Пьоклер сьогодні ввечері тільки свідчить — а може, і насправді бере участь. Йому не показали, що саме. Поглянь-но сюди, зараз тут посприяють Фрідріху Августу Кекуле фон Штрадоніцу у здійсненні його мрії 1865 року, великої Мрії, яка революціонізує хімію й уможливить «IG». Щоб потрібний матеріал дістався потрібного мрійника, геть усе й усі, що мають до цього стосунок, повинні займати своє місце у схемі. І дуже добре, що Юнґ подарував нам уявлення про колективне несвідоме, завдяки чому наші сни зліплено з одного тіста, але як так стається, що кожного з нас у своїй окремішності як індивідуума відвідує саме те, що нам потрібно? Чи не вказує це на існування якогось каналу зв’язку? Якоїсь бюрократії? Чому б «IG» не ходити на сеанси? Вони повинні мати доволі близькі стосунки з бюрократами по інший бік… І тут мрія Кекуле проходить маршрутом повз точки, які можуть вигнутися дугою крізь тишу у яскравому небажанні жити всередині рухомого моменту, недосконале людське світло, яке стає на перешкоді серйозним бінарним рішенням цих агентів, що нині дозволяють космічному Змієві у фіолетовій величі його луски, у сяєві геть нелюдськім проминути — без відчуттів, без подиву (після того, як проведеш тут трохи часу — хай би що це означало, — один з таких архетипів починає дуже скидатися на інший, ось лунає голос одного з нових наймитів, з юрми смугастих накидок, що прибули першого дня: «Ого! Це ж бо Дерево Творіння! Хіба ні? Хай йому грець!» — але вони заспокоюються досить швидко, сваряться зі своїми рефлексами через Намір Витріщатися, самокритика, знаєте, ота дивовижна методика, начебто і не повинна спрацьовувати, але працює… Ось короткий виклад проблеми Кекуле. Хотів стати архітектором, але виявилося, що став одним з Атлантів хімії, більша частина органічного крила цієї стрункої системи назавжди лягла на його плечі — не просто у рамках «IG», але Світу, якщо ви, звичайно, бачите цю різницю, хе-хе… Знову ж таки, це вплив Лібіха, великого професора хімії, чиїм іменем названа вулиця у Мюнхені, на якій жив Пьоклер, коли ходив до Політехніки. Лібіх уже працював у Ґіссенському університеті, коли Кекуле туди лишень вступив, і саме він надихнув юнака змінити сферу інтересів. Кекуле збагатив хімію уявою архітектора, то була критична переміна, а сам Лібіх, здається, відіграв роль шлюзу чи сортувального демона, якого колись запропонував його молодий сучасник Клерк Максвелл, допомагаючи зосередити енергію в обраній кімнаті Творіння за рахунок усіх інших (пізніші свідки висунули здогад, що Клерк Максвелл запропонував свого Демона не так для зручності тлумачення засадничих основ термодинаміки, як у сенсі іносказання, параболи дійсного існування людей на зразок Лібіха… і можна собі уявити, наскільки далеко на той час зайшло витіснення, якщо зважити, до якої міри Клерк Максвелл мусив кодувати свої застереження… аякже, деякі теоретики, звичайно, котрі вбачали щось зловісне навіть у знаменитій фразі місіс Клерк Максвелл: «Ходімо додому, Джеймсе, тобі це починає подобатися», висували радикальну здогадку, мовляв, уже самі Рівняння Поля містять лиховісні застереження, і на доказ цього наводили тривожну близькість Рівнянь до поведінки схем подвійного інтегрування у системі наведення ракети А-4, те саме подвійне підсумовування щільності струмів, яке привело архітектора Етцеля Ольша до спорудження для архітектора Альберта Шпеєра підземної фабрики у Нордгаузені саме такої символічної форми…). Молодий колишній архітектор Кекуле подався вишукувати серед молекул часу приховані форми, які — він це знав напевне — таки там були, форм, про які він любив думати не як про справжні фізичні структури, а як про «раціональні формули», що показували стосунки у «метаморфозах», — у такий вигадливий спосіб, на манір XIX сторіччя, він називав «хімічні реакції». Але він міг візуалізувати. Він бачив чотири хімічні зв’язки вуглецю, розташовані на вершинах тетраедра, — він показав, як атоми вуглецю можуть поєднуватися один з одним у довгі ланцюжки… Але він зайшов у глухий кут, коли наштовхнувся на бензол. Йому було відомо, що там шість атомів вуглецю, і до кожного приєднується кисень — але він не бачив форми, аж поки вона не наснилася, поки його не змусили її побачити, аби інших спокусила її фізична краса, і вони почали думати про неї як про креслення, як про основу для нових сполук, нових комбінацій, і в такий спосіб виникла нова галузь ароматичної хімії, що вступила у спілку з безбожною силою, з’явилися нові методи синтезу, виникло нове німецьке виробництво фарб і постала «IG»…
