— Будете впорскувати.
— Саме так.
— Скільки пального доведеться перенаправляти? Як це позначиться на коефіцієнтові корисної дії двигуна?
Пьоклер мав напоготові всі потрібні цифри.
— Наразі впорскування — це страшний сон наших механіків, але з теперішніми планами постачання…
— А як щодо згоряння у два етапи?
— Це дає нам більше об’єму, ліпшу турбулентність, але там має місце ще й неізотропне падіння тиску, це обвалює наш ККД… Пробуємо різні підходи. А якби ще належне фінансування…
— А… Це не до мене. Ми самі хотіли б трохи щедрішого бюджету. — І разом засміялися, шляхетні науковці під орудою бюрократів-скупердяїв, обоє потерпають однаково.
Пьоклер розуміє, що веде перемовини про дочку та Лені: запитання та відповіді — це код не для чого іншого, як для оцінювання Пьоклера особисто. Від нього очікували певної поведінки — не просто зіграти роль, але прожити її. Будь-які відхилення у бік заздрості, метафізики, невизначеності одразу зауважать: його або спрямують у потрібне русло, або дозволять упасти. Впродовж зими й весни розмови з Вайссманом стали звичайною справою. Пьоклер зжився зі своєю новою личиною — Передчасно Постарілого Підлітка-Вундеркінда — і часто ловив себе на тому, що личина ця помалу ним оволодіває, змушує довше гортати довідники та дані запусків, вимовляти репліки, які заздалегідь не сплануєш, до того ж мовою людини, одержимої ракетою, себто мовою шляхетною, м’якою, вченою — самому собі на диво.
У кінці серпня вона приїхала вдруге. Можна було б сказати «Ільзе повернулася», але Пьоклер не був упевнений. Як і раніше, з’явилася вона сама, без попереджень, підбігла до нього, поцілувала, сказала «Папі». Але…
Волосся потемнішало, підстрижене інакше, очі видовжилися, сиділи глибше, обличчя засмагло. І виросла, здається, мало не на фут. Ну, в такому віці виростають за ніч, хіба ні? Якщо це справді «такий вік»… Навіть обіймаючи її, почув спотворений шепіт. Та сама? Чи прислали іншу дитину? Чому ж ти минулого разу не придивився уважніше?
— А цього разу скільки тобі дозволять у мене залишатися?
— Вони ще скажуть. Я дам тобі знати. — І чи матиме він час переладнатися: спочатку його маленька білочка, що мріяла жити на Місяці, а тепер оце засмагле довгоноге південне створіння, чия незграбність і потреба у татові настільки зворушливі, настільки очевидні навіть для Пьоклера на цій другій (першій? а чи третій?) зустрічі.
Жодної звістки про Лені. їх розлучили, сказала Ільзе, десь узимку. Ходили чутки, що маму перевели до іншого табору. Отак. Здати пішака, а ферзя, королеву — забрати. Вайссман чекає на реакцію Пьоклера, але цього разу він зайшов надто далеко — Пьоклер зашнурував черевики і досить спокійно пішов шукати есесівця, затиснув його в кутку кабінету, висловив своє невдоволення у присутності приязних і бе()збарвних казенних людей. Завершуючи промову, шпурнув шахівницю разом із фігурами в кліпання самовдоволеного Вайссманового обличчя. Пьоклер поривчастий, так, бунтар — але, генеральний директоре, нам потрібен цей його запал, ця його чесність…
Дитина раптом кинулася до нього в обійми, знову поцілувала. Просто так. Пьоклер забув про свою гризоту і довго пригортав її до серця, не промовивши й слова…
Але тієї ночі у кімнатці, коли з її розкладайки чулося лише дихання, жодних цього року місячних бажань, — йому не спалося, він думав: одна донька й одна самозванка? Чи донька двічі? Дві самозванки? Заходився розмірковувати над комбінаціями щодо третіх відвідин, четвертих… У Вайссмана й у тих, хто за ним стоїть, таких дітей тисячі. З плином років вони ставатимуть дедалі привабливішими, і чи не закохається Пьоклер в одну з них, чи не досягне вона королівського рівня, чи не замінить королеву — втрачену, забуту Лені? Супротивник знав, що підозри Пьоклера завжди будуть сильнішими за будь-який страх перед інцестом… Вони можуть виробити нові правила, до безмежності ускладнити гру. Звідки у Пьоклера, настільки спустошеного, як тої ночі, візьметься достатньо гнучкості?
