Литмир - Электронная Библиотека

Серед усього іншого, з чого можна було вибирати — Колесо, міфи, звірі у джунглях, клоуни — Ільзе пішла подивитися на Антарктичну Панораму. Двоє чи троє хлопчиків, хіба трохи старших за неї, блукали у серпневій задусі штучною глушиною, загорнувшись у тюленячі шкури, споруджували камінні піраміди і встромляли прапори. Пьоклер аж упрів, дивлячись на них. Кілька «запряжних собак» зі страдницьким виглядом лежали в тіні під застругом з пап’є-маше на гіпсовому снігу, який уже починав тріскатися. Захований проєктор відкидав на білу тканину спалахи полярного сяєва… Доповнювали краєвид кілька пінгвінячих опудел.

— То що… ти хочеш жити на Південному полюсі? І так легко відмовишся від… — Дідько! — ідіот, бовкнув зайве… — Місяця? — Досі вдавалося уникати перехресних допитів, не міг собі дозволити знати, хто вона. У фальшивій Антарктиді, не знаючи, що її сюди привабило, почуваючись ніяково і спливаючи потом, Пьоклер чекав на відповідь.

Вона або Вони зняли його з гачка.

— О, — стенає плечима, — та кому захочеться жити на Місяці? — І більше цього питання вони не порушували.

Ключ у готелі їм подав восьмирічний портьє, вони підійнялися під скиглення ліфта, яким керувало дитя в уніформі, і зайшли до кімнати, повної денної спеки. Ільзе зачинила двері, зняла капелюшок і кинула на ліжко. Пьоклер упав на своє ліжко. Вона підійшла зняти з нього черевики.

— Папі, — вправно розшнуровуючи, — а можна я сьогодні з тобою посплю? — Одна її рука лягла на його голу литку. На пів секунди їхні очі зустрілися. Дещиця непевності ворухнулася і набула для Пьоклера сенсу. На превеликий сором, його першим почуттям була гордість. Не знав, що аж настільки важливий для програми. Навіть цієї першої миті він на все дивився з їхнього боку — кожен виверт потрапляє у досьє: гравець, божеволіє від стоп чи від футболу, усе важливо, все можна використати. Саме тепер нам вигідно, щоб вони лишалися задоволеними — або треба принаймні нейтралізувати вогнища їхнього незадоволення. Ти можеш не розуміти, в чому полягає їхня робота, ну, на рівні даних, але ти, зрештою, керівник, твоє завдання — мати результат… Ось Пьоклер згадав про «доньку». Так, так, ми знаємо, це огидно, ніколи не збагнути, що там у них всередині поруч з рівняннями, але наразі ми маємо відкласти вбік свої судження, після війни буде час повернутися до Пьоклера та його брудних секретиків…

Хляпнув її долонею по маківці — гучний і жахливий удар. Ну, гнів скинув. А тоді, не встигла вона заплакати чи заговорити, він потягнув її до себе на ліжко, її неймовірні рученята уже на ґудзиках його ширінки, біла сукеночка задерта до талії. Цілісінький день вона ходила без білизни, геть без нічого… як я тебе хотіла, шепоче вона, коли батьківський плуг віднаходить доньчину борозну… і по годинах дивовижного інцесту вони мовчки вдягаються і виповзають на передній край напівпритомного плотського світанку, все необхідне спаковано у її квітчасту валізку, минають сплячих дітей, приречених на кінець літа, контролерів і кондукторів, нарешті йдуть униз до води і рибальських човнів, під опіку старого морського вовка у капітанському кашкеті з галунами, що привітав їх на борту і заховав у каюті під палубою, де Ільзе вмощується на койці і годинами йому смокче, а машина гупає і гупає, аж поки їх не гукає капітан: «Виходьте нагору, подивіться на свій новий дім!» Сіра та зелена затуманена Данія. «Так, тут живуть вільні люди. Щасти вам обом!» І вони втрьох стоять на палубі, обійнявшись…

Ні. Пьоклер волів вірити, що тої ночі їй хотілося затишку, не лишатися на самоті. Попри Їхню гру, Їхнє відчутне зло, хоча причин вірити «Ільзе» було не більше, ніж причин довіряти Їм — не через віру чи відвагу, суто з огляду на самозбереження він волів вірити саме у це. Навіть у мирний час із необмеженими ресурсами він не зміг би достеменно довідатися, хто вона насправді, принаймні, не поза лезом нульового запуску, якого потребувало його досвідчене око. Роки, які Ільзе прожила між Берліном і Пенемюнде, настільки безнадійно переплуталися — для всієї Німеччини, — що реального ланцюжка подій уже не відновити навіть з Пьоклеревою інтуїтивною здогадкою про те, що десь у переповненому державному паперовому мозку йому призначали, а тоді належним чином підшили справу з особливого збочення. Для кожної урядової інстанції нацистська партія створювала дублікат. Комітети ділилися, зливалися, самі собою засновувалися, зникали. Ніхто б не показував комусь його досьє…

