Якщо і є для цього якась музика, то це легковажні струнні й язичкові групи вздовж берега в яскравих манишках і чорних краватках-метеликах, органіст у мантії біля хвилеріза, також розбитого, зачерствілого від прибою, клапани й органні труби збирають докупи і викрешують лункі примари, спогади свічкових вогників, усі сліди, частинки і хвилі шістдесяти тисяч, що проходили тут сьогодні раз чи двічі, вже занесені у списки тих, кого заберуть. Чи ти колись вирушала на відпочинок до «Цвьольфкіндера»? Чи трималася за татову руку, коли їхала потягом із Любека, чи втуплювала погляд у свої коліна або в інших дітей, як і ти, заплетених, напрасованих, із запахом відбілювача, крему для взуття, карамелі? Чи дзенькав у твоєму гаманці дріб’язок, коли ти розгойдувалася на Колесі, чи ховала своє обличчя у його сукняних вилогах, чи стояла навколішки на сидінні, дивлячись на воду і намагаючись побачити Данію? Чи боялася, коли гном хотів тебе обійняти, чи ставала твоя сукеночка шкарубкою у полудневу спеку, що ти казала, що відчувала, коли повз тебе пробігали хлопчаки, відбираючи одне в одного брилики, надто зайняті своєю справою, щоб звернути на тебе увагу?
Схоже, їй судилося завжди бути у чиємусь списку, він просто волів про це не думати, але в напруженому обличчі, у силуваній ході вона весь час носила своє зникнення, і якби він не потребував так сильно її захисту, то вчасно б побачив, наскільки вона неспроможна будь-що захистити, навіть їхнє занепале гніздечко. Ніяк не міг її розговорити — це все одно, що сперечатися з власним привидом десятирічної давнини, той самий ідеалізм, та ж підліткова лють — усе це колись його зачаровувало — жінка з характером! — але з плином часу він почав розпізнавати в цих рисах свідчення її впертості, ба навіть — хоч як це страшно визнати — жаги до самознищення…
Вона йшла у свій вуличний театр, щоразу думаючи, що більше не повернеться, але він про це нічогісінько не знав. На вулицях повно лівих і євреїв, ну і нехай, вони галасують, дивитися на них неприємно, але поліція не дасть їм волі, тож їй нічого не загрожує, аж поки вона сама у щось не вплутається… Коли вона вже пішла з дому, він якось під вечір трохи випив, дещо так сентиментально, а тоді й сам вийшов назовні, вперше і востаннє, сподіваючись, що примха Долі або гідродинаміка натовпу знову зведе їх докупи. Знайшов вулицю, повну світло-брунатних і зелених одностроїв, кийків, шкіри, транспарантів, що тріпотіли абияк, не розтягуючись, десятки цивільних у паніці. Поліцейський уже було замахнувся вдарити його кийком, Пьоклер відсахнувся, і кийок опустився не на нього, а на старого поруч, на якогось бородатого дідугана, невиправного троцькіста… Під час замаху Пьоклер помітив жили сталевого кабелю під чорною ґумою і ядучу усмішку на обличчі поліцейського, його вільна рука якось по-жіночому вхопилася за протилежну вилогу, шкіряна рукавичка на руці з кийком розійшлася на зап’ясті, а очі завагалися вже у найостаннішу мить, наче у них з кийком були спільні нерви і йому могло стати боляче від удару по черепу старого. Пьоклер гулькнув у підворіття, його нудило від страху. Прибули інші поліцейські, ніби танцюристи набігли: лікті притиснуті до боків, передпліччя під кутом вгору. Зрештою натовп розігнали брандспойтами. Ніби ляльки, по лискучій бруківці і трамвайних рейках ковзали жінки, товстий струміть води бив їх у животи й голови, цей брутальний білий вектор владарював над ними. Однією з них могла бути Лені. Пьоклер, тремтячи у підворітті, все це бачив і ніяк не міг наважитися вийти на вулицю. Потім думав про вуличну текстуру, про мережу жолобків поміж каменями бруківки. Єдине безпечне місце в мурашиному масштабі — втікати вуличками Мурахограду, коли підошви черевиків чорними громами гудуть над головою, а ви разом зі своїми повзучими сусідами по вуличному рухові мовчите, тулитесь одне до одного, прямуєте сірими і щораз темнішими вулицями… Пьоклер знав, як відшукати безпечне місце під дахом серед абсцис і ординат графіків: знайти потрібні точки, не бігати по самій кривій, не вилазити на високий камінь, тим самим виявляючи себе, але натомість терпляче йти за іксами й ігреками, Р (ат), W (м/сек), Ті (°К), завжди рухаючись під безпечним прямим кутом уздовж непомітних ліній…
Коли він час від часу починав марити Ракетою, іноді це була не сама ракета, а знайома вулиця у певному районі міста, у певному квадраті сітки, де було те, чого він нібито потребував. Координати він пам’ятав чітко, але вулиця постійно від нього тікала. Минули роки, Ракета досягла зрілості, ось-ось зможе злетіти, тож координати ці змінилися з картезіанських лабораторних х та у на полярну систему координат і далекобійності розгорнутої зброї: якось він укляк на підлозі в туалеті своєї мюнхенської квартири і зрозумів, що коли поверне обличчя відповідно до правильно заданого азимуту, його молитву буде почуто, він опиниться у безпеці. Був одягнений у халат золотисто-оранжевої парчі, у кімнаті — одне-єдине джерело світла. Потім він насмілився вийти у будинок, і хоча знав, що в усіх кімнатах сплять люди, мав відчуття цілковитої пустки. Пішов увімкнути світло, але, коли ще клацав умикачем, уже розумів, що в кімнаті і так світло, він просто все вимкнув, геть усе…
Нарешті-боєготова-А-4 до нього не підповзала, її завершення не стало переломним моментом… Та й сенс був аж ніяк не в цьому.
