— Макс Шлепціґ, — повторює Слотроп і витріщається на неї, — та ви жартуєте. Макс Шлепціг?
— Це не справжнє його ім’я. І я зовсім не Ердманн. Але все, пов’язане із Землею, було політично безпечним — Земля, Ґрунт, Народ… код. Який вони, дивлячись на тебе, вміли розшифровувати… Макс мав якесь єврейське прізвище, щось на «-скі», тож Ґергардт вирішив дати йому нове прізвище.
— Ґрето, хтось вирішив і мене назвати Максом Шлепціґом. — Показує їй перепустку, отриману від Зойре Буммера.
Вона уважно дивиться на перепустку, потім кидає на Слотропа короткий погляд. Знову починає тремтіти. Суміш жадання і страху.
— Я так і знала.
— Що знали?
Дивлячись убік, смиренно:
— Знала, що він помер. Він зник 38-го. А Вони мали багато роботи, хіба ні?
У Зоні Слотроп набачився чимало європейського паспортного божевілля, тому поспішив її заспокоїти.
— Це підробка, ім’я збіглося цілком випадково. Чоловік, який підроблював документ, мабуть, пам’ятав Шлепціґа за одним із фільмів.
— Випадково. — Трагічна усмішка актриси, зародок другого підборіддя, одне коліно підняте вгору, наскільки дозволяють залізні кайдани. — Ще одне казкове слово. Підпис на вашій картці — Максів. Десь у будинку, що в Стефанії на Віслі, маю сталеву скриньку з його листами. Думаєте, я б не впізнала оте його «ц» з характерним хвостиком або квітку, яку він вимальовував, пишучи «е»? Можете обійти всю Зону, шукаючи того «підроблювача», вам не дозволять його знайти, бо ви їм потрібні саме тут і саме тепер.
Отак. І що відбувається, коли параноїк здибається з іншим параноїком? Перехрестя соліпсизмів. Однозначно. Два візерунки витворюють третій: муар, новий світ плинких тіней, інтерференції…
— «Потрібен саме тут»? Навіщо?
— Для мене. — Шепочуть ясно-червоні губи, розтулені, вологі… Гм-м. Ну, ось уже і стояк. Слотроп сідає на дибу. Нахиляється, цілує актрису, одразу розв’язує штани і стягує, вивільняє прутень, що підстрибує і похитується у прохолоді студії.
— Одягніть шолом.
— Добре.
— Ви дуже жорстокий?
— Не знаю.
— Може, спробуєте? Будь ласка. Знайдіть щось мене відшмагати. Так, ледь-ледь. Аби зігрітися. — Ностальгія, біль від повернення додому. Слотроп порпається у реквізиті інквізитора: кайдани, лещата для пальців, шкіряна збруя, аж зрештою натрапляє на маленьку дев’ятихвістку, батіг ельфів з Чорного лісу, на полакованому руків’ї барельєф із зображенням оргії, ремінці підбиті оксамитом, аби боліло, але кров не йшла.
— Так, добре, є. Тепер по стегнах ізсередини…
Але його вже хтось навчив. Щось навчило… що має прусські мрії й зимує серед їхніх лугів, у скорописі рубців на тілі неба наскільки бляклого, настільки ж і неспроможного нічого прихистити, тільки й чекає, щоб покликали… Ні. Ні — він досі каже «їхніх», але вже помудрішав. Серед його лугів, його неба… його власна жорстокість.
Усі Маргеритині ланцюги та кайдани дзенькають, чорна спідниця задерлася до стегон, панчохи класичними зубцями туго притягнуті до пояса справжнісінької чорної збруї, яку вона носить під одягом. Як же століттями підстрибували прутні західних чоловіків від самого тільки вигляду перехідної точки дамської панчохи — од шовку до оголеної шкіри і пояса! Легко якомусь не-фетишистові кинути «вироблення павловського рефлексу, та й по всьому», але кожен шанувальник спідньої білизни, вартий своїх безсоромних смішків, скаже, що тут назбиралося всього значно більше — ціла космогонія з вузлами, параболічними перехрещеннями і точками дотику, математичними цілунками… сингулярностями! Розглянемо шпилі соборів, священні мінарети, рейки, що стугонять під колесами вагонів, якими ти не поїхав… гірські піки гостро здіймаються до небес, як оті, у мальовничому Берхтесґадені… леза сталевих бритв, вони завжди приховують могутню таїну… шпички троянд, що колють нас зненацька… навіть, згідно з російським математиком Фрідманом, нескінченно щільна точка, з якої виріс наш Всесвіт… У кожному випадку переходу від точки до не-точки таїться світіння й загадка, від яких щось у нас має стрибати і співати — або перелякано зникати. Дивлячись на спрямовану в небо А-4 — перед тим, як клацне останній вмикач запуску, — дивлячись на переламну точку на самому вершечку Ракети, де розташовано детонатор… А чи всі ці точки мають на увазі — як і сама ракета — згасання? Що детонує в небі над собором? Під лезом бритви, під трояндою?
