Себе він вважав людиною практичною. На ракетодромі говорили про материки, про оточення, ще за багато років до Генерального штабу бачили потребу у зброї, що зможе розривати союзи, перестрибувати, наче шаховий кінь, панцерники, піхоту, навіть люфтваффе. Плутократії — на заході, комуністи — на сході. Простори, моделі, ігрові стратегії. Без надмірної пристрасті й ідеології. Практичні люди. Поки військові купались у нездобутих перемогах, ракетні інженери мусили без фанатизму думати про німецькі маневри, німецьку поразку — про вичерпність можливостей люфтваффе і втрату ним значення, про відведення фронтів, про потребу у зброї далекого радіусу дії… Але інші мали гроші, інші віддавали накази, прагнучи накласти свої жадання та сварки на те, що мало власну життєву потугу, на technologique[414], чого вони так і не спромоглися зрозуміти. Поки А-4 перебувала на стадії досліджень та розробок, у них не було потреби в неї вірити, але потім, коли вона наблизиться до боєготовності, коли вони збагнуть, що мають справжню ракету, за владу над нею розгорнеться серйозна боротьба. Пьоклер це бачив. Вони були фізично дужими і розумово немічними, не мали уяви і вміння бачити перспективу, але їм належала влада, тож йому було важко не вважати їх вищими за себе попри своє, почасти, зневажливе до них ставлення.
Лені помилялася: його ніхто не використовував. Пьоклер став додатком до Ракети задовго до того, як її збудували, — і це заслуга Лені, бо коли пішла від нього, він буквально розсипався. Дещо змило на Hinterhof у каналізацію, решту звіяло вітром. Навіть у кіно не міг піти, лишень зрідка після роботи таки виходив з дому і намагався виловити у Шпрее шматки вугілля. Пив пиво і сидів у холодній кімнаті, осіннє світло із сірих хмар дотягувалося до нього, вже добряче ослабнувши і змарнівши, через стіни і стічні труби, продершись крізь засмальцьовану до чорноти фіранку і згубивши будь-яку надію, нарешті приповзало туди, де сидів, тремтів і плакав Пьоклер. Був навіть час, коли він плакав щодня цілий місяць, аж поки заробив запалення носових пазух, відтак ліг у ліжко і вигнав лихоманку потом. Опісля переїхав до Куммерсдорфа, що під Берліном, і допомагав своєму другу Мондауґену на ракетодромі.
Тепер температури, швидкості, тиски, конфігурації стабілізаторів і корпусу, стійкість і турбулентність почали просочуватися в нього і витісняти думку про втечу Лені. Вранці під його вікном — сосново-ялиновий ліс, а не скорботне міське подвір’я. Хіба він відмовляється від світу чи вступає до ордену монахів?
Якось уночі він спалив двадцять сторінок розрахунків. Інтеграли звивалися зачарованими кобрами, чудернацькі й кучеряві, подібні до горбанів «d» лавами марширували краєм полум’я у брижі мереживного попелу — але то був єдиний його зрив.
Попервах він допомагав групі, що займалася силовою установкою, тоді ще ніхто ні на чому не спеціалізувався. Все почалося пізніше, коли з’явилися різноманітні бюро та параної, а структурні схеми підрозділів перетворилися на горизонтальні проекції в’язничних камер. Курт Мондауґен, що спеціалізувався на радіоелектроніці, примудрився вирішити проблему охолодження, сам Пьоклер раптом узявся за вдосконалення датчиків вимірювання локального тиску — це стало у пригоді в Пенемюнде, коли їм доводилося від моделі завтовшки якихось 4–5 сантиметрів відводити більше сотні вимірювальних трубок. Пьоклер допомагав виробити рішення щодо Halbmodelle[415]: розтинаєш модель уздовж і прикріплюєш її пласким боком до стіни випробувальної камери, а трубки виводиш до манометрів ззовні. Мешканець берлінських нетрів, розмірковував він, уміє мислити половинками пайків… але для Пьоклера це була поодинока мить радості. Насправді, ніхто не міг претендувати на стовідсоткову належність тієї чи іншої ідеї саме йому, бо працював корпоративний розум, спеціалізація майже не мала значення, а класові розбіжності — й поготів. Суспільний спектр простягався від фон Брауна, прусського аристократа, аж до таких, як Пьоклер, що хрумкатиме яблуко на вулиці, але всі вони залежали від милості Ракети: загроза походила не лише від вибухів або падіння різноманітного залізяччя, але й від її безмовності, від мертвого тягаря її конструкції, її впертої та відчутної на дотик загадковості…
У ті дні найбільше коштів та уваги перепадало групі силової установки, складно було навіть просто взяти щось із землі й не спричинити вибуху. Ставалися дрібні аварії — прогорав алюмінієвий кожух двигуна, деякі моделі форсунок викликали резонансне загоряння, і палаючий двигун рвало на шматки, а потім, 34-го, сталася вже велика аварія. Доктор Вамке надумав змішати перекис зі спиртом до впорскування в камеру двигуна і подивитися, що з того вийде. Полум’я запалювання загугоніло трубопроводом назад у бак, вибухом знищило випробувальний стенд, загинув доктор Вамке, а з ним іще двоє. Перша кров, перші жертви.
