У 43-му, поїхавши до «Цвьольфкіндера», Пьоклер уник британського нальоту на Пенемюнде. Коли повернувся на станцію, щойно побачив стерті на порох бараки «іноземних робітників» у Трассенгайде — тіла досі діставали з-під руїн, одразу закралася страхітлива підозра, що ніяк не йшла з думки: Вайссман, видно, приберігав його для чогось, для якоїсь унікальної долі. Цьому чоловікові якимось побитом стало відомо, що британці бомбардуватимуть саме тієї ночі, він знав це ще з 39-го і започаткував традицію серпневих відпусток, рік у рік, аби захистити Пьоклера від однієї цієї паскудної ночі. Не надто врівноважено… дещо параноїдально, так, так… але ця думка вгніздилася у голові, і він відчував, що перетворюється на камінь.
Він дивився, а з-під землі здіймався дим, через найслабший подув з моря падали обвуглені дерева. З кожним кроком пудрою здіймалася пилюка, вибілювала одяг, обличчя ставали схожими на маски. Що далі вглиб півострова, то менше шкоди. Дивний градієнт смерті та руйнувань з півдня на північ, найбідніші та найбезпорадніші постраждали найбільше, так само і в Лондоні рік по тому, коли почали падати ракети, градієнт проліг зі сходу на захід. Найбільше смертей було серед «іноземних робітників» — такий от евфемізм для полонених цивільних, привезених з окупованих Німеччиною країн. Аеродинамічна труба та вимірювальний корпус не постраждали, цехи підготовчого виробництва зазнали незначних руйнувань. Колеги Пьоклера були поза межами Наукових Корпусів, куди впали бомби, — привиди у вранішньому тумані, не випаленому сонцем, умивалися пивом з відер, бо води не було. Витріщалися на Пьоклера, а дехто — таких було немало — не приховував докору.
— Хотів би і я все це прогуляти.
— Доктор Тіль загинув.
— Як там казкова країна, Пьоклере?
— Вибачте, — казав він. Його вини у цьому немає. Інші мовчали: дехто спостерігав, дехто досі не оговтався від нічного потрясіння.
Аж тут з’явився Мондауґен.
— Страшенно втомилися. Ходімо у підготовчий цех — купа роботи, ще одні руки не завадять. — Вони посунули, кожен у своїй хмарці пилюки. — Це було справжнє жахіття, — казав Мондауґен. — Усі просто на межі.
— Вони так кажуть, наче то я зробив.
— Почуваєшся винним, що не був тут?
— Просто не розумію, чому не був. От і все.
— Ти був у «Цвьольфкіндері», — відповів просвітлений. — Не вигадуй дурниць.
Він намагався. Це все Вайссман, не інакше, Вайссман — садист, він відповідає за вигадування нових варіацій гри, розбудовує її до максимальної жорстокості, коли Пьоклера оббілують до нервових закінчень, кровоносних судин і сухожиль, порозпліскують мозкові звивини у мареві чорних свічок, жодного прихистку, цілковита влада господаря… мить, коли він нарешті визначиться сам для себе… Ось на що Пьоклер очікував — на кімнату, якої не бачив, на церемонію, якої не міг знати заздалегідь…
Траплялися й помилкові тривоги. Якось узимку під час випробувальних запусків у Близні Пьоклер майже упевнився. Вони переїхали на схід, до Польщі, щоб здійснити запуски на суходолі. З Пенемюнде ракети летіли у бік моря, тож за поверненням А-4 у нижні шари атмосфери не спостерігали. Близна була майже винятково проєктом SS — частиною розбудованої імперії генерал-майора Каммлера. Ракета на той час потерпала від вибухів на кінцевій ділянці польоту — вибухала у повітрі, не долетівши до цілі. У кожного була своя думка. Може, через надлишковий тиск у баку для рідкого кисню, а може, через зменшення ваги Ракети в польоті — на 10 тонн пального й окислювача, та ще через нестабільність з огляду на зміщення центру ваги. А може, у всьому винна ізоляція спиртового баку, що якось давала залишку пального спалахнути під час входження у нижні шари атмосфери. Через це Пьоклер сюди і приїхав. На той час він уже не входив до групи з розроблення силової установки, навіть не виконував обов’язків конструктора, а працював у відділі Матеріалів, займався закупівлею всіляких пластиків для ізоляції, демпфування, прокладок, ага, страшенно цікава робота. Відрядження до Близни видавалося досить дивним, вгадувалася рука Вайссмана: того дня, коли Пьоклер пішов посидіти серед польського лугу саме в тому місці, де мала упасти Ракета, він уже був певний у своїх припущеннях.