Йому, по суті, так і не було зрозуміло, що він зробив свій вибір, але в оті лункі миті у кімнаті, що пахла літнім днем, з іще не запаленим світлом, коли її круглий солом’яний капелюшок, крихкий місяць на покривалі, коли надворі червоним і зеленим знову і знову повільно плинуть вогні Колеса, а гурт школярів на вулиці виводить пісеньку, яку співали ще задовго до них, до їхнього розпроданого та жорстоко вимаханого часу — «Juch-heierasas-sa! о tempo-tempora!» — шахівниця, фігури, схеми ходів, принаймні перед ним, прояснилися, і Пьоклер знав, що поки він грає в цю гру, це має бути Ільзе — справжнє його дитя, настільки справжнє, наскільки він здатний уявити. То була справжня мить зачаття, коли із багаторічним запізненням він став її батьком.

Решту відпустки вони походжали по «Цвьольфкіндеру», зажди тримаючись за руки. Їхній шлях освітлювали ліхтарі, які похитувалися на хоботах слонячих голів, насаджених на високі стовпи… над містками-павутинками, з яких унизу було видно снігових барсів, мавп і гієн… уздовж мініатюрної залізниці поміж зморщених труб, себто ніг динозаврів зі сталевої сітки, до закапелка африканської пустелі, де що дві години зрадники-тубільці нападали на табори хоробрих блакитних мундирів генерала фон Трота, причому всі ролі грали нестримні хлопчаки, і це патріотичне дійство дуже подобалося геть усім незалежно од віку… треба дістатися найвищої точки велетенського Колеса, настільки голого, настільки позбавленого благодаті, в якого на думці лише одне — підняти і налякати…

Останнього вечора — хоча він про це нічого не знав, бо її заберуть так само несподівано і невидимо, як і до того, — вони стояли, знову дивлячись на опудала пінгвінів і фальшивий сніг, а навколо мерехтіло штучне полярне сяйво.

— Наступного року, — стиснувши її руку, — ми сюди знову повернемося, якщо захочеш, звичайно.

— Так. Щороку, Папі.

Назавтра її вже не було — забрали у прийдешню війну, лишивши Пьоклера самотнім у країні дітей, щоб повертався до Пенемюнде, сам-один…

Отже, відтоді минуло шість років. Щороку по доньці, кожна з них приблизно на рік старша, щоразу все починалося майже з нуля, незмінними залишалися тільки її ім’я, «Цвьольфкіндер» і любов Пьоклера — любов, чимсь подібна до сталості зорового сприйняття, бо Вони використовували її для створення в Пьоклера оживленого образу доньки, спалахами показували лише ці літні кадри, а Пьоклеру зоставалося тільки добудувати ілюзію єдиної своєї дитини… і яке значення має часова шкала — 24-та частка секунди, а чи рік (не більше, думав інженер, ніж у аеродинамічній трубі або в осцилографі, коли обертання барабана можна прискорювати або вповільнювати, як забажаєш…)?

За аеродинамічною трубою в Пенемюнде поряд із велетенською сферою заввишки 40 футів Пьоклер звик стояти вночі, слухати, як натруджені помпи викачують з білої сфери повітря, п’ять хвилин щораз більшої порожнечі — а тоді страхітливе судомне зітхання: 20 секунд надзвукового потоку… потім затулка падає, і помпи починають усе спочатку… він прислухався й усвідомлював, що його власний цикл замкненої любові — цілком безглуздий рік заради двох тижнів у серпні — сконструйований з такою ж ретельністю. Він посміхається, чаркується, переповідає майорові Вайссману казармені жарти, і весь час за музикою та реготом чує, як у зимовій пітьмі болотами та гірськими пасмами шахівниці рухається плоть постатей… раз за разом дивиться на результати Halbmodelle на виході з аеродинамічної труби, що показує, як повздовжня рівнодіюча сила розподілятиметься по всій довжині ракети для сотень різних чисел Маха, — бачить справжній профіль Ракети, викривленої й карикатурної ракети з воску з дельфінячим вигином на місці діаметра 2 і звуженої до хвоста, який потім неймовірно витягувався до горішнього пруга, — і бачить, як можна описати його власне обличчя, але не світлом, а рівнодійними силами, що впливають на нього: від течії Райху, від примусу та кохання, крізь яке летить це обличчя… і знає, що воно має зазнати такої ж деградації, смерть перетворює обличчя на череп…

130
{"b":"822961","o":1}