Курт Мондауґен сприйняв це як знак, він був із тих німецьких містиків, що виросли, читаючи твори Гессе, Стефана Ґеорґа та Ріхарда Вільґельма і були готові прийняти Гітлера на ґрунті Деміанової метафізики[416]. Видавалося, що пальне й окислювач він розглядав як пару протилежностей за принципом «чоловік і жінка», з’єднаних у містичному яйці камери згоряння: творення і руйнування, вогонь і вода, хімічний плюс і хімічний мінус…
— Валентність, — заперечував Пьоклер, — це стан зовнішніх оболонок, і не більше.
— А ти подумай, — сказав Мондауґен.
Був іще Фарінґер, аеродинамік, що ходив у Пенемюнде до соснового бору із дзенським луком і скаткою пресованої соломи для занять дихальною гімнастикою, натягування і спускання тятиви, і так раз за разом. У час, коли його колеги божеволіли від того, що називали «Folgsamkeitfaktor»[417], це заняття здавалося досить недоречним. Проблема полягала в тому, щоб змусити повздовжню вісь Ракети в усіх точках дотримуватися курсу по дотичній до її траєкторії, і Ракета для Фарінґера була товстою японською стрілою. Поставала необхідність стати — в якомусь сенсі — одним цілим з Ракетою, її траєкторією та мішенню, «не силувати її, але здатися їй, вийти з ролі стрільця. Неподільний акт. Ви — і агресор, і жертва, і ракета, і параболічний маршрут польоту, а також…» Пьоклер так і не зрозумів, про що говорив той чоловік, а Мондауґен зрозумів геть усе. Мондауґен був тут бодгісатвою, приїхав із заслання у Калагарі, і хай би яке світло там його просвітлювало, він повернувся до світу людей і націй, щоб грати роль, яку сам собі обрав, хоча ніколи й не пояснював причини. На Südwest він уже не вів щоденників, не писав листів додому. У 1922-му там сталося повстання бондельсвартів, були й інші заворушення по всій країні. Його радіоексперименти припинилися, разом з кількома десятками інших білих він заховався на віллі місцевого землевласника на прізвище Фоппл — те місце було справжньою твердинею, оточеною з усіх боків глибокими ярами. По кількох місяцях облоги та п’яної гульні Мондауґен, «сповнений глибокої відрази до всього європейського», наодинці подався у буш, і все скінчилося життям серед оватжимба, племені трубкозуба, що вважається найбіднішим серед гереро. Прийняли його без жодних запитань. Він вважав себе там, та і тут, якимось радіопередавачем, вірив: хай би що він передавав, воно їм принаймні не загрожує. У його електромістицизмі тріод відігравав таку ж засадничу роль, як і хрест у християнстві. Уявімо собі, що его, «я», яке страждає від власної, прив’язаної до часу історії, — це сітка, а внутрішнє «Я», глибше та правдивіше, — це струм між катодом і анодом. Постійний чистий потік. На сітці сигнали — чуттєві дані, відчуття, спогади, що переміщуються і модулюють струм. Ми живемо життями, що є формами хвилі, із часом вони постійно змінюються то на плюс, то на мінус, і тільки у миті великого спокою стає можливим знайти чистий, без дрібки інформації, стан нульового сигналу.
