Батько Чичеріна служив каноніром на флагманському кораблі «Суворов». Флотилія стояла у Людеріцбухті тиждень, намагаючись запастися вугіллям. Невелику переповнену гавань шмагали шторми, «Суворов» безперестанку бився об судна-вуглярі, здирав обшивку з корпусу, пошкодивши не одну свою 12-фунтову гармату. Налітали шквали, липкий вугільний порох вихорився й осідав геть на все: на людей і на сталь. Моряки працювали цілодобово, вночі з прожекторами на палубі, носили мішки з вугіллям, майже осліплі від яскравого світла, працювали лопатами, пітніли, кашляли, бурчали. Дехто божеволів, кілька спробували накласти на себе руки. Старший Чичерін після двох таких діб пішов у самоволку і не повертався, аж поки все не скінчилося. Знайшов дівчину гереро, що втратила чоловіка під час повстання проти німців. Коли сходив на берег, такого не планував і навіть не мріяв. А що йому було відомо про Африку? У Санкт-Петербурзі він мав дружину й малюка, який щойно навчився перевертатися, і донедавна Кронштадт був найдальшим містом, куди ходив старший Чичерін. Йому хотілося відпочити від робочих вахт, взагалі від самого вигляду… від того, що збиралися йому повідомити чорно-біле вугілля і дугове світло… жодних барв, навколо нереальність — але знайома нереальність, вона застерігає: Все Це Інсценізація, аби Подивитися, Як Я Вчиню, Тому Не Можна Робити Жодного Неприпустимого Кроку… в останній день свого життя, коли на нього зі свистом полетить японське залізо з кораблів настільки далеких у мареві, що й не розгледиш, він подумає про обвуглені обличчя тих, кого вважав знайомими, про людей, що перетворюються на вугілля, прадавнє вугілля, яке мерехтіло кожним своїм кристалом у захриплому потріскуванні «свічок Яблочкова», кожна лусочка — точне влучання… змова вуглецю, хоча «вуглецем» старший Чичерін його ніколи не називав, то була сила, якої він уник, відчуття надто безглуздої влади, що тече не в той бік… у ній він відчував запах Смерті. Тому дочекався, поки корабельний старшина відвернеться припалити цигарку, і пішов собі геть — всі вони були надто чорними, штучно чорними, щоб одразу помітити, що хтось ушився, — і на березі знайшов правдиву чорноту серйозної дівчини-гереро, яка здалася йому живильним ковтком свіжого повітря після довгого ув’язнення, і він залишився з нею на краю плаского сумного містечка біля залізниці в однокімнатній хатині з тонкого гілля, пакувальних ящиків, осоки і твані. Відгонило дощем, потяги кричали й пахкали, чоловік і жінка вилежувались у постелі й пили «карі» — його вигонили з картоплі, гороху і цукру, а мовою гереро це слово означає «напій смерті». Наближалося Різдво, і він дав їй медаль, якою був нагороджений під час гарматних стрільб колись давно, ще на Балтиці. На той час вони вже знали, як одне одного звати, вивчили кілька слів мовою одне одного — боюся, щасливий, спати, любов… започаткували нову мову, своєрідний суржик, яким у всьому світі хіба самі лиш вони і говорили.

Але він повернувся. Його доля — Балтійський флот, і цього ані він, ані його дівчина не піддавали сумніву. Шторм пошумів далі, море вкрилося туманом. Чичерін на всіх парах пішов геть, знову запертий у темному смердючому відсіку нижче ватерлінії «Суворова», пив на Різдво горілку і розповідав брéхні про те, як провів час там, де нема хитавиці, ген на краю сухого вельду, з чимсь теплішим і м’якішим навколо свого члена, ніж власний самотній кулак. Про неї він розповідав уже як про хтиву тубільну дівулю. Моряцька оповідка, стара як світ. Розповідаючи, він переставав бути Чичеріним, ставав безликим натовпом, пропащим, але не безталанним, а тим часом дівчина, можливо, стояла десь на мисі, дивлячись, як сірі, одягнені в броню кораблі розчиняються в імлі Південної Атлантики, але навіть якщо ви сподіваєтеся на кілька тактів з «Мадам Баттерфляй», вона, скоріш за все, пішла щось циганити або лягла спати. Їй буде нелегко, бо від Чичеріна вона носила під серцем дитя, що народиться за кілька місяців по тому, як на вечір 27 травня канонір піде на дно неподалік від крутих скель і зелених лісів Цусіми.

