Цього разу вони з Пьоклером майже не говорили: то була наймовчазніша їхня відпустка. Вона ходила задумана, з опущеною головою, волосся затуляло обличчя, засмаглі ноги кóпали сміття, не зібране недоукомплектованим штатом сміттярів. Настала така смуга в її житті чи їй не хотілося за наказом проводити час із нудним підстаркуватим інженером у розважальному закладі, з якого вона давно виросла?
— Тобі тут не подобається, правда? — Вони сиділи біля брудного струмка і кидали хліб качкам. У Пьоклера різало в животі від ерзац-кави та несвіжого м’яса. Боліла голова.
— Або тут, або табір, — її обличчя вперто відвернуте набік. — Та мені ніде не подобається. Мені байдуже.
— Ільзе.
— Тобі тут подобається? Хочеш повернутися під гору? Ти розмовляєш із ельфами, Франце?
— Ні, там, де я є, мені не подобається… — Франце? — …але я мушу, така в мене робота…
— Так. Мені також не подобається. Моя робота — бути невільницею. Я професійна арештантка. Знаю, як зробити, щоб мені потурали, що і в кого можна вкрасти, як донести, як…
Будь-якої миті вона це скаже…
— Досить, Ільзе, припини… — цього разу Пьоклера охопила істерика, і він таки добряче її хльоснув. Сполохані різким виляском качки розвернулися і перевальцем кинулися навтьоки. Ільзе втупилася в нього, без сліз, очі проминали кімнату за кімнатою в тіні старого довоєнного будинку, в якому він міг блукати багато років, чуючи голоси та шукаючи двері, ганяючись за собою, за своїм життям, яким воно могло бути… Її байдужість була для нього нестерпною. Майже втративши контроль, Пьоклер таки наважився на мужній вчинок. Він вийшов з гри.
— Якщо не хочеш сюди повертатися наступного року, — хоча, що означало «наступного року» для Німеччини в той час, — то не треба. Так навіть ліпше.
І вона одразу зрозуміла, що саме він зробив. Вона підібрала коліно під себе, схилила чоло і замислилася.
— Я повернуся, — сказала вона дуже тихо.
— Ти?
— Так. Справді.
І тоді він геть розслабився, втратив над собою контроль. Кинувся у вихор своєї нескінченної самотності, страшенно здригаючись, заплакав. Вона взяла його за руки. З води за ними спостерігали качки, море вистигало під прохолодним сонцем, десь у місті позаду них грав акордеон. З-за облуплених казкових постатей щось кричали одне одному приречені діти. Літо скінчилося.
Коли повернувся у «Міттельверк», то безперестанку намагався потрапити у табір «Дора» і знайти Ільзе. Вайссман більше не мав жодного значення. Охоронці-есесівці ставилися до нього з розумінням, були люб’язними — і непрохідними.
Навантаження на роботі було неймовірним, за добу Пьоклер спав не більше двох годин. Новини про війну проникали під землю у вигляді чуток і різноманітних нестач. Раніше філософія закупок була «трикутною» — три можливі джерела отримання деталі на випадок, якщо котресь із них буде знищено. Залежно від того, що і звідки не привезли або з яким запізненням доправили, робили висновок, які заводи розбомблені, які залізниці виведено з ладу. А насамкінець почали вдаватися до спроб виробляти компоненти просто на місці.
Коли з’являвся час на роздуми, Пьоклер ламав голову над загадковим Вайссмановим мовчанням. Аби спровокувати його самого чи пам’ять про нього, Пьоклер зі шкіри пнувся і заводив розмови з офіцерами служби охорони майора Фьоршнера, намагаючись дізнатися новини. Часом йому відповідали — аби відчепився. Подейкували, що Вайссмана тут нема, бо він у Голландії командує власною ракетною батареєю, Енціан випав з поля зору разом із багатьма ключовими Шварцкомандо. Пьоклер дедалі більше переконувався в тому, що цього разу гра таки скінчилася, війна всіх їх заскочила, постали нові пріоритети життя-смерті, тож їм забракло часу, щоб мордувати дрібного інженера. Він часом трохи розслаблювався, виконував щоденні завдання, очікував кінця, навіть дозволяв собі сподіватися на звільнення тисяч людей у «Дорі», серед них — Ільзе, більш-менш прийнятної Ільзе…
Але навесні він таки зустрівся з Вайссманом. Пьоклер саме прокинувся від сну про лагідний «Цвьольфкіндер», який був одночасно і Нордгаузеном, містом ельфів, які виробляли іграшкові місячні ракети, — аж біля самісінького лежака до нього схилилося Вайссманове обличчя. Наче постаріло на десять років, Пьоклер його ледь упізнав.
