А тим часом інша чутка розповідає про його зв’язки з легендарним Вімпе, головним торговим агентом «Ostarzneikunde GmbH[357]», дочірньої компанії «IG». Загальновідомо, що представники «IG» за кордоном — це, по суті, німецькі шпигуни з осідком у берлінському офісі, відомому як «NW7», і цій історії про Чичеріна повірити значно складніше. Якби це виявилося достеменною правдою, Чичеріна тут би не було — бо не могло так статися, щоб йому зберегли життя і відпустили б никати сомнамбулою у східних гарнізонних містечках.

Безперечно, він міг бути знайомий із Вімпе, їхні життєві шляхи на певному проміжку часу пролягали досить близько. Вімпе був Verbindungsmann[358] у класичному стилі з дещицею нездорового ентузіазму: красень, чия чарівність падає на вас потужними каскадами або цілими пластами: доброзичливі сірі очі, вертикальний гранітний ніс, кам’яний рот, непідвладне фантазіям підборіддя… темні костюми, бездоганні шкіряні ремені і срібні запонки, черевики з кінської шкіри, що блищали і під прозорими стелями царських вестибюлів, і на радянському бетоні, завжди франтуватий, зазвичай коректний, поінформований і пристрасний у питаннях органічної хімії, його фаху і, як вважалося, його віри.

— Уявіть собі шахи, — на самому початку свого перебування у столиці, шукаючи порівняння, яке може сподобатися росіянам, — екстравагантну партію в шахи. — А відтак показував, якщо аудиторія виявлялася достатньо сприйнятливою (маючи рефлекси торговця, він умів автоматично прокласти лінію шляхом найменшої байдужості), як перед кожною молекулою відкривається безліч шляхів, можливостей для утворення зв’язків, зв’язків різноманітної міцності, від вуглецю — найгнучкішого, царя, «Петра Великого періодичної системи» — до сполук водню, дуже численних і з однаковими ходами, достоту як пішаки… і брутальну протидію шахової дошки, що підпорядковувалася в цій хімічній грі танцювальним фігурам у трьох вимірах, «у чотирьох, якщо хочете», а ще радикально відмінне уявленням про те, чим є виграш або програш… «Schwärmerei», бурмотіли вдома його колеги, шукаючи нагоди перевести розмову на щось інше. Але не Чичерін, він би залишився. Він, недолугий романтик, слухав би і слухав, навіть ще й підтакував би німцю.

Хіба могли вони уникнути спостереження? Що далі розвивалися їхні стосунки, притлумлені та безживні, радянський ланцюжок прийняття рішень, дуже турботливий, як будь-яка родина XIX сторіччя, починав вдаватися до дуже простих кроків, щоб їх розвести. Така собі консервативна терапія. Центральна Азія. Але впродовж тижнів нерішучого і м’якого збирання інформації, поки спостерігачі ще не докумекали, що до чого… як випадають чіт і лишка у темних кишенях цієї невизначеності? Від самого початку своєї роз’яснювальної роботи Вімпе зосереджувався на бензилізохінолінах, а найбільше його цікавили опійні алкалоїди та численні їхні варіації. Аякже. Приміщення кабінету Вімпе в апартаментах доволі старого готелю було напхане зразками — німецькими наркотиками у дивовижному достатку, а Вімпе — джин Заходу — крутив ними перед дрібним обличчям Чичеріна, флакон за флаконом, аби той трохи позахоплювався:

— Евмекон, 2 %-ний розчин морфію… Діонін (тут додаємо, як бачите, етилову групу до морфіну)… Холопон і неалпон, пантопон і омнопон, усі суміші опійних алкалоїдів у вигляді розчинних гідрохлоридів… а ще глікопон у вигляді гліцерофосфатів… Ось евкадол — кодеїн з двома воднями, гідроксилом, хлоргідратом… — махає в повітрі рукою над власним стисненим кулаком… — які звисають з різних частин молекули. — Серед цих запатентованих препаратів, захоплень і подробиць минає половина гри… — Це як француженки шиють свої сукенки, nicht wahr?, стрічка тут, пряжечка тут — і фасон, той, що простіший, уже продано… А це? Трівалін! — одна з перлин його лінії. — Морфій плюс кофеїн плюс кокаїн — все у розчині, ну, геть чисто як валер’яти. Валер’янка, ja, — корінь і кореневище: ваші літні родичі багато років приймали їх як заспокійливий засіб… трохи оздоблення бісером, як то кажуть, — трохи прикрас на голих молекулах.

І що мав казати Чичерін? Чи був він там узагалі? сидів у зачуханій кімнатчині, за стінами ляпали та рипіли троси ліфта, а внизу на вулиці настільки зрідка, що можна й не брати до уваги, по старій чорній бруківці під ляскання батога гуркотіли дрожки? Або сніг шмагав по закіптюжених вікнах? Наскільки далеким оте «дуже далеко» уявляли собі ті, хто виряджав його до Центральної Азії: чи лишень його присутність у цих кімнатах автоматично означатиме його смерть… а чи навіть на цій стадії слабинки забагато, і він зможе відповісти?