Навколо зеленіло жито на низеньких пагорбах, а Пьоклер сидить біля неглибокого шанця у Сарнакі в районі цілі, спрямувавши бінокль на південь — до Близни, як і всі, чекає. Erwartung у перехресті візирної сітки, хвилюється молоде жито, його ніжну дрімоту гладить вітерець… лишень подивися на цей краєвид, подивися на Ракетні милі вранішнього простору: скільки відтінків зеленого лісу, польські біло-брунатні хати, темні вугрі річок поглинають сонце своїми вигинами… у самісінькому осерді, у святому X — Пьоклер, розіп’ятий, на перший погляд невидимий, але за мить… ось і починає все з’ясовуватися, з прискоренням падіння…
Але як йому повірити у реальність усього там, нагорі? Дзижчать комахи, майже тепле сонце, дивишся собі на руду землю, на мільйони хитких стебел і ледь не впадаєш у транс: у сорочці з коротким рукавом, кістляві коліна стирчать догори, сірий зім’ятий піджак (минули роки, відколи його прасували востаннє), складений під задницею, вбирає росу. Решта розпорошилися по всій Нульовій Точці Вибуху, безтурботні наці-жовтці, біноклі звисають із ший на сланцевої барви ремінцях з кінської шкіри, бригада з «Асканії» вовтузиться зі своїм обладнанням, а один з офіцерів зв’язку SS (Вайссмана тут нема) раз за разом поглядає на годинник, а тоді на небо, знову на годинник, чиє скло короткими спалахами увімк/вимк стає перламутровим кружечком, що зв’язує в одне ціле годину і пухнасте небо.
Пьоклер шкрябає сивіючу дводобову щетину, кусає губи, що обвітрилися, наче всю зиму провів надворі, — має доволі зимовий вигляд. Навколо очей за роки назбиралося доволі руїн потрісканих капілярів, тіней, складок, гусячих лапок — ґрунт, що набився у прості й нехитрі очі його молодих і бідних днів… ні. Навіть тоді щось у них таки було — щось таке, що впадало іншим у вічі, і вони розуміли — оте щось можна буде використати. І використовували. Щось таке, що Пьоклер проґавив. Упродовж життя він добряче надивився у дзеркала, міг би й пригадати…
Вибух у повітрі, якщо таке станеться, буде у межах безпосередньої видимості. Абстракції, математика, моделі — це добре, але коли берешся за справу й усі лементують, вимагаючи розв’язати задачу, то ось що ти робиш: ідеш і сідаєш у самісінькому яблучку із сякими-такими шанцями, щоб сховатися, а тоді спостерігаєш за німим огняним цвітом її останніх секунд і бачиш те, що бачиш. Звісно, шанс прямого влучання астрономічно малий, тому найбезпечніше у самісінькому центрі району цілі. Ракети, як і артилерійські снаряди, розосереджуються навколо точки наведення велетенським Еліпсом Невизначеності, але Пьоклер, що, як кожен науковець, вірить у невизначеність, сидить тут і почувається не надто в безпеці. Зрештою, в самісінькому осерді Нульової Точки розташоване не щось, а трепетний сфінктер його особистої гепи, і тут не сама лиш балістика, є ще і Вайссман. Та будь-який хімік і постачальник знають про ізоляцію не менше за Пьоклера… то чому ж саме його обрали, якщо тільки… десь у його мозку сходяться дві фокусні точки і стають одним… нульовим еліпсом… єдиною точкою… спорядженою боєголовкою, потайки зарядженою, а для всіх інших по окремому бункеру… отже, ось чого йому так хочеться… всі допуски у наведенні сходяться для ідеального влучання — простісінько у Пьоклерову маківку… ох, Вайссмане, твоєму ендшпілю бракує витонченості — але за весь цей час ти так і не мав ані глядачів, ані суддів, а крім того, хто сказав, що кінець не може бути жорстоким? Пьоклера охопила параноя, підступила до скронь і черепа. Так можна і всратися, звідки знати. На шиї пульсує жилка, судомить руки й ноги. Пильно дивляться світловолосі інспектори у чорних мундирах, виблискують металеві відзнаки. Під вранішнім сонцем розляглися схили, всі польові біноклі спрямовані на південь. «Агрегат» уже в дорозі, тут нічого не зміниш. На таїну миттєвості всім начхати, як і на останні таїнства: пролетіло надто багато раціональних років. Назбирали стоси паперів — надто широкі та надто високі. Пьоклер ніяк не може примирити свою мрію про власну досконалу жертовність із викоханою потребою займатися справою — до того ж важко збагнути, як одне може стати іншим. Зрештою, А-4 має вийти в поле видимості, тож усі ці відмови та поломки необхідно звести до мінімуму, через те стільки й приїхало сюди, і якщо сьогодні вранці на цих польських луках усім масово зрадить зір, якщо ніхто, навіть найбільший параноїк, не зможе нічого побачити поза межами встановлених Вимог, тоді таке вже точно не буде унікальним для цього часу, цього місця, де очі, притиснуті до чорних біноклів, шукають лишень сьогоднішню «неохочу дівку», як жартуни-ракетники прозвали свої безталанні ракети, — коли ж вона нарешті заявиться… необхідно помітити, де міг статися збій — від головної до хвостової частини, зауважити форму інверсійного сліду, звук вибуху, та будь-що, аби допомогло…