Чу П’ян також бачить, як вони приходять, витріщаються і йдуть. Вони — силуети у мареві, вони його розважають. Вони з опію, без нього ніколи не приходять. Тут він намагається не курити гашиш, ну, хіба з увічливості. Такий грудкуватий, загуслий туркестанський фантасмагорик добрий для росіянина, киргиза — та на будь-який варварський смак, але Чу хочеться тільки макових сліз. Видіння ліпші, не настільки геометричні, не настільки схильні до перетворення — повітря, неба — на перські килими. Чу воліє бачити події, мандрівки, комедії. Дізнатися про подібний апетит Чичеріна, цього приземкуватого темноокого емісара з Москви, новоприбулого радянського службовця — цілком достатньо, аби перечепитися через швабру, щоб мильна вода зашипіла підлогою, а відро гонгом гримнуло від подиву. Від захвату!
Незабаром ці злочинні елементи потайки зустрічаються на краю містечка — скандал місцевого значення. Звідкілясь з-під брудного лахміття і ганчір’я, що теліпається на нездоровому жовтому тілі, Чу виймає відразливу і смердючу чорну грудку, загорнуту в шматок Enbekši Qazaq[361] за 17 серпня минулого року. Чичерін дістає люльку — оскільки він із Заходу, то відповідає за технічний бік справи — обсмалену паскудну приспособу з розводами жовтого й червоного на п’юторі[362], не нову, куплену за жменю мідяків у бухарському Кварталі прокажених, так, на той час уже добряче вживану. Бравий капітан Чичерін. Два опійні маніяки присідають навпочіпки під залишками муру, розваленого і потовченого останнім землетрусом. Повз них проїжджають випадкові вершники, хтось їх помічає, хтось не помічає, але всі мовчать. У небі над головою юрмляться зірки, до самого осердя країни вітер жене трави, хвилі перетікають повільно, наче вівці. Вітерець легенький, відносить останній дим дня, запахи стад і жасмину, застояної води, осілої пилюги… вітерець, якого Чичерін ніколи так і не згадає. Так само не пов’язує він вогку мішанину сорока алкалоїдів з гранчастими, відшліфованими і вкритими фольгою молекулами, які одну за одною колись показував йому торговець Вімпе, розповідаючи їхні історії…
— Онейрин і метонейрин. Про ці варіації позаторік повідомляв Ласло Джемф в ACS Journal[363]. Джемфа знову здали в оренду — цього разу як хіміка — американцям, їхня Національна науково-дослідницька рада започаткувала широку програму з дослідження молекули морфію та її можливостей — Десятирічний План, що збігся, як не дивно, з класичним дослідженням макромолекул Карозерса з «DuPont», Великого Синтезиста. Зв’язок? Безперечно, є такий, але ми про нього не говоримо. ННДР щодня синтезує нові молекули, здебільшого з фрагментів молекули морфію. «DuPont» збирає групи на зразок амідів у довгі ланцюжки. Обидві програми, здається, доповнюють одна одну, правда? Американське зло модульного повторення у поєднанні з тим, що, мабуть, і є нашою головною метою в дослідженні: знайти речовину, здатну погамувати сильний біль і не викликати звикання.
— Результати наразі не вселяють великої надії. Схоже, ми наразилися на дилему, закон Природи, щось дуже схоже на ситуацію Гейзенберґа. Існує якийсь майже цілковитий паралелізм між аналгезією та звиканням. Що більше болю вона забирає, то більше ми її хочемо. Скидається на те, що одного без іншого нам не отримати, як фізику-ядернику не визначити положення частинки без невизначеності щодо її швидкості…
— І я міг би вам таке сказати. Але навіщо…
— Навіщо? Любий мій капітане. Навіщо?
— Гроші, Вімпе. Аби викинути гроші на смітник заради безнадійного пошуку…
Дуже чоловічий доторк до його погона. Середньовічна усмішка, сповнена Weltschmerz[364].
