У Сарнакі, як розповідає нам документація, ракета впала зі звичайним подвійним вибухом і смужкою білого конденсату в блакитному небі — ще один передчасний вибух у повітрі. Сталеві уламки впали за сотню футів від Нульової точки, градом посікли жито. Пьоклер бачив вибух, проте не більше за інших, і більше його вже нікуди не відряджали. Есесівці спостерігали, як він звівся на ноги, потягнувся і повільно почалапав геть з усіма іншими. Вайссман отримає звіт, незабаром слід очікувати інші різновиди тортур.
Але всередині Пьоклерового життя, задокументованого хіба що в його душі, в його бідолашній, його стривоженій німецькій душі, час розтягнувся і вповільнився — Досконала Ракета досі там, нагорі, досі знижується. Він досі чекає — навіть тепер, один у «Цвьольфкіндері», чекає на «Ільзе», чекає на літнє повернення, а разом з ним на вибух, що заскочить його зненацька…
Навесні, коли вітри у Пенемюнде перемінилися на південно-західні й прилетіли перші птахи, Пьоклера перевели на підземний завод у Нордгаузені, що в Гарці. Робота у Пенемюнде після британського нальоту пішла на спад, план — того ж таки Каммлера — тепер полягав у тому, щоб розосередити випробування та виробництво по всій Німеччині з метою запобігти наступному і, можливо, фатальному нападу союзників. Обов’язки Пьоклера в «Міттельверк» були рутинними: матеріали, постачання. Спав він на лежаку біля вибіленої стіни із вирваного динамітом каменю, над головою навіть ночами світилася лампочка. Йому марилося, буцімто лампочка — представник Вайссмана, істота із вогненною ниткою розжарювання замість душі. Вони з нею вели довгі дрімотні діалоги, але про що саме, Пьоклер не пам’ятав. Лампочка розповіла йому про змову в усіх подробицях, і змова та виявилася грандіознішою і неосяжнішою, ніж міг собі уявити Пьоклер, а багато ночей узагалі здавалася чистою музикою, його свідомість рухалася загнаним у безвихідь мелодійним рядом, спостерігала, була догідливою, як і раніше — у хисткій безпеці, але недовго.
У той час поширилася чутка про щораз більше відчуження між Вайссманом і його «чудовиськом» Енціаном. Щварцкомандо вже відійшло від SS, як SS відокремилося від німецької армії, тепер їхня сила полягала не в абсолютній зброї, а в інформації та досвіді. Пьоклер дуже тішився, коли чув про Вайссманові клопоти, але не знав, як обернути їх собі на користь. Коли Пьоклер отримав наказ переїхати до Нордгаузена, його охопив відчай. Невже гру перервали? Може, він більше не побачить Ільзе. А потім надійшла цидулка із викликом до кабінету Вайссмана.
Волосся на Вайссманових скронях було сиве та скуйовджене. Пьоклер помітив, що одна дужка окулярів трималася на канцелярській скріпці. На столі — завали документів, звітів, довідників. Було несподівано бачити його не у диявольській личині, а охопленого занепокоєнням, як то буває із бюрократами у скруті. Очі були спрямовані у бік Пьоклера, але лінзи їх викривлювали.
— Ви маєте розуміти, що переведення до Нордгаузена — добровільне.
Пьоклер із полегшенням та ще з двома секундами справжньої любові до свого захисника зрозумів, що гра триває.
— Буде щось трохи інше.
— Так? — Почасти виклик, але є і частка зацікавленості.
— Виробництво. Ми тут надто захопилися науково-дослідно-конструкторською роботою. Для нас це не так зброя, як «летюча лабораторія», як, бувало, казав доктор Тіль…
— Вам бракує доктора Тіля?
— Так. Він був не у моєму відділі, не дуже добре його знав.
— Шкода, що він потрапив під наліт. Ми всі в Еліпсі Невизначеності, чи не так?
Пьоклер наважився глянути на завалений паперами стіл, кинув миттєвий погляд, який можна сприйняти за нервозність чи за своєрідне заперечення, мовляв, скидається на те, що у Вайссмана власний еліпс…
— Просто часу нема таким перейматися. «Міттельверк» принаймні під землею.
— Але не тактичні позиції.
— Гадаєте, мене можуть відрядити…
Вайссман стенув плечима і подарував Пьоклеру широку нещиру усмішку:
— Любий мій Пьоклере, хіба вгадаєш, куди вас відрядять? Побачимо, що з того вийде.