А хай йому! — ну це ж смішно, хіба не бачив він її з усібіч ще у старій квартирі? Її носили, вона спала, плакала, рачкувала, сміялася, просила їсти. Не раз він повертався додому настільки втомленим, що й до ліжка не доходив, простягався на підлозі головою під столик, згортався, виснажений, не знаючи, чи й зуміє заснути. Вперше таке зауваживши, Ільзе підповзла до нього, сіла і довго дивилася. Ніколи не бачила його нерухомим, горизонтальним, із заплющеними очима… Він поступово поринав у сон. Ільзе нахилилася і вкусила його за ногу, як кусала шматочки хліба, сигарети, туфлі, все, що могло бути їжею… Я твій тато… Ти інертний і їстівний. Пьоклер закричав і відкотився. Ільзе заплакала. Він надто втомлений, щоб думати про стриманість. Нарешті її заспокоїла Лені.
Він знав усі плачі Ільзе, її перші слова, якого кольору її какулі, які звуки та силуети заспокоювали її. Мав знати, його це дитина… чи не його? Але він не знав. Надто багато всього сталося за цей час, забагато подій і мрій…
На ранок керівник групи вручив Пьоклеру припис про відпустку, а також зарплату із відпускними. Жодних обмежень щодо пересування, але часова межа — два тижні. Переклад: ти повернешся? Він спакував деякі речі, і вони сіли на потяг до Штеттина. Ангари та монтажні цехи, бетонні моноліти і сталеві портали, що були мапою його життя, засвічувалися позаду, затінювалися до велетенських фіолетових брил, відрізаних одна від одної у цих болотах. Чи посміє він не повернутися? Чи може він думати про настільки далекі часи?
Кінець маршруту вибирала Ільзе. Надала перевагу «Цвьольфкіндер». Закінчувалося літо, майже кінець миру. Діти знали, що насувається. Бавлячись у біженців, вони напихалися у залізничні вагони тихішими і похмурішими, ніж очікував Пьоклер. Доводилося притлумлювати у собі намір щось плести щоразу, коли Ільзе відверталася од вікна і дивилася в його бік. Він бачив те саме в усіх дитячих очах: він був чужим для них, для неї, щодалі чужішим, а як це змінити, він не знав…
У регламентованій Державі має існувати місце для невинності та багатьох її вигод. У виробленні офіційної версії невинності культура дитинства виявилася безцінною: ігри, казки, історичні перекази — всі ці несправжні атрибути можна адаптувати і навіть запровадити в життя у якомусь фізичному місці, скажімо, у «Цвьольфкіндері». Багато років він був дитячим курортом, мало не санаторієм. Якщо ти дорослий, то не зможеш потрапити у місто без супроводу дитини. Там був дитячий мер, дитяча міська рада з дванадцяти осіб. Діти прибирали кинуті на вулицях газети, шкуринки фруктів і пляшки, діти проводили екскурсії у Tierpark[423], до «Скарбів нібелунгів», цитькали на вас під час вражаючого інсценування вивищення Бісмарка до князя та канцлера імперії в день весняного рівнодення 1871 року… дитяча поліція виносила вам догану, якщо виявляла без супроводу дитини. Хай би хто керував містом — адже не могли все це робити самі лиш діти, — його ретельно приховували.
Кінець літа, запізніле, ретроспективне цвітіння… Всюди шугали птахи, від моря віяло теплом, сонце осявало вечори. Випадкові діти помилково брали тебе за манжет і тюпали з тобою кілька хвилин, аж поки розуміли, що ти не їхній дорослий, а тоді дріботіли собі геть із ніяковими усмішками. Скляна Гора під спекотним сонцем мерехтіла рожевим і білим, опівдні король ельфів і його королева влаштовували королівську ходу з препишним почтом гномів і фей, роздавали тістечка, морозиво та льодяники. На кожному перехресті чи площі оркестри грали марші, народні танці, запальний джаз, Гуґо Вольфа, усюди пурхали діти — немов конфетті. Біля питних фонтанів, де у глибині ікластих пащ драконів, диких левів і тигрів булькала газована вода, стояли черги дітей, чекали на свою мить небезпеки, коли схилялися напитися води у самісіньку тінь, до запаху вологого цементу і застояної води, у пащу звіра. В небі оберталося височезне оглядове колесо. Від Пенемюнде вони проїхали 280 кілометрів, саме таким був, цілком випадково, радіус дії А-4.