Німці зареєстрували народження і батькове ім’я (за моряцьким звичаєм, він записав для неї своє ім’я — так, він дав своє ім’я) у центральній реєстраційній установі у Віндгуку. Незабаром на маму й дитину видали подорожній документ для повернення до села її племені. У перепису населення, проведеному колоніальними властями задля встановлення кількості вбитих ними тубільців, одразу по тому, як бушмени повернули Енціана до села, зазначалося, що його мама померла, але її ім’я в документах збереглося. Видана Енціанові у грудні 1926 року віза для в’їзду до Німеччини й опісля клопотання про надання німецького громадянства також зберігаються в берлінському архіві.

Немало довелося попоходити Чичеріну, щоб зібрати всі ці папери. Спершу він знайшов кілька згадок у документах Адміралтейства. За часів Феодори Олександрівни, отої, що в лайковій білизні, доступ Чичерін мав трохи ліпший, ніж тепер. До того ж уже набрав чинності Рапальський договір, тому в Берліні повідкривали безліч ходів. Той дивний папірець… якоїсь миті нудотного самозвеличення йому стає цілком зрозуміло, яким чином убитому єврею-однофамільцю вдалося влаштувати настільки продуманий театр у Рапалло, і лишень з єдиною реальною метою — повідомити Вацлаву Чичеріну про існування Енціана… життя у гарнізоні на сході, як і певні наркотики, роблять такі речі дивовижно очевидними…

Але, на жаль, ця одержимість, схоже, стала його погибеллю. Досьє, яке Чичерін збирав на Енціана (йому навіть випала нагода ознайомитися з інформацією, якою володіла радянська розвідка про тодішнього лейтенанта Вайссмана, Südwest і його тамтешні політичні пригоди), скопіював якийсь запеклий апаратчик і підшив у досьє самого Чичеріна, і так сталося, що місяць чи два по тому хтось настільки ж анонімний виписав Чичеріну путівку до Баку, і він понуро вирушив на перше пленарне засідання ВЦК НТА (Всесоюзного центрального комітету Нового Тюркського Алфавіту), де його одразу ввели до складу Комітету з питань звука

.

подібний до [g] — дзвінкий, увулярний, вибуховий, і Чичеріну годі розпізнати різницю між ним і звичайним [g] — він лишень з’ясував, що всі Призначення на Дивні Літери зарезервовані для таких нездар, як він сам. Шацьк, горезвісний ленінградський назальний фетишист, який приходить на партійні з’їзди із чорною атласною хустинкою, тільки уявіть, і не раз таки не втримувався, витягував руку і буквально гладив носи могутніх посадовців, він також засланий сюди, в Комітет з питань звука θ, де постійно забуває, що θ у НТА — це , а не російське [f], тож гальмує процес і сіє замішання на кожному робочому засіданні. Здебільшого він воює за переведення до Комітету з питань звука : «Або, по суті, — підсувається ближче, важко дихає, — тут підійде звичайний [n] або навіть [m]…» Імпульсивний і неврівноважений жартун Раднічний клеїв дурня в Комітеті з питань звука , нейтрального голосного, щось на зразок млявого «ех», і узявся втілювати прожект, здатний зародитися хіба що в голові людини з манією величі, щодо заміни всіх голосних у Центральній Азії — а навіщо спинятися на цьому, чому б не замінити ще кілька приголосних на оці нейтральні «ехи»… що аж ніяк не дивно, якщо взяти до уваги його послужний список самозванця і майстра фальшивих резолюцій, а також блискучу, хоча й приречену на невдачу, змову — зацідити Сталіну в пику виноградним тортом, у якій він брав участь лишень такою мірою, щоб потрапити до Баку, а не кудись у значно менш приємне місце.

Звісно, Чичерін тягнеться до товариства безнадійних. Невдовзі, якщо не бере участі у черговій комбінації Раднічного з проникнення на нафтове родовище, щоб перелицювати бурову вишку на велетенський пеніс, Чичерін вештається арабськими кварталами міста у компанії сумнозвісного українського шанувальника гашишу Багногоркова із Комітету з питань щілинного [k] (звичайний [k] тут позначається [q], а [с] вимовляється з чоканням), чекає на продавця наркоти або відбиває наїзди Шацька. Чичеріну спадає на думку, що насправді його запроторили до палати військової божевільні у Москві, а пленарні засідання — просто галюцинації. Тут ніхто з розумом не дружить.