— Нема часу, — зашепотів Вайссман. — Ходімо.
Вони рушили крізь безсонну білу метушню тунелів. Вайссман ішов повільно, через силу, обоє мовчали. В одному з кабінетів на них чекало півдюжини офіцерів, а поряд — люди з SS і SD1.
— Ми отримали дозвіл від керівників ваших груп, — сказав Вайссман, — звільнити вас для роботи над особливим проєктом. Найвищий рівень секретності. Вас розквартирують окремо, харчуватиметеся також окремо, а говоритимете лише з тими, хто зараз у цій кімнаті. — Всі почали озиратися, хто б то міг бути? Нікого, кого б вони знали. Знову поглянули на Вайссмана.
1. Sicherheits Dienst, служба безпеки райхсфюрера СС.
Він потребував модифікації однієї ракети, лишень однієї. З неї зняли серійний номер, натомість намалювали п’ять нулів, Пьоклер одразу збагнув, що саме для цієї справи Вайссман його і приберігав — ось вона, його «особлива доля», але геть нічого не розумів: він мав розробити пластиковий обтічник — певного розміру, з певними ізоляційними властивостями — для силової установки ракети. Інженер-розробник двигунів був страшенно завантаженим фахівцем у цьому проєкті, перекладав парові та паливні лінії, переміщував вузли. Хай би яким був новий пристрій, його ніхто не бачив. Ходили чутки, нібито його виробляли десь в іншому місці, а у зв’язку з високим рівнем секретності його називали «Шварцґеретом», навіть вагу його засекретили. Із завданням впоралися за два тижні, і «Vorrichtung für die Isolierung» направили у район розгортання. Пьоклер знову звітував тому самому начальству, і все пішло по-старому. Більше Вайссмана він не бачив.
У перший тиждень квітня, коли щомиті очікували прибуття американських частин, більшість інженерів пакували речі, брали адреси колег по роботі, пили на прощання, тинялися спорожнілими платформами. У повітрі витало відчуття випускного, мимохіть насвистували «Gaudeamus igitur». Монастирське життя раптово добігло кінця.
Молодий охоронець-есесівець, один з останніх, знайшов Пьоклера в запорошеному кафетерії, вручив конверт і пішов, не мовивши й слова. Звичайний відпустковий бланк, тепер застарілий з огляду на неминучу загибель Уряду, а також дозвіл на проїзд до «Цвьольфкіндера». Там, де мали стояти дати, хтось від руки дуже нерозбірливо написав: «Після завершення воєнних дій». На звороті тією ж рукою (Вайссмановою?) записка для Пьоклера. Її випустили. Вона зустріне вас там. І він зрозумів, що це винагорода за 00000. Скільки ж Вайссман тримав його про запас, аби мати надійного фахівця в галузі пластиків, коли настане пора?
Останнього дня Пьоклер вигулькнув назовні через південний вихід із головних тунелів. Скрізь вантажівки, двигуни працюють вхолосту, у весняному повітрі — прощальний настрій, високі дерева на гірських схилах залиті сонячним промінням. Коли Пьоклер зайшов у «Дору», оберштурмбанфюрера на посту не було. Він не шукав Ільзе, або ж не зовсім шукав. Хоча, може, й відчував, що варто. Але не був готовий. Не знав. Так, він мав дані, але не знав — ані відчуттями, ані серцем…
Сморід лайна, смерті, поту, блювотиння, плісняви, сечі — подих Дори огорнув його, коли він проник усередину, дивлячись на оголені трупи, які саме вивозили, бо Америка була вже дуже близько, складали у купи перед крематоріями, звисали чоловічі пеніси, пальці на ногах гронами — білими і круглими, як перли…. кожне обличчя настільки досконале, настільки індивідуальне, губи розтягнуті у смертельних посмішках, уся безсловесна публіка захоплена останнім рядком жарту… а живі лежать по десятеро на солом’яних матрацах, слабке схлипування, кашель — невдахи… Всі його вакууми, лабіринти — інший бік ось цього. Поки він жив і малював закарлючки на папері, це невидиме царство пробувáло у зовнішній пітьмі… весь час… Пьоклер виблював. Заплакав. Стіни не розчинилися — тюремні стіни ніколи не розчиняються, ні від сліз, ні від ось такого, на кожних нарах, у кожній камері — відкриття, що ті обличчя він усе ж колись бачив, дорожив ними, як і собою, а отже, не міг відпустити їх назад у тишу… Але що тут вдієш? Як їх збережеш? Безпорадність, дзеркальне обертання горя страшенно його змучує, як калатання серця у втікача, і майже не лишилося шансів на те, що його охопить лють або станеться поворот…
