На квартиру він повернувся десь уже перед заходом сонця, надто втомлений, а чи заглиблений у думки, щоб дивуватися палахкотінню кольорів у квітнику, щоденним змінам в обрисах Станції, навіть сьогоднішній тиші на випробувальних стендах. Він чув запах океану і майже уявляв себе кимсь таким, хто цілорічно живе на морському курорті, але рідко виходить на пляж. Час від часу у Пенемюнде-Вест злітав або приземлявся винищувач, відстань приглушувала шум моторів до тихого муркотіння. Віяв пізній морський бриз, ніщо не віщувало Пьоклеру якоїсь несподіванки, крім усмішки колеги, що жив за кілька кімнатчин від нього і тепер спускався сходами казарми, коли Пьоклер підіймався нагору. Пьоклер зайшов до свого помешкання і побачив її на ліжку, носочки ніг біля квітчастої валізки, спідниця натягнута на коліна, очі сполохані, приречені, шукають його погляд.
— Гер Пьоклер? Я ваша…
— Ільзе. Ільзе…
Він, напевно, її обійняв, ухопив на руки, обцілував, засмикнув фіранку. Такий от рефлекс. Її волосся було перев’язане коричневою оксамитовою стрічкою. Він пам’ятав, що раніше її волосся мало світліший відтінок, було коротшим — але воно росте, тому й темнішає. Скоса поглянув на її обличчя, і вся його порожнеча сповнилася відлуння. Вакуум його життя постав перед загрозою знищення натиском любові. Спробував залатати його підозрами, шукаючи схожості з обличчям, яке востаннє бачив над плечем її матері, очі, досі припухлі після сну, опущені впоперек спини Лені у дощовику, обидві виходять у двері, котрі, як він думав, зачинилися назавжди, — вдаючи, що не знаходить схожості. Можливо, вдаючи. Чи насправді це те ж обличчя? За роки так багато забулося, оте пухкеньке дитяче личко без особливих прикмет… Тепер він боявся його навіть обійняти, боявся, що серце вибухне. Запитав:
— Довго чекала?
— Від обіду. — Вона поїла у їдальні, майор Вайссман привіз її потягом зі Штеттина, і дорогою вони грали у шахи. Майор Вайссман грав повільно, тож партії вони так і не закінчили. Майор Вайссман накупував їй солодощів, передавав вітання і просив вибачення за те, що не може дочекатися сам…
Вайссман? Що то було? Пьоклера охоплює мінлива, несмілива лють. Видно, вони все знали — весь цей час. Про його життя відомо геть усе, як про вбогу комірчину з вузьким ліжком, стільчиком і лампочкою для читання.
Отже, між ним і цим неможливим поверненням стояв гнів, який і вберігав його від любові, на яку він ніяк не міг зважитися. Треба вдовольнятися розпитуванням доньки. Сором, який він відчував, допустимий, сором і холодність. І вона, видно, відчула, бо сиділа геть тихо, лише ногами нервово перебирала, а голос мала настільки приглушений, що він не завжди чув сказане.
Сюди її вирядили з якогось місця у горах, де зимно навіть улітку, — там усе оточене колючим дротом, яскраві ліхтарі під бляшанками світяться цілу ніч. Там не було хлопців, самі дівчата, матері, старі бабці — всі жили в бараках, спали на багатоярусних нарах, іноді по двоє на одному солом’яному матраці. У Лені все добре. Іноді до бараку заходив чоловік у чорному однострої, і Мутті кудись за ним ішла, її не бувало по кілька днів. Коли поверталася, не хотіла говорити, не хотіла обіймати Ільзе, як робила це зазвичай. Іноді плакала й казала Ільзе дати їй спокій, тож Ільзе йшла бавитися з Йоганною та Ліллі під сусіднім бараком. Вони викопали у землі схованку, натягали туди ляльок, капелюшків, сукенок, туфель, старих пляшок, журналів з малюнками — все те познаходили біля колючого дроту на купі скарбів, як вони її називали, на величезному звалищі, яке безперестанку диміло вдень і вночі, його огнисту заграву було видно з віконечка у бараку з горішніх нар, де вона спала разом з Ліллі в ті ночі, коли не було Лені…
Але Пьоклер майже не слухав, бо вже отримав деякі суттєві дані: вона була у якомусь певному місці, з конкретним положенням на карті й адміністрацією, до якої можна звернутися. А чи зможе він її знайти? От дурень. А чи зможе він якось влаштувати її звільнення? Якийсь чоловік, видно комуняка, у все це її вплутав…
Курт Мондауґен був єдиною людиною, якій можна довіритися, але Пьоклер розумів, хоча вони ще й не говорили про це, що обрана Мондауґеном роль не дозволить йому допомогти.
— Це називається «табори перевиховання», ними опікується SS. Я переговорю з Вайссманом, але може і не спрацювати.