Перегодя у Зоні, коли докори стали відчутними на дотик, кололи очі й перетинки, як алергія, Пьоклеру здавалося, що і до того дня у кабінеті Вайссмана він уже не міг лишатися у невіданні. Вловлював правду відчуттями, але дозволяв доказам загубитися в якихось теках, аби не псували настрою. Знав геть усе, але утримувався від єдиного вчинку, що міг би його врятувати. Треба було придушити Вайссмана просто на місці, де сидить, щоб складки горла з обвислою шкірою разом із адамовим яблуком ковзали під Пьоклеровими долонями, а окуляри з товстими лінзами сповзали з носа, коли слабенькі очиці безпорадно туманітимуть перед остаточним затемненням…
Пьоклер допомагав власного сліпотою. Він знав і про Нордгаузен, і про табір «Дора», він бачив висушені голодом тіла й очі іноземних полонених, що марширували на роботу о четвертій ранку у холоднечу та пітьму, човгання тисяч у смугастих спецівках. І весь цей час він знав, що Ільзе живе у таборі з перевиховання, але тільки у серпні, коли повідомлення про відпустку надійшло, як завжди, у звичайному конверті з грубого паперу без написів, і Пьоклер поїхав на північ сірими кілометрами Німеччини, яку він тепер не впізнавав, розбомблену та спалену, воєнні села та дощові фіолетові пустища, а тоді знайшов нарешті Ільзе у вестибюлі готелю «Цвьольфкіндера», вона чекала з тою ж пітьмою в очах (як він цього не помічав дотепер? цих сповнених болем очей), і тільки тоді нарешті склав усю інформацію докупи. Упродовж місяців, поки тато належним чином халтурив потойбіч колючого дроту чи стін, вона сиділа у в’язниці, може, за якихось кілька метрів від нього, її били, можливо, ґвалтували. Якщо проклинати Вайссмана, то мусить проклинати і себе — жорстокості Вайссмана нічим не поступалася винахідливості інженерної думки Пьоклера, Дедалів дар дозволив йому спорудити лабіринт настільки довгий, наскільки довгого він потребував межи собою та незручностями батьківської любові. Вони продали йому зручність, так багато зручності, і все у кредит, а тепер отримували виплати.
Намагаючись, трохи запізно, відкритися болю, який мав би відчувати, він заходився її розпитувати. Чи знає вона назву свого табору? Так, Ільзе підтвердила, або так їй веліли казати, що її табір називається «Дора». Ввечері напередодні приїзду вона бачила страту. Вішають переважно вечорами. Чи хоче він про це послухати? Чи хотів він про це почути?..
Вона дуже зголодніла. Перші дні вони тільки їли — все, що можна було купити у «Цвьольфкіндері». Вибір виявився меншим, ніж торік, і все стало набагато дорожчим, проте анклав невинності, як і раніше, вважався пріоритетним, і дещо там іще було.
Утім, дітей цього року дуже поменшало. По суті, парк належав тільки інженерові та дівчинці. Колесо і решта атракціонів не працювали — бракує пального, пояснив хлопчик-доглядач. Над головою з ревінням проносилося люфтваффе, майже щоночі завивали сирени, і вони бачили промені прожекторів над Вісмаром і Любеком, іноді чули вибухи бомб. Що робить Пьоклер у цьому світі марева, у цій брехні? Його країна чекає, поки її розтрощать завойовники зі сходу та заходу: там, у Нордгаузені, коли перші ракети були майже готові до бойових пусків, до здійснення інженерних пророцтв, давніх, як сам світ, істерія набрала епічних масштабів. Чому цієї критичної миті Пьоклера взяли та й відпустили? Хто в ці дні отримує відпустки? І що тут робить «Ільзе», хіба вона вже не надто доросла для таких казочок? її груденята вже так випинаються під сукенкою, її очі, майже порожні, без особливого зацікавлення снують за випадковими хлопчаками, котрим судився «Фольксштурм», дещо старші хлопчаки не цікавляться вже нею. Вони марять наказами, колосальними вибухами та смертю — якщо вони й поглядали на неї, то хіба скоса, потай… Татко її приручить… зубки прикусять його член… одного чудового дня я матиму таких ціле стадо… але спочатку треба знайти мого Капітана… десь на Війні… спочатку нехай мене випустять з цього…
А хто це щойно пройшов повз неї — хто отой стрункий хлопчина, що мелькнув у неї на дорозі, настільки білявий, настільки світлошкірий, що майже невидимий у спекотній імлі, яка охопила «Цвьольфкіндері»? А чи помітила його вона, чи впізнала в ньому свою другу тінь? Її зачали, бо тато якось увечері подивився кіно «Alpdrücken» і мав стояк. Пьоклер, похітливо втупившись в екран, проґавив увесь продуманий гностичний символізм Режисера в постановці світла з двома тінями — Каїна й Авеля. Але Ільзе, якась Ільзе, продовжила існувати після своєї кіношної мами, протрималася після кінця фільму й удостоїлася тіні тіней. У Зоні все рухатиметься відповідно до Старого Зволення, у світлі та просторі каїністів: не з коштовного ґьоллізму, а тому, що Подвійне Світло було там завжди, поза межами будь-якого фільму, тож цей окозамилювальний і шахраюватий кіношник у той час виявився єдиним, хто помітив це й одразу використав, хоча й не тямив, тоді й тепер, що саме показував нації роззяв… Ось чому того літа Ільзе себе проминула, позаяк була надто зосереджена на якомусь внутрішньому полудні без тіней, щоб помітити або звернути увагу на це схрещення.