Кекуле наснився Великий Змій із хвостом у пащі, примарний Змій навколо Світу, і підлість, цинізм полягала у тім, як це видіння слід було використати. Змія, що проголошує: «Світ — штука самодостатня, циклічна, резонансна, він завжди повертається на круги своя», — необхідно ввести у систему, чия єдина мета — порушення Циклу. Беручи і нічого не віддаючи, вимагаючи, щоб «продуктивність» і «надходження» лише зростали, Система забирає у решти світу величезні обсяги енергії, щоб її невеличка і нестямна частка давала прибуток, тож не просто більшість людства, а більшу частину Світу — тваринного, рослинного й мінерального — задля цього буде знищено. Система може розуміти, а може і не розуміти, що наразі вона лишень виторговує собі трохи часу, а час — від самого початку штучний ресурс, він не має жодної цінності ні для кого і ні для чого, крім самої Системи, якій рано чи пізно прийде гаплик, коли її потреба в енергії стане настільки неосяжною, що Світ не зможе її задовольнити, і вона потягне за собою всі невинні душі у ланцюжку життя. Жити всередині Системи — те ж саме, що їхати автобусом, яким кермує схиблений на самогубстві маніяк… хоча він і досить товариський, безугавно сипле дотепами через гучномовець: «Доброго ранку, хлопці й дівчата, ось ми в’їжджаємо у Гайдельберґ, пам’ятаєте приспів «Я серце в Гайдельберґу загубив», так от, маю тут приятеля, що втратив обидва вуха! Не зрозумійте мене хибно, загалом, це дуже гарне містечко, тут дуже доброзичливі люди, ну, звичайно, коли не б’ються на дуелях. А якщо серйозно, то вони вас чудово приймуть, хоча й ключів од міста не дадуть, а дадуть дерев’яний молоток, щоб затички з бочок вибивати!» тощо. І ви їдете собі місциною, де світло безперестанку змінюється — з’являються і зникають зáмки, купи каміння, місяці різноманітних форм і барв. Зупинки у незвичайні світанкові години і з незрозумілих причин, виходите розім’яти ноги у залитих вогнями рампи дворах, де під велетенськими і пахучими уночі евкаліптами сидять за столом старі, тасують старовинні колоди, зашмульгані й потерті, ляскають мечами, чашами і старшими козирями у мерехтливому світлі, за ними вхолосту деренчить автобус, чекає — пасажири мають зайняти свої місця, і хай би як вам хотілося тут залишитися і навчитися цієї гри, зустріти за цим спокійним столом старість — марна річ: за дверима автобуса у випрасуваній уніформі чекає він, Повелитель Ночі, перевіряє квитки, посвідчення особи та проїзні документи, сьогодні владарює скіпетр підприємництва… кивком голови пропускає повз себе, і ви зиркаєте на його обличчя, на шалені й рішучі очі, а тоді протягом кількох несамовитих ударів серця згадуєте, що так, для вас усе це скінчиться кров’ю, потрясінням, в якому не буде гідності, — але подорож має тривати… над вашим сидінням, де повинна бути рекламна табличка, висить цитата з Рільке: «Хоч раз, раз[419]…» Одне з найулюбленіших Їхніх гасел. Нема вороття, нема спасіння, нема Циклу — це не те значення, що Вони чи їхній блискучий найманець Кекуле надав Змію. Ні, бо Змій означає — як там? — що шість атомів вуглецю в бензолі фактично згорнуті в кільце — достоту так само, як змій із хвостом у пащі, ЗРОЗУМІЛО? «Добре відоме нам сьогодні Ароматичне Кільце, — на цьому місці старий професор Пьоклера Ласло Джемф виймає з кишеньки для годинника золотий шестикутник із німецьким хрестом посередині — почесну медаль від «IG Farben», розсипає жартики, як цей старий пердун добре вміє робити, мовляв, йому більше подобається думати про цей хрест не як про німецький, а як про символ чотиривалентності вуглецю… — але хто, — підносить простерті руки, як джазовий диригент, — хто наслав Мрію? — Ніколи не збагнеш, наскільки риторичним є запитання Джемфа. — Хто наслав нового змія до нашого понищеного саду, вже надто оскверненого, надто переповненого, щоб вважатися осередком невинності, — якщо тільки невинність не є у наш час нейтралом, нашим мовчазним відходом у механістичну байдужість, куди Змій Кекуле прийшов не знищувати, але вказати нам на втрату… нам були дані певні молекули, саме такі комбінації, а не інші… ми використовували знайдене у Природі, безперечно, хоча, мабуть, і безсоромно, але Змій прошепотів: «Їх можна змінити, а тоді скласти зі сміття нові молекули…» А чи може мені хтось сказати, що він такого іще нашептав? Нумо — хто знає? Ви. Скажіть мені, Пьоклере…»
