— Мехіко-о-о, — жалібно.

— Зараз. — Роджер навпомацки лізе через купу підвального сміття догори, назовні, де бачить, як доктор перекриває собаці шлях, розгорнута сітка напоготові. Цю живу картину невпинно поливає дощ. Роджер робить коло, аби разом із Пойнтсменом узяти тварину в кліщі, та стоїть завмерши, розставивши лапи і вишкіривши зуби, впритул до вцілілого фрагмента задньої стіни. Джесіка чекає оддалік, руки в кишенях, курить, спостерігає.

— Гей, ви! — репетує вартовий. — Геть здуріли? Не підходьте до стіни, вона ледве стоїть!

— Маєте сигарети? — запитує Джесіка.

— Він зараз утече! — волає Роджер.

— Заради Бога, Мехіко, тепер поволі. — Кожен крок навмання, вони рухаються вгору по нестійких залишках будинку. Це система важелів, що будь-якої миті може посипатися смертельним обвалом. Вони підкрадаються до здобичі, яка крутить головою і уважно дивиться то на доктора, то на Роджера. Собака для проби гарчить, хвіст невпинно хльостає по двох сторонах кутка, у який його загнали.

Коли Роджер із ліхтариком ледь відступає, собака — якась його часточка пригадує інше світло, що спалахувало останніми днями, — світло супроводжувало неймовірно потужний вибух, що опісля відгукувався болем і холодом. Світло позаду сигналізує про загибель / чоловіків із сіткою, готових до стрибка, — від них можна і втекти…

— Губку! — кричить доктор. Роджер кидається на собаку, який уже мчить на Пойнтсмена, а тоді повз нього на вулицю, поки доктор, стогнучи, відчайдушно розмахує взутою в унітаз ногою, сила інерції тягне його за собою, сітка здиблюється радарною антеною. Роджер із забитими етером ніздрями свого стрибка вже не контролює — і поки Пойнтсмен завершує повний розворот, Роджер влітає у нього, унітаз боляче б’є по нозі. Обидва падають, заплутавшись у сітці, що повністю їх накриває. Поламані бруси риплять, обсипаються шматки мокрого тиньку. Нагорі погойдується стіна, вона от-от завалиться.

— Геть звідти! — горлає вартовий. Проте всі намагання парочки під сіткою звільнитися лише сильніше розгойдують стіну.

— Нам гаплик, — тремтить доктор. Роджер зазирає йому в очі — жартує? — але в отворі плетеного шолома тепер видно лише біле вухо й торочки волосся.

— Відкотимося? — пропонує Роджер. Їм вдається прокотитися кілька ярдів униз до вулиці, тимчасом як частина стіни падає — у протилежний бік. І ось вони спромагаються повернутися до Джесіки, не спричинивши більше жодних руйнацій.

— Він побіг вулицею, — каже Джесіка, допомагаючи їм виплутатися із сітки.

— Та байдуже, — зітхає доктор. — Вже по всьому.

— Але час іще дитячий, — повідомляє Роджер.

— Ні-ні. Забудьте.

— Чого, значить, не зробиш заради собаки.

Знов у дорозі, Роджер за кермом, Джесіка між ними, унітаз визирає у прочинені дверцята, і ось нарешті відповідь:

— Можливо, це знак. Можливо, варто розширити спеціалізацію.

Роджер кидає на нього швидкий погляд. Помовч, Мехіко. Намагайся не думати, що це означає. Врешті-решт, доктор йому не начальник, обидва підпорядковані старому Бригадирові, у «Білій візитації» на однорівневих, наскільки відомо Роджерові, щаблях. Але іноді — Роджер знову позирає понад темними вовняними грудьми Джесіки на плетену голову, голий ніс та очі — йому здається, що доктор прагне не лише його доброї волі, його співпраці. А хоче його. Як хоче чудову собачу особину…

То чому він тут, навіщо бере участь у черговій крадіжці собаки? Якого чужака він пригрів у собі, якого психа…

— Ви сьогодні поїдете назад, докторе? Маю підкинути юну леді.

— Ні, я лишуся там, а ви можете повертатися на авто. Мені потрібно перебалакати з доктором Спектро.

