», ти і твій приятель, стара добра Нутрія…

— Бобер.

— Ага, точно, і цей ваш невимовний дух, чим ви справедливо пишаєтесь, але ракет ти збила небагацько, правда? Ха-ха! — Він ядуче вишкірився, підпер посмішкою зморщеного носа і скривився. — Не більше за мене, за Пойнтсмена, ну і хто в цей час за кого кращий, га, моя хороша? — і все це підскакуючи вгору-вниз на шкіряному сидінні.

Її долоня вже тягнеться, от-от доторкнеться до його руки. Притискається щокою до свого плеча, волосся розсипалося, спросоння дивиться на Роджера. З нею навіть як слід не полаєшся. А він намагається це зробити. Вона своїми паузами, наче долонями, гладить його, відволікає, згладжує кути в кімнатах, покривала, скатертини — усі ці випадкові поверхні…. Навіть у кіно, коли дивилися «Я йду своїм шляхом[65]» у день їхнього знайомства, він помічав найменший порух її оливкових, бурштинових, кольору кави очей. Він витратив купу грошей на галони розчинника, клацаючи вірним «Зіппо», ґніт обвуглився, енергія поступилася економності, — іскорки на краю блакитного вогника у пітьмі, такій різній пітьмі, а йому аби побачити, що відбувається з її обличчям. Що спалах — то нове обличчя.

Адже бували миті, і останнім часом — дедалі частіше, такі миті, коли дивишся впритул і не добереш, хто є хто. Обоє водночас якось неприродно збентежуються… наче у дзеркало раптом глянули, але… понад тим, відчуття, ніби і справді поєднані… потім минається — хтозна? дві хвилини? тиждень? і ось вони, знову роз’єднавшись, розуміють, що відбувається, Роджер і Джесіка зливаються в єдине безтямне створіння… У житті, яке він завжди проклинав через потребу знову і знову вірити в недоступне для спостереження, ось воно, найперше справжнє диво: такі дані не відкинеш.

То було, як кажуть у Голлівуді, «пікантне знайомство» у центрі Тенбридж-Велса, в його ошатному центрі XVIII сторіччя: Роджер їхав вінтажним «ягуаром» до Лондона, Джесіка на узбіччі мужньо змагалася зі зламаним велосипедом, її непоказна суконна спідниця ЖДК зачепилася за кермо, доволі нестатутна чорна комбінація та чисті перламутрові стегна над панчохами кольору хакі, ну…