— Але щойно ви позбулися болю… простого болю… за… нижче нульового рівня відчуття… я чув… — Він чув. Не найтонший спосіб перейти до справи, і Вімпе, мабуть знає всі стандартні вступні слова, які тільки існують. Дехто по-воєнному заходиться рубати навідліг шаблею, у когось кров у жилах настільки гаряча, що навіть думки про «утаєння» не виникає, — це чистісіньке божевілля, вони не просто кінноту на гармати кинуть, але й самі атаку очолять. Це велично, але це не війна. Зачекайте, буде у вас Східний фронт, і в першому ж бою Чичерін завоює славу психа-самогубці. Німецькі польові командири від Фінляндії до Чорного моря викохають до нього джентльменську відразу і цілком серйозно міркуватимуть, чи має цей чоловік бодай елементарне почуття воєнної порядності. Його ловитимуть і втрачатимуть, ранитимуть і вважатимуть полеглим у бою, а він невтримно шаленітиме — несамовитий сніговик на засніжених трясовинах, — і жодними поправками на вітер, ніяким модифікаціям дульця чи смертоносного оголовка кулі для парабелума так і не вдасться збити його з ніг. Йому, як і Леніну, подобалося Наполеонове «on s’engage, et puis, on voit[359]», а щодо нестримного шалу, то готельний номер цього штриха з «IG» міг бути сценою для перших репетицій. Чичерін має дар зав’язувати стосунки з небажаними типами, ворогами устрою sub rosa, контрреволюційними недобитками і покидьками; він цього не планує, просто так стається, а він — велетенська супермолекула з величезною кількістю вільних валентностей у будь-який час і в потоці речей… у танці речей… і хай би як… інші чіплялися й модифікували в такий спосіб фармакологію Чичеріна, назовні виявлену її побічну дію не завжди вдається розрахувати заздалегідь. Чу П’ян з червоної юрти, китайський майстер на всі руки, здається, щось про це таки знає. Першого ж дня, коли з’явився Чичерін, Чу П’ян одразу все зрозумів і перечепився через свою швабру — не стільки щоб відвернути увагу, скільки відзначаючи зустріч. Чу П’ян і сам має одну чи дві вільні валентності, він — живий пам’ятник успіхів британської торговельної політики минулого сторіччя. Ця класична оборудка досі не забулася, навіть нині відчувається її холодна чистота: привозимо опій з Індії, знайомимо з ним Китай — чудово, Фонґ, ось це опій, опію, а це Фонґ, — аха, знаціць, моя гамай-гамай! — ні, хо-хо, Фонґ, твоя кури, кури, отак, видиш? і невдовзі Фонґ приходить ще і ще, створюєш на це гімно постійний попит, змушуєш Китай оголосити його нелегальним, опісля затягуєш Китай у дві-три спустошливі війни за право твоїх торговців продавати опій, яке на цей час ти називаєш уже священним. Ти виграєш, Китай програє. Фантастика. Тож Чу П’ян — живий пам’ятник усього цього, нині цілі каравани туристів прибувають, аби на нього глянути, звичайно, коли він Під Дією…

— А ось, пані та панове, як ви могли вже помітити, характерний темно-брунатний відтінок шкіри… — Всі стоять і вдивляються в його охоплене маренням поличчя, уважні чоловіки з охайно підстриженими бачками тримають у руках перлово-сірі вранішні капелюхи, жінки підсмикують спідниці, аби не торкатися подолом тих місць, де страхітливі азійські створіння мікроскопічно рояться на старих дошках підлоги, а екскурсовод показує найцікавіші речі металічною указкою, інструментом вражаюче тонким, по суті, навіть тоншим за рапіру, і блискає ним частіше, ніж очі встигають простежити… — Його Потреба, як ви побачите, зберігається за будь-яких стресів. Ані тілесні захворювання, ані перебої з постачанням, здається, не впливають на… — всі їхні мляві, мілкі очі покірно перебігають за указкою, немовби за фортепіанними акордами в приміській вітальні… від кричущої Потреби аж світиться сперте повітря: цей злиток просто безцінний, з нього ще можна накарбувати соверенів, награвіювати облич великих правителів і запустити в обіг, нехай свідчать. А мандрівка вартісна, ви тільки гляньте на це сяєво, воно варте довгого переїзду промерзлим степом у величезних критих санях завбільшки з паром, лепсько прикрашених у вікторіанському стилі, — а всередині палуби та рівні для пасажирів різного класу, оксамитові бари, добре укомплектовані камбузи, молодий доктор Маледетто, якого дуже вподобали дами, елегантне меню, в якому є все: від «Mille-Feuilles à la Fondue de la Cervelle» до «La Surprise du Vesuve[360]», кімнати для відпочинку обладнані всілякими стереоптиконами і бібліотекою слайдів, дубові туалети начищені до темно-червоного, на панелях різьблені вручну обличчя русалок, акантовий декор, полуднево-садові сюжети, щоб нагадувати клієнтові про рідну домівку, коли він потребує цього найбільше, гарячі нутрощі розташовані високо над карколомним шумовинням кристалів льоду та снігу, яке можна спостерігати з оглядової палуби, плинуть білі пласкі краєвиди, рухомі снігові поля Азії під небом з металу значно низькопробнішого, ніж той, на який ми зібралися подивитись…