Він знав Вайссмана ще з Африки, вони разом просиділи місяці облоги на віллі Фоппла: Вайссман виявився одним із тих, хто переконав Мондауґена піти жити в буш. Але тут, серед ракет, вони знайшли спільну мову — чи то з якихось для Пьоклера незрозумілих міркувань, а чи з огляду на глибший зв’язок, що завжди між ними був…
Вони стояли на даху монтажного корпусу, острівець за шість миль у морі було добре видно, а це означало, що завтра погода зміниться. Десь на осонні молотком гупали по сталі, били каденціями, чистими, як пташине щебетання. Довкола них тремтіло у серпанку блакитне Пенемюнде, марево бетонних і сталевих мас віддзеркалювало полуденну спеку. Повітря струменіло, наче камуфляж, — під ним, здається, відбувалося щось іще, таємне. Будь-якої миті ілюзія, що вони на чомусь стоять, може зникнути, і вони впадуть на землю. Пьоклер втупився поглядом кудись поверх боліт, геть безпомічний.
— Я маю щось зробити. Хіба ні?
— Ні. Треба вичекати.
— Це неправильно, Мондауґене.
— Треба вичекати.
— А як Ільзе? Вона має повернутися?
— Не знаю. Але наразі вона тут.
Отже, як це зазвичай у таких випадках і ставалося, Пьоклер вибрав мовчанку. Якби він вибрав щось інше, ну, раніше, коли ще був час, вони всі могли б урятуватися, могли б навіть виїхати з країни, але тепер запізно, бо нині, коли йому захотілося перемін, змінювати вже нема чого.
Ні, коли чесно, не так і довго він розмірковував про колишню нейтральність. Не мав певності, що зможе її перерости.
Вони пішли з Ільзе на прогулянку штормовим берегом — годували качок, досліджували сосновий бір. Їй навіть дозволили подивитися на запуск. Для нього це було своєрідним посланням, проте зрозумів він його не одразу. Означало воно, що нема порушень безпеки: хай би кому і що вона розповідала, це не має значення. Їх струснуло ревіння Ракети. Ільзе вперше притулилася до нього й обійняла, а йому здалося, що це він за неї тримається. Двигун від’єднався зарано, і Ракета гепнулася десь у Пенемюнде-Вест, на території люфтваффе. Клуби брудного диму потягли за собою несамовитий парад верескливих пожежних машин і вантажівок з робітниками. Ільзе глибоко зітхнула і стиснула його руку.
— Це ти зробив, аби вона впала, тату?
— Ні, цього не повинно було статися. Вона мала полетіти величезною дугою, — накреслена рукою парабола тяглася далі, охоплювала випробувальні стенди, монтажні цехи, стягуючи їх воєдино, наче хрести, які священники креслять у повітрі, ділячи парафіян начетверо…
— А куди вона летить?
— Куди скажемо летіти.
— А я зможу колись у ній полетіти? Мені буде всередині місце?
Запитання вона поставила складне.
— Колись, — відповів Пьоклер. — Колись, може, полетиш на Місяць.
— На Місяць… — так, ніби він зараз розповідатиме їй казку. Коли ж не почула казки, склала свою. Інженер у сусідній кімнатці мав приколоту до стіни карту Місяця, тож Ільзе розглядала її багато годин поспіль, розмірковуючи, де хотіла б жити. Проминувши яскраві промені Кеплера, суворе усамітнення Південних узгір’їв, вражаючі краєвиди Коперника й Ератосфена, вона обрала невеликий затишний кратер у морі Спокою під назвою «Маскелайн Б». Вони — Мутті, вона і Пьоклер — збудують собі хатинку на самому його краю, з одного вікна буде видно золоті гори, з іншого — широке море. І в небі — зелено-блакитна Земля…
А чи варто було їй казати, чим насправді є оті місячні «моря»? Що там нема чим дихати? Його лякала власна необізнаність, неспроможність як батька… Ночами, коли Ільзе згорталася за кілька футів калачиком на полотняній армійській розкладайці, маленька сіра білочка під ковдрою, він навіть думав, а чи не буде їй справді ліпше під опікою Райху. Він чув про табори, але нічого зловісного в них не бачив: вірив казенному слову «перевиховання». Я так усе зіпсував… а там у них кваліфіковані люди… навчений персонал… знають, що потрібно дитині… втуплювався в електричну мряку цієї частини Пенемюнде, що на клапті його стелі малювала карту пріоритетів, покинутих мрій, прихильності в очах берлінських майстрів фантазій, а Ільзе іноді шепотіла йому перед сном казку про Місяць, де вона житиме, аж поки він безмовно не переносився у той світ, який, зрештою, усе ж таки не був цим світом: на карту без національних кордонів, розкуту і підбадьорливу, де літати настільки ж природно, як і дихати, — але ж я пада… ні, підіймаємося, поглянь униз, нема чого боятися, цього разу все добре… так, політ сталий, усе в нормі… так…