— Взаємовигідний обмін, Чичеріне, — шепоче торговець. — Питання рівноваги пріоритетів. Дослідникам не треба платити багато, тому навіть «IG» може дозволити собі без надії сподіватися… Лишень подумайте, що означає віднайти такий засіб — раціональне звільнення від болю без додаткової ціни за звикання. Без додаткової вартості — аякже, у вченні Маркса та Енгельса все ж таки щось є, — заспокоює клієнта. — Попит на «звикання» не має нічого спільного з болем, зі справжніми економічними потребами, не має стосунку до виробництва чи праці… і таких невідомих нам потрібно менше, а не більше… Справжній біль ми вміємо виробляти. Передусім, війни… заводські верстати, аварії на промисловості, отруйні домішки в їжі, воді, ба навіть у повітрі — всі ці величини безпосередньо пов’язані з економікою, ми їх знаємо і здатні контролювати. Але «звикання»? Що нам про нього відомо? Туман і примари. Навіть двом експертам нізащо не домовитися щодо визначення цього поняття. «Змушування»? А кого не змушують? «Сприйнятливість»? «Залежність»? А що це таке? Все, що ми маємо, це тисячі академічних теорій. Раціональна економіка не залежить від психологічних примх. Ми не могли планувати…
Що ж то за недобре передчуття затріпотіло у правому коліні Чичеріна? Яке воно — пряме перетворення болю на золото?
— Ви насправді такий негідник чи прикидаєтеся? Дійсно торгуєте болем?
— Болем торгують лікарі, але чомусь нікому навіть на думку не спадає дорікнути їм за це шляхетне покликання. Щойно Verbindungsmann торкнеться рукою замка чемоданчика зі зразками, як усі ви з криками вшиваєтесь, але серед нас ви не знайдете наркоманів. У медицині ж їх повно, а ми, торговці, віримо в істинний біль, в істинне звільнення — ми лицарі на службі в цього Ідеалу. У нас на ринку все має бути достеменним, в іншому разі мій роботодавець — і наш невеличкий хімічний картель, що є моделлю для самої структури націй, — заблукає в ілюзіях і мареві й одного чудового дня зникне у хаосі. І ваш роботодавець також.
— Мій «роботодавець» — Радянська держава.
— Так? — Вімпе сказав «є моделлю», а не «буде». Дивно, що вони так далеко зайшли у своїй розмові, якщо взагалі кудись зайшли, маючи настільки різні переконання. Однак Вімпе значно цинічніший і міг би визнати більше правди, перш ніж стане незручно. Можливо, його терпіння щодо Чичерінової червоноармійської версії економіки справді велике, бо розійшлися вони як друзі. Вімпе перевели до Сполучених Штатів («Chemnyco», Нью-Йорк) невдовзі після того, як Гітлер став канцлером, і, за гарнізонними чутками, зв’язок Чичеріна з ним перервався назавжди.
Але все це лише чутки, і покладатися на їхню хронологію не варто — одразу виявляються суперечності. Перебути зиму найліпше в Середній Азії, якщо тільки ви не Чичерін. А якщо ви таки Чичерін, що ж, тоді ви потрапляєте у делікатне становище. Хіба ні? — адже доведеться перебувати зиму з параноїдальними підозрами щодо того, чому ви тут взагалі опинилися…
Через Енціана, через триклятого Енціана. Чичерін ходив у Красный Архив, гортав документи, щоденники і журнали епічного, хоча й приреченого на невдачу переходу адмірала Рождественського, деякі й по двадцяти роках лишаються засекреченими. І тепер він знає. А якщо все це є в архіві, то й Вони також знають. Звабливих панянок і німецьких торговців наркотою цілком достатньо, щоб вислати чоловіка на схід у будь-який період історії, але Вони не будуть Самими Собою, не будуть там, де Вони є, якщо в їхніх уявленнях про покарання не буде бодай трохи від Данте. Звичайної помсти, може, і вистачило б для воєнного часу, але міжвоєнна політика потребує симетрії й елегантного погляду на справедливість аж до виряджання її — дещо на декадентський манір — у машкару милосердя. Це складніше за масову страту, важче, та й задоволення менше, але по всій Європі, можливо, по всьому світу, відбуваються приготування, яких Чичеріну не видно, і їм у міжвоєнний період заважати не можна…
Складається враження, що в грудні 1904 року адмірал Рождественський, командувач флотилії з сорока двох російських бойових кораблів, на всіх парах зайшов у порт Людеріцбухт, що на південному заході Африки. Розпал Російсько-японської війни, Рождественський прямував у Тихий океан на допомогу іншій російській флотилії, на багато місяців закритій японцями в Порт-Артурі. З Балтики навколо Європи й Африки, а відтак через увесь Індійський океан на північ уздовж краю азійського узбережжя — це стане одним з найбільш вражаючих морських переходів в історії: сім місяців і 18 000 миль шляху до того дня на самому початку літа у водах між Японією та Кореєю, коли адмірал Тоґо вигулькнув із засідки біля острова Цусіма і до настання ночі подав Рождественському його дупу на таці. До Владивостока дійшло тільки чотири російські кораблі, а решту підступний япошка потопив.
