— В ім’я катода, анода і святої сітки? — запитав Пьоклер.
— Так, дуже добре, — всміхнувся Мондауґен.
Серед усіх них, мабуть, найближчим до нуля був африканець Енціан, протеже майора Вайссмана. У Versuchsanstalt[418] його поза очі називали «Чудовиськом Вайссмана», либонь, не стільки через расизм, скільки з огляду на те, як вони виглядали поруч: Енціан на фут нависає над Вайссманом, що вже починає лисіти і здається дуже вченим, Вайссман же, своєю чергою, поглядає вгору на африканця крізь лінзи окулярів завтовшки з денце пляшки, час від часу підбігає, щоб не відстати, коли обоє простують хідником чи лабораторіями та кабінетами, бо Енціан вивищується у будь-якому приміщенні та краєвиді початку Ракетних днів… Перший виразний Пьоклерів спогад про нього: у випробувальному залі у Куммерсдорфі, в оточенні електричних кольорів — зелені пляшки азоту, товсте сплетіння червоних, жовтих і блакитних труб, Енціанове мідне обличчя, а на ньому той самий спокій, що час від часу осяває Мондауґенове лице, Енціан в одному із дзеркал роздивляється відображення ракетного двигуна за запобіжною перегородкою: у застояному повітрі цеху, сповненого останніх корчів хвилювання перед запуском, бажання закурити, недоречних молитов, Енціан перебував у мирі…
Пьоклер переїхав до Пенемюнде 1937 року з дев’ятьма десятками інших. Вони зазіхнули на Тяжіння, тому необхідно було підготувати береговий плацдарм для вторгнення. Ніколи за все своє життя, навіть бувши чорноробом у Берліні, Пьоклер так не гарував. Протягом весни та літа авангард пристосовував під випробувальну станцію невеличкий острівець на Ґрайфсвальдер-Ої: перемощували дорогу, тягли кабелі й телефонну лінію, зводили житлові приміщення, туалети й склади, копали бункери, місили бетон, без кінця-краю розвантажували ящики з інструментами, мішки з цементом, бочки з пальним. Вантажі перевозили на старезному поромі. Пьоклер пам’ятає вичовганий червоний плюш і подряпаний лак у тьмяних каютах, облуплені покриття, астматичний позіх парового гудка, сморід поту, сигаретного диму і дизельного пального, тремтіння м’язів рук і ніг, втомлені жарти, виснаження під кінець робочого дня, а також власні мозолі у позолоті призахідного сонця…
Того літа море було здебільшого блакитним і дуже спокійним, але восени погода змінилася. З півночі прийшли дощі, температура різко впала, у складські намети вривався вітер, велетенські хвилі гуркотіли цілими ночами — вода на п’ятдесят метрів від берега була білою. Бризки від кучерів великих бурунів пір’ям укрили сушу. Пьоклер мешкав у рибальській хатині й повертався з вечірніх прогулянок у тонкій соляній масці. Лотова дружина. На яке лихо посмів він озирнутися? Втім, уже знав, на яке.
Та пора року нагадала йому дитинство і пораненого пса. Самотиною гуляючи посеред мокречі, він зажурено думав про Лені, вигадував сценарії їхньої зустрічі за вишуканих чи драматичних обставин: у міністерстві, театральному фоє — на ньому повисли дві-три вродливі жінки у коштовностях, генерали та промисловці підскакують піднести вогонь до американської сигарети, дослухаються до його придуманих на ходу розв’язань проблем, які Лені уявляє хіба що дуже приблизно. Найприємніша з таких фантазій приходила до Пьоклера, коли той сидів у вбиральні: він злегка тупотів ногами, з вуст линув шепіт фанфар, тож він проводив там час із неабиякою втіхою…
Але тягар його безталанного берлінського внутрішнього «я» тиснув і далі. Він розмовляв із ним, слухав, мацав його, але «я» не розчинялося і нікуди не зникало, існувало собі далі, було прохачем у кожному закамарку, безсловесно благало — очима, простягнутими руками, цілком упевнене у своєму вмінні завдавати мук сумління. Робоча метушня у Пенемюнде і добірне товариство в трактирі шановного Галліґера на Ої — все це дозволяло дочекатися хорошої для запуску ракети погоди, але й робило Пьоклера дедалі вразливішим. Холодні ночі без жінки, гра в карти й шахи, чоловічі посиденьки за пивом, жахливі привиддя ночі, з яких треба виборсуватися самому, бо не було кому потермосити, щоб прокинувся, нікому обійняти, коли фіранку на вікні поглинає тінь, — того листопада все це його наздогнало, а чи він просто не став тікати. Захисний