Вони наближаються до довгої цегляної імпровізації, вікторіанського парафразу того, що колись давно стало готичними соборами, — проте свого часу постало не через потребу продертися крізь формування такої собі плутанини до якогось верховинного Бога, але радше через заплутаність мети, через сумнів щодо місця істинного перебування Бога (ба навіть, у декого, щодо самого Його існування), із безжальних тенет чуттєвих митей, звідки неможливо звільнитися, тож наміри будівничих повернули не до високості, а знову до страху, до простої втечі у будь-який бік від усього, що казали про ймовірність милосердя того року промислові дими, вуличні відходи, безвіконні «мурашники», провислі шкіряні хащі приводних пасів, рухливі й терплячі потаємні держави мух і щурів. Закіптюжений цегляний наріст, відомий під назвою Шпиталь Святої Вероніки Істинного Образу Для Лікування Товстокишкових і Респіраторних Захворювань, та один із приписаних до нього лікарів — доктор Кевін Спектро, невролог і безсистемний павловець.

Спектро — один із перших семи власників Книги, і якщо ви поцікавитеся у пана Пойнтсмена, якої саме Книги, над вами лише посміються. Ця таємнича Книга переходить із рук до рук співвласників на щотижневій основі, і зараз, як підозрює Роджер, настав тиждень Спектро, коли можна з’явитися до нього будь-якого часу. Протягом тижня Пойнтсмена інші таким само чином прибували серед ночі до «Білої візитації». Роджер чув їхній ревний змовницький шепіт у коридорах, самовдоволене тупання їхніх каблуків убиває людський спокій, наче бальні туфлі на мармурі, — не стихаючи навіть на відстані. Голос Пойнтсмена і його кроки завше вирізнялися з-поміж інших, а як вони тепер лунатимуть з унітазом?

Роджер і Джесіка залишають доктора поблизу бічного входу, в якому він поволі тане, не залишаючи по собі нічого, крім дощу, що крапає з одвірків і насічок нечитабельного напису над прочілем дверей.

Вони повертають на південь. На панелі теплом світяться вогники. Прожектори обмацують дощове небо. Невелика машина тремтить на ходу. Джесіка поринає у сон, шкіряне сидіння порипує, коли вона згортається клубочком. «Двірники» розчісують дощ ритмічною, яскравою дугою. Вже звернуло на третю ночі, час додому.

Вечорами у шпиталі Святої Вероніки вони вдвох звично сидять біля відділення воєнних неврозів. В автоклаві клекочуть і брязкають сталеві кістки. Пара підіймається до сяйва гнучкої лампи, раз по раз яскраво спалахує, і тіні жестів розтинають її стрімкими помахами гострих лез. Обличчя, проте, зазвичай приховані, ретельно захищені складками ночі.

З чорноти відділення, прочиненої картотеки болю, у якій кожне ліжко є водночас і текою, лунають крики, надривне волання, як від холодного металу. Сьогодні Кевін Спектро озброїться шприцом і колотиме в пітьмі до нестями, десятки разів, не менше, аби вгамувати Лиса (так він називає будь-якого пацієнта — тричі оббіжи весь корпус, не думаючи про лиса, і зможеш зцілити що завгодно). Щоразу Пойнтсмен сидітиме, чекатиме, поки відновиться бесіда, тішитиметься відпочинком у ці миті напівмороку: стерті позолочені літери блищать на книжкових корінцях, у запашній кавовій гущі плавають таргани, зимовий дощ у ринві за вікном…

— А виглядаєш ти кепсько.

— Та знову той старий пень, він мене доконає. Бойові дії, Спектро, щодня, я не… — випнувши губи до окулярів, які він протирає сорочкою, — я цього триклятого Пудинга геть не розумію, завжди підносить… старечі нежданчики.

— Літа, літа. Вік.

— Та з цим я б упорався. Але він до біса… він просто виродок, геть не спить, інтриги плете…

— Я не про старечість — у нього такий підхід. Це ж Пойнтсмен. Ти поки що не маєш можливостей, які у нього є, ти не можеш ризикувати, як він. Ти ж працював із ним, у такому віці, сам знаєш, у них таке дивовижне… самовдоволення…

Власний Пойнтсменів Лис чекає на нього у місті — його військовий трофей. А цей кабінет — як печера оракула: витає пара, з темряви долинають зойки сивіли… Абреакція[70] Повелителя Ночі…

— Мені це не подобається, Пойнтсмене. Якщо ти хочеш знати.

— Чому? — Пауза. — Це неетично?

— Та Господи, невже це етично? — Спектро простягає руку до входу у відділення майже у фашистському вітанні. — Ні, я просто шукаю способу це виправдати — експериментально. І не знаходжу. Існує лише одна така людина.