І що очікує на Слотропа, який неприємний сюрприз там, за верхів’ям панчіх Ґрети? Несподівана стрілка на панчосі, блідий струмінець униз стегном понад хитромудрістю коліна, а далі не розбереш… Що очікує за шурхотом і лясканням оксамитових ремінців по її шкірі, за довгими червоними смужками на білій землі, за її стогонами, за гематомою квітки, що плаче в неї на грудях, за передзвоном кайданів? Він намагається не подерти своїй жертві панчіх, не шмагати надто близько до розтягнутої вульви, що здригається беззахисно між стегон, широко розведених, напружених, серед еротичних посмикувань м’язів, скорена, «монументальна», як ота сріблиста пам’ять про її тіло на стрічці. Вона кінчає раз, потім, мабуть, ще раз, і лишень потім Слотроп відкладає батіг і вилазить на неї зверху, вкривши її крилами плаща, Шлепціґ-сурогат, найостанніше нагадування про Катьє… і вони починають махатися, стара фальшива диба під ними рипить, а Маргерита шепоче: Господи, як мені болить і Ох, Максе… і, коли Слотроп от-от має кінчити, ім’я своєї дитини: цідить крізь досконалі зуби чистою екструзією болю, геть невдавано вигукує: Б’янка…
□□□□□□□
…так, суко, — так, маленька сучко, — бідолашна безпомічна сука кінчає, негодна стриматися, а зараз я тебе ще раз опережу, аж кров ляпне… Така от фронтальна поверхня Пьоклера від очей до колін, заповнена образом сьогоднішньої звабливої жертви на дибі в казематі, на кіноекрані — великі плани її перекошеного обличчя, соски під шовковою сукнею випинаються вгору, бреше, коли каже про біль — сучка! їй це подобається… і от Лені вже не благопристойна дружина, озлоблене джерело сили, тепер під ним Маргерита Ердманн, для різноманітності на задку, і Пьоклер знову входить у неї, на, сучко, маєш…
Лише потім він спробував розібратися з часом. Хвороблива цікавість. Два тижні після її місячних. Того вечора він вийшов з кінотеатру «Ufa» на Фрідріхштрассе з ерекцією, думаючи, як і решта, тільки про те, як дістатися дому і кого-небудь потрахати, і то так, щоб аж просилася, благала пощади… Господи, Ердманн була божественна. Скільки чоловіків, повертаючись у гнітючий Берлін, несли із собою її образ із «Alpdrücken» до якоїсь товстої й невиразної пародії на наречену? Скільки дітей-тіней буде зачато тієї ночі завдяки Ердманн?
Пьоклер навіть не думав, що Лені може завагітніти, але, озираючись назад, він розумів, що, мабуть, таки тої ночі після перегляду «Alpdrücken» і була зачата Ільзе. У них тоді вже рідко доходило до сексу, тож здогадатися нескладно. Ось як воно сталося. Кіно. А як інакше? А хіба не те саме зробили вони з моєї дитини, хіба не кіно?
Сьогодні він сидить біля вогню, розкладеного з прибитої до берега деревини у підвалі увінчаної цибулиною Ніколайкірхе, слухає море. З порожнин великого Колеса звисають зорі, такі ж небезпечні, як і свічки та сигарети перед сном. Уздовж узбережжя збирається холод. Діти-привиди — білий посвист, сліз уже нема — ганяють вітер за стіною. По землі несе крученики вицвілого гофрованого паперу, перекидає через його старі черевики. Пилюка під свіжою скибкою місяця мерехтить, наче сніг, а Балтика наповзає, мов праотець усіх льодовиків. У своїх яскраво-червоних тенетах сіпається і повниться очікуванням серце. Він чекає на Ільзе, своє кінодитя, що повертається у «Zwölfkinder»[411], як робить щоліта цієї пори.
Серед дво- і триногих коників, заіржавілих механізмів, під розколотим дахом каруселі сплять лелеки, їхні голови куйовдяться від повітряних потоків і жовтої Африки, а за якусь сотню футів нижче звиваються на осонні по каменях і сухих улоговинах витончені чорні змії. Сіріють великі кристали солі, завіяні у щілини тротуару, у зморшки пса, що з очима-блюдцями застиг перед ратушею, у бороду цапа на мосту, у рот троля трохи нижче. Свинка Фріда шукає нове місце, щоб влягтися і подрімати у безвітряному затишку. Гіпсова відьма — видно дротяну сітку на грудях і стегнах — нахиляється до печі, її стусан назавжди застряг у роз’їденому негодою Ганзелі. Очі Ґретель широко розплющені, не кліпають, під важкими від кристалів віями вибалушені на висадку з моря десантно-штурмових вітрів.