— Тебе використовують, щоб вбивати людей, — сказала йому Лені як могла дохідливо. — Це єдина їхня робота, і ти їм допомагаєш.
— Ми всі скористаємося нею, щоб одного чудового дня покинути Землю. Вознестися.
Вона засміялася: «Вознесіння» від Пьоклера?
— Настане день, — він чесно старався, — коли вбивати не доведеться. Кордони нічого не значитимуть, у нас буде весь відкритий космос…
— Ох, ти просто сліпий, — плюнула у нього його ж сліпотою, як робила це щодня, — сліпотою і «Kadavergehorsamkeit[412]», прегарним слівцем, яке він уже не уявляв сказаним іншим голосом…
Але насправді він не був безвільно покірним як труп. У нього були політичні переконання. До певної міри, на ракетодромі політики вистачало. Управління з озброєння сухопутних військ виявляло щораз жвавіше зацікавлення ракетниками-аматорами з «Verein für Raumschiffahrt[413]», і оце «VfR» нещодавно почало надавати Армії інформацію про свої експерименти. Корпорації й університети — казала Армія — не хочуть ризикувати капіталовкладеннями і робочою силою заради розробок чогось настільки фантастичного, як ракети, тому Армія не має до кого звернутися, крім як до приватних винахідників і клубів на зразок «VfR».
— Курва, — сказала Лені. — Та вони всі там змовилися, невже ти цього не бачиш?
У Товаристві перспектива окреслювалася досить чітко. Без грошей «VfR» просто задихалося, Армія ж мала гроші й обхідними шляхами якусь дещицю вділяла і їм. Вибір полягав між створенням того, чого хоче Армія — прикладного обладнання, і животінням у хронічних злигоднях і мріях про експедиції на Венеру.
— А як ти гадаєш, звідки Армія бере гроші? — запитала Лені.
— Яка різниця? Гроші є гроші.
— Ні!
Майор Вайссман був одним із сірих кардиналів ракетодрому, умів говорити з позірним співчуттям і розсудливістю як із зосередженим мислителем, так і з маніякальним ідеалістом. З усіма і геть про все, новітній тип військового — в чомусь крамар, а в чомусь учений. Пьоклер, всевидющий, незворушний, мабуть, добре розумів: те, що відбувається на засіданнях комітету «VfR», така ж гра, як і на розлючених і голих вулицях Лені. Вся його підготовка розвинула в ньому вміння бачити аналогії — у рівняннях, теоретичних моделях, але Пьоклер уперто вважав, що «VfR» — зовсім інша, непідвладна минущому річ. А ще він знав із перших рук, що буває із мріями, якщо не підтримати їх грошима, тому одразу зрозумів, що відмовившись ставати на чийсь бік, став найближчим союзником Вайссмана. Коли майор дивився на Пьоклера, його очі змінювалися, дещо набундючене обличчя розправлялося і ставало схожим на те, яке Пьоклер вряди-годи бачив у дзеркалах і вітринах, коли був із Лені, — обличчя людини, що сприймає іншу як даність. Вайссман був настільки ж упевнений в ролі Пьоклера, як Пьоклер упевнений у ролі Лені, проте Лені зрештою таки пішла, а Пьоклеру, видно, забракло сили волі.