рефлекс, бо відбувалося щось насправді жаске. Раз чи двічі під час ефедринових досвіткових кивань ja, ja, stimmt, ja, позаяк деякі речі носиш не в голові, а на голові, й відчуваєш, як вона гойдається — майже урівноважена, він відчував, як його кудись зносить… якийсь допуск у розрахунках, кресленнях, графіках і навіть у вже виготовлених грубих моделях… щоразу, коли таке з ним ставалося, він починав панікувати і відступати у твердиню невсипущого Пьоклера, гупало серце, ломило руки й ноги, дихання перехоплювало з тихим гунг… Щось хотіло його упіймати, щось тут, серед паперів. Жах перед згасанням на ім’я Пьоклер знав, що це Ракета — вона вабить його до себе, але навіть якщо він і знав, що у чомусь подібному до згасання можна звільнитися від самотності й невдач, остаточно звабити його не вдалося… От він і стрибав, як сервоклапан із шумною подачею, через Нуль, між двома бажаннями — особистим самоусвідомленням і безособовим спасінням. Мондауґен усе це бачив, бачив Пьоклера наскрізь. Попри співчуття, природно, у нього не було для друга якогось готового рішення, Пьоклеру доведеться самостійно шукати шлях до нульового сигналу, самому прокладати свій правдивий курс.
На початок 38-го ракетна база в Пенемюнде вже набула певних обрисів, і Пьоклер перебрався на суходіл. Маючи щонайбільше трактат Штодда про парові турбіни і трохи корисних даних, які час від часу надходили з університетів Ганновера, Дармштадта, Лейпциґа та Дрездена, група силової установки випробовувала ракетний двигун з тягою півтори тонни, з тиском у камері згоряння 10 атмосфер і тривалістю роботи 60 секунд. Швидкість витікання продуктів згорання становила 1800 метрів за секунду, але вони прагнули досягти 2000, називали цей показник чарівним у буквальному сенсі. Як деякі гравці на біржі знають, коли треба зупинитись, інстинктивно вгадують невидимі цифри, але швидкість змін, першу і другу похідну, власною шкірою відчувають, коли слід включитися, триматися або вийти, є такі самі інженерні рефлекси, налаштовані завжди, будь-якої миті знати, щó за наявності ресурсів можна втілити у робоче устаткування, щó є «посильним». Того дня, коли швидкість витікання 2000 метрів за секунду стала посильною, раптом виявилося, що й до самої А-4 не надто далеко. Тоді небезпека полягала у тому, щоб не спокуситися надто хитрими рішеннями, але від такого ніхто не застрахований. Заледве чи знайшовся б розробник — серед них і Пьоклер, — який би не запропонував бодай одну хитромудру установку, якусь голову Ґорґони з переплетінням труб, трубочок, складних дрібничок для контролю тиску, соленоїдів поверх керуючих клапанів на допоміжних клапанах резервних клапанів; додатками до цих чудернацьких пропозицій друкували сотні сторінок номенклатури клапанів, обіцяючи величезну різницю між тиском у камері та виходом із сопла — все просто чудово, якщо ви не переймаєтеся надійністю поведінки мільйонів рухомих деталей. Але якщо вам потрібен надійний робочий двигун, який військові могли б використовувати в польових умовах для вбивання людей, реальна інженерна проблема полягає в тому, що все має бути якомога простішим.
Наразі запускалася модель A-З, охрещена пустотливими техніками не шампанським, а флягою рідкого кисню. Основна увага почала зміщуватися із силової установки до системи наведення. Телеметрія під час пробних запусків була зовсім примітивною. Термометри і барометри запечатували у водонепроникну комірку з кінокамерою, під час польоту камера знімала рух стрілок на датчиках. Після польоту плівку виймали і переглядали дані — інженери сиділи й дивилися кіно про циферблати. Тим часом «гайнкелі» ще й скидали залізні моделі Ракети з висоти 20 000 футів. Падіння фільмувалося із землі кінотеодолітами «Асканія». У денних зйомках були кадри з висоти 3000 футів, коли модель долала звуковий бар’єр, — дивне поєднання німецького розуму і швидкого мерехтіння послідовних знімків щонайменше двох століть, відколи Лейбніц, створюючи диференційне числення, користувався таким самим підходом, розкладаючи траєкторії гарматних ядер у повітрі, тож тепер Пьоклер от-от мав отримати докази, що ці методи вийшли за рамки зображень на плівці — до